Історія України - Пасічник М.С. -
Історичне значення національно-визвольних змагань.

Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького мала, як і кожна з революцій, свої особливості:

— вона велася не лише проти Речі Посполитої, як це традиційно протягом щонайменш останніх 150 років зображають і стверджують у вітчизняній і зарубіжній історіографіях, а й так само проти інших ворогів української незалежності — Московії та Криму;

— існували тісний взаємозв'язок і взаємодія національно-визвольної, конфесійної та соціальної боротьби;

— соціальна боротьба переросла в селянську війну 1648—1652 рр., що завершилася утвердженням нової моделі соціально-економічних стосунків;

— війна тривала довго, її розвиток був нерівномірним і суперечливим, він супроводжувався різкими спалахами соціально-політичної боротьби, яка в 1658—1663 рр. набула форми громадянської війни;

— протягом осені 1649—1651 рр. від участі в визвольній війні відійшло населення Західного регіону, яке в жорстоких реаліях боротьби часто ставало заручником і жертвою воєнних дій української, польської, кримської, московської та турецької армій;

— провідну роль у розвитку боротьби відігравало козацтво — стан дрібних землевласників фермерського типу;

— більшість панівного стану суспільства — князі, магнати, пани і шляхта, які зрадили національні інтереси — спільно з поляками, литовцями та білорусами придушувала визвольну боротьбу України за соборність і незалежність;

— слабкий позитивний вплив на розвиток революції мали міський патриціат, інтелігенція, вище та середнє духівництво;

— домінували збройні форми боротьби, яка від часу до часу набувала жорстокого характеру й супроводжувалася проявами етнічних чисток;

— украй негативну роль відігравав геополітичний фактор, бо уряди сусідніх держав усіляко протидіяли виборенню Україною незалежності й прагнули загарбати українські землі.

Як оцінити національно-визвольну війну під проводом Б. Хмельницького? Відомо: кожна боротьба — це надзвичайно складний соціально-політичний феномен, який визріває та реалізується в критичні періоди "загнаного" в глухий кут суспільства, через вузол непримиренних суперечностей уже неспроможного втілювати в життя потенцію прогресу шляхом соціальної еволюції, сутність якої полягає у здійсненні докорінних змін у суспільному ладі, що розчищають йому дорогу. Всі вони відбуваються насильницьки (навіть коли не ллється кров), із руйнуванням підвалин не лише суспільного, а й часто-густо морально-побутового та духовного життя. Мав рацію англійський історик Томас Карлейль, коли писав: "... революція ж — це явище, якого не можна опанувати, яке не можна закрити під замок. Де воно міститься? Що воно таке? Це безумство, яке живе в серцях людей. Воно і в цій, і в іншій людині; як лють чи як жах воно в усіх людях". Важко не погодитися і з міркуванням П. Сорокіна, який називав революцію "великою трагедією". І все ж окремим суспільствам і націям доводилося (й не раз) проходити через горнило революційних потрясінь.

Національно-визвольна війна завершилася для української нації поразкою: не вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України, хоча за досягнення політичної самостійності вона заплатила неймовірно високу ціну. Втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень до Московії та Молдавії становили близько 65—70 % всього населення України, яке на 1648 р.сягало 4—5 млн осіб. Страхітливих руйнувань зазнали міста й села; надзвичайно великої шкоди було завдано розвитку ремесел, промислів і торгівлі. Усе це — негатив революції.

Позитивне її значення як найбільшої битви в історії української нації за незалежність ми вбачаємо в тому, що вона:

— привела до створення (вперше після загибелі в 40-х рр. XIV ст. Українського королівства) національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до початку 80-х рр. XVIII ст.;

— зумовила появу національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність;

— відіграла вирішальну роль у формуванні нової політичної еліти;

— стала потужним імпульсом для розвитку національної самосвідомості, зокрема ідеології елітарного націоналізму;

— зумовила закріплення за витвореною державою назви "Україна" й започаткувала зміну назви "руський народ" на означення "український народ";

— пробудила волю нації до самоутвердження й самовираження у формі незалежної соборної держави;

— суттєво збагатила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення;

— протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани Лівобережної України користувалися плодами її соціально-економічних завоювань (навіть матеріали Генерального опису 1765—1769 рр. зафіксували численні факти, коли селянські й козацькі поля, городи, сіножаті кваліфікувалися як "свої власні", "свої жилі");

— служила каталізатором розвитку (переважно в Лівобережній Україні) усної народної творчості, мови, освіти, літописання, літератури тощо.

Аж ніяк не можна розглядати національно-визвольну війну під проводом Б. Хмельницького як другорядну подію хутірського масштабу на маргінесі європейського революційного руху XVI—XVIII ст. Зовсім невипадково в ЇЇ визріванні та розвитку віднаходять чимало спільних рис із революціями в Нідерландах, Німеччині, Англії та Франції. Наприклад, науковці з'ясували позитивний вплив ідеології Реформації на розвиток національної самосвідомості українців, формування в них почуття патріотизму. Водночас православ'я в Україні, як реформаційні ідеї в Німеччині та кальвінізм у Нідерландах й Англії, відіграло роль ідеологічного знамена революційних сил. Хоча за рівнем розвитку промисловості й торгівлі Україна відставала від Німеччини, Англії та Нідерландів, все ж на середину XVII ст. в ній розпочався розвиток цехового ремесла, і в багатьох промислах стали зароджуватися початкові форми мануфактурного виробництва.

Особливо виразно подих нової цивілізації виявлявся, на відміну від Німеччини та Нідерландів, не в розвитку промисловості й торгівлі, а в сільськогосподарському виробництві півдня України, що певною мірою віддалено нагадувало ситуацію в Англії. Адже саме тут формується якісно новий тип господарства — козацький, який за своєю суттю був фермерським. Козацтво виявило великі потенційні можливості й динамізм у самоорганізації не лише власного стану, а й нових суспільних стосунків. Йому, як зауважив Ю. Терещенко, "були притаманні риси, шо виходили за вузькі межі феодального корпоративізму". І якщо в Нідерландах визрівала глибока суперечність між динамічним характером внутрішнього розвитку та інерцією наявних структур і установ, то в сфері соціально-економічних взаємин України вона виникла між розвитком козацького типу господарства й феодальною реакцією у формі фільварково-панщинної системи господарства, підтриманої державними структурами. Не можна не помітити того факту, що національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького спалахнула, набула більшого розмаху й організованості, а також найдовше тривала в тих регіонах, де сформувався козацький стан і зберігався прошарок ще не закріпаченого селянства. Подібне бачимо в розвитку боротьби селян під час Нідерландської і Великої Французької революцій: найінтенсивніше вони велися в районах, де міцнішими виявилися позиції селянського господарства й селянської власності на землю.

Маємо підстави розглядати причини української національно-визвольної боротьби як складову визрівання соціальної та національно-визвольної боротьби, що охопила європейські країни протягом 40-х — 70-х рр. XVII ст. Так, у 1640 р. розпочалася революція в Англії — і в тому ж році спалахнули повстання за незалежність португальців проти іспанців, і "війна женців" у Каталонії за збереження автономії. У 1647 р. розгорілося полум'я антиіспанської боротьби в Південній Італії та Сицилії, під час якої Неаполь проголошується республікою. Високою була соціально-політична напруга в Данії; визрівали Фронда у Франції й масові селянські повстання в Австрії, Московії, Швеції, Швейцарії тощо. Вони свідчили про втягування середньовічної цивілізації в період кризи й зміцнення пагонів нової цивілізації.

Завдання української боротьби були близькими до завдань нідерландської, які передбачали виборення національної незалежності й установлення буржуазних взаємин. Тому спільним для них було переплетення національно-визвольної, конфесійної та соціальної боротьби. Щодо рушійних сил, то українська боротьба стояла ближче до німецької й англійської, оскільки в ній головну й керівну роль відігравало козацтво та надзвичайно активну участь узяло селянство, при тому, що менш активною була частина шляхти й міщан і вкрай слабкою — міська буржуазія й інтелігенція. А в Нідерландах провідну роль відігравали міщани під проводом буржуазії, хоча участь у боротьбі взяли також селяни і частина дворян.

Впадає в око тотожність вимог українських селян із вимогами селян під час Німецької (1524—1525 рр.), Англійської (1640— 1660 рр.) та Великої Французької (1789—1799 рр.) революцій. Так, німецькі селяни відмовлялися від платежів і робіт, заявляли, що не дозволять пригноблювати себе, як це відбувалося раніше.

Нападаючи на феодальні маєтки й замки, вони стверджували, що "не хочуть більше мати панів", прагнули домогтися особистої свободи, створювали елементи державної влади. Англійські селяни вимагали повернення до маноріального звичаю, низьких рент, полегшення файнів (платежів за допуск до держань), ліквідації станового верховенства духівництва та привілеїв дворянства. Вони прагнули повернути собі обгороджені землі, а також в общинне користування ліси, парки, місця для ловів і рибальства. У селах точилися розмови про те, що "джентрі довго були нашими господарями, а тепер ми маємо нагоду самим стати господарями"; лунали погрози: "...Уже в цьому році (1643) ми не побачимо в Англії жодного дворянина". У роки Великої Французької революції селяни підкреслювали, що "хочуть повної відмови від десятини і феодальних зобов'язань", щоб "не було більше ні сеньйорів, ні власників десятин". У1790 р. один із керівників повстанців заявив: "...Ми тепер господарі", бо "вже прогнали частину дворян у чужі країни". Цього ж прагнули й українські селяни.

Ще одне цікаве спостереження. Аналіз політичного розвитку України та Англії в перебігу революції дозволяє виявити спільну тенденцію — зміцнення особистої влади їх керівників (Богдана Хмельницького та Олівера Кромвеля) й еволюцію республіканської форми правління в монархічну (в Україні 1657 р. запроваджується спадковий гетьманат, в Англії у 1653 р. — протекторат Кромвеля). Однак, на відміну від Англії, де в 1660 р. відбулася реставрація монархії, в Україні утвердилася республіка.

Поза сумнівом, у середині XVII ст. на європейському континенті відбулися дві найвизначніші та наймасштабніші події: Англійська революція й Національно-визвольна війна в Україні. І якщо міжнародну значущість першої ґрунтовно з'ясовано, то визвольна війна українського народу незаслужено обійдено повною мовчанкою. Однак саме вона, як слушно звернув увагу Дмитро Наливайко, поряд із Тридцятирічною війною та Англійською революцією, відіграла важливу роль в остаточному крахові політичної системи Контрреформації, що трималася на Іспанії, Австрії й Речі Посполитій, державах, тісно пов'язаних із папським Римом та феодально-католицьким минулим Європи. Завдавши непоправного удару Польщі, Національно-визвольна війна сприяла здійсненню корінного перелому в історії Європи: внаслідок поразок і занепаду держав, що були опорою католицизму й феодально-католицької реакції, провідна роль переходить до країн, які або стали на шлях капіталістичного розвитку (Англія, Нідерланди), або прийняли абсолютну монархію нового типу (Франція). Було також зірвано плани Ватикану щодо укладення "універсальної унії".

Національно-визвольна війна спричинила суттєву зміну в співвідношенні сил у Східній, Південно-Східній і Центральній Європі (інша річ, що не на користь України). Вона різко послабила геополітичні позиції Речі Посполитої та Криму й водночас помітно зміцнила роль Московії, яка розпочала експансію на захід. Національно-визвольна боротьба українців сприяла виборенню Бранденбургом незалежності від Польщі (у 1667 р. її уряд відмовився від ленних прав на Східну Прусію) та зростанню ролі Швеції.

Невипадково, як з'ясували в своїх працях В. Смолій, В. Степанков і Ю. Мицик, міжнародний резонанс національно-визвольної війни був масштабним і довготривалим (протягом майже всієї другої половини XVII ст.). Національно-визвольні події систематично висвітлювалися на сторінках наукових розвідок, брошур, "летючих листків", на шпальтах французьких, англійських, німецьких часописів, газет.

Отже, національно-визвольні змагання мали певні наслідки. По-перше, події козацько-селянської війни переконливо продемонстрували, що тільки створення незалежної соборної держави формує необхідні політичні умови для повноцінного розвитку нації, реалізації її потенційних можливостей. Без цього в жорстоких реаліях міжнародних стосунків їй, за образним висловлюванням Івана Франка, "записано в сусідів бути гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних".

По-друге, розбудова держави вимагає не лише граничного напруження зусиль всієї нації й цілеспрямованої політики її еліти, а й щоденної чорнової роботи над формуванням різних інституцій та ефективного апарату управління, рішучої боротьби з сепаратизмом, отаманством, анархією й охлократією. Саме такий курс Б. Хмельницького забезпечив витворення держави, а відхід від нього став однією з головних причин її руйнування.

По-третє, при творенні держави еліта неодмінно мусить враховувати прагматизм українців і в жодному випадку не ігнорувати розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем суспільства, спрямованих на задоволення інтересів переважної більшості соціальних груп, прошарків і станів. Інакше державний корабель не провести через небезпечні "рифи" соціальних потрясінь. Саме гнучкість соціально-економічноі політики Богдана Хмельницького дозволила заручитися масовою підтримкою селян, козаків і міщан й уникнути спалаху громадянської війни. Невипадково в свідомості наступних поколінь українців він виступав визволителем не лише від "ляцької неволі", а й від феодального гноблення. За визнанням анонімного автора трактату

"Думка певної особи", панщини в козацькій Україні "ніколи не буде, бо і тепер її там немає, і так кажуть (українці). Раз ії нам вважай господар наш великий, Хмельницький, батько наш так викоренив, то й до судного дня не буде, бо він нас з неволі, ніби фараонової вивів. Отак в імені Хмельницького мають цю надію, що ніколи не будуть робити панщини, кажучи, що то був пророк, і тепер по [його] смерті він завжди сідає біля одного столу з Господом Богом від обіду і до вечері". Допущені наступниками Б. Хмельницького прорахунки в цій сфері оберталися трагічними наслідками громадянської війни 1658—1663 рр. та повстань селян, міщан і козаків.

По-четверте, питання життя й смерті Української держави є питанням єдності чи роз'єднаності політичної еліти, а відтак і суспільства. Небажання старшин згуртуватися навколо державної ідеї, висунення ними на чільне місце не національних, а особистих амбітних інтересів призвело до розколу суспільства на ворожі табори й жорстокої міжусобної боротьби, яка в підсумку обернулася зруйнуванням створеної у 1648—1650 рр. держави.

По-п'яте, найважчі й найскладніші проблеми процесу становлення держави та відстоювання її незалежності слід розв'язувати, покладаючись лише на власні сили й виходячи насамперед із захисту національних інтересів. Спроби перекласти їх на допомогу ззовні та найменші поступки суверенітетом в ім'я хоч би яких там було високих і благородних цілей обертаються для нації й держави катастрофою.

Етнічна спільнота перетворюється в націю, коли усвідомлює власну самобутність і створює свою державу. Втрачаючи державу, національну самосвідомість і мову, нація переживає процес руйнування, її повноцінне відродження неможливе без відновлення історичної пам'яті, що ґрунтується й живиться знаннями про минуле.

Література

Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. — К., 1994.

Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1995. — Т. 7. — 628 с; Нью-Йорк, 1957. — Т. 8. — Ч. 1. — 336 с; Т. 9. — Кн. 2. — 609 с; Т. 10.

Дашкевич Я. Клан Хмельницького — легенда чи дійсність? // Україна в минулому. — К. — Л., 1992. — Вин. 2.

Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. — 2-ге вид. — Л., 1990.

Крип'якевич І. Богдан Хмельницький і Москва // Український історик. — 1969. — № 1—3.

Мицик Ю. Зарубіжні публікації джерел з історії визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. // УІЖ. — 1988. — №9.

Мицик Ю. Політичні концепції Богдана Хмельницького: деякі аспекти реалізації // Доба Богдана Хмельницького: Збірник статей. — К., 1995.

Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. — Нью-Йорк, 1954.

Оглоблин О. Хмельниччина і Українська державність. — Нью-Йорк, 1954.

Пасічник М., Шуст Р. Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького (1648—1657). — Л., 1995.

Пінчук Ю. Постать Богдана Хмельницького у творчості М. І. Костомарова // Доба Богдана Хмельницького: 36 наук, праць. — К., 1995.

Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Б. Хмельницького і формування його політичної програми. — Л., 1993.

Федорук Я. Міжнародна дипломатія і політика України (1654— 1657). — Л., 1996. — Ч. 1.

Чухліб Т. Соратники Богдана Хмельницького: військово-політична діяльність Є. Гоголя (1648—1679 рр.) // Доба Богдана Хмельницького: 36 наук, праць. — К., 1995.

Яворницький Д. Історія Запорозьких козаків. — К., 1990. — Т. 2.

Утворення Української козацької держави за часів Хмельниччини Яковенко Я. Українська шляхта. — К., 1993. Яковлів А. Українсько-московські договори в ХVІІ-ХУШ Варшава, 1934.

Розділ 9. РУЇНА ТА її НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ. НАМАГАННЯ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ УТВЕРДИТИ УКРАЇНУ ЯК САМОСТІЙНУ ДЕРЖАВУ
Українсько-московські та польські стосунки.
Розпалювання Москвою боротьби між козацькою старшиною за владу в Україні.
Зовнішня політика гетьмана І. Виговського.
Зречення І. Виговським гетьманської булави.
Суспільно-політичне становище української державності в 60—70 рр.
Соціально-економічні стосунки.
Намагання гетьмана І. Мазепи утвердити Україну як самостійну державу.
Гетьман Пилип Орлик. Конституція прав і свобод Запорозького війська.
Розділ 10. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIV—XVII СТ. НАЦІОНАЛЬНИЙ ОДЯГ: НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА НОВАТОРСТВО В МОДЕЛЮВАННІ; ВИШИВАННЯ ТА ТКАЦТВО