Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Сидір Білий, військовий осавул, кошовий отаман Чорноморського козацького війська, підполковник російської армії.

"Навіть коли поневоленому українцеві доводить ся принижуватися, щоб вижити, він виживає тільки для того, щоб усе життя принизливо зневажати свого поневолювача"

Богдан Сушинський

Сидір Білий, військовий осавул, кошовий отаман Чорноморського козацького війська, підполковник російської армії.

Ми вже знаємо, з якою надзвичайною хоробрістю й відвагою діяло Українське козацтво на різних ділянках російсько-турецької війни 1768-1774 років. Але дуже небагатьох із його доблесних офіцерів імператриця Катерина II нагородила медаллю зі своїм портретом.

Серед цих небагатьох був і військовий осавул Сидір Білий. Медаль він одержував у Петербурзі, перебуваючи там у січні 1771 року, в складі козацького посольства на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським.

Саме після цієї нагороди, услід за якою прийшло звання російського дворянина, Сидір Білий став помітною постаттю не лише в середовищі за запорожців, а й петербурзько-імперському обрії.

Про походження його відомо не так вже й багато. Родом він був з Херсонщини. Батьки його були дворянами. "Вступивши на військові/ службу у Військо запорозьких козаків ще в молодих літах, - мовиться про нього в "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири", - він незабаром досяг звання військового осавула і, за наказом кошового отамана П. Калнишевського, виконував важливе доручення:

знищував шайки "гулящих козаків", котрі займалися розбоєм не лише на території Запорожжя, але й за кордоном його, в сусідніх польських областях.

В 1774 році Білий перебував, у числі почесних старшин Війська запорозького, депутатом при Височайшім Дворі, з клопотанням перед Імператрицею щодо милості запорожцям. Цей старшина отримав хорошу освіту, відзначався природним розумом і хоробрістю, беручи участь в тодішній війні з турками, отримав за військові відзнаки височайше жалувану золоту медаль і, як стверджували його сини. Георгіївський хрест".

Тут слід дещо роз'яснити. Коли йдеться про зграї "гулящих козаків*, то маються на увазі передусім загони гайдамаків, котрі, справді, діяли в сусідніх із Запоріжжям територіях, підпорядкованих Польщі, але час від часу, здебільшого, рятуючись від переслідувань карателів, опинялися і на запорозьких землях. Крім того, відомо, що сталий загін гайдамаків базувався понад Бугом, в районі Мігеї, неподалік сучасного міста Первомайська. Батько Сидора - Гнат Білий дійсно був дворянином і свого часу служив козацьким старшиною. Що ж до того, чи Сидір Білий був свого часу нагороджений Георгіївським хрестом, то думки розходяться. Як бачимо, й упорядник "Довідкової книжки Імператорської Головної квартири" говорить про це з обережністю, посилаючись лише на твердження синів Сидора Білого, а не як на доконаний, документально підтверджений факт. З цього може випливати, що, мабуть, не збереглося відповідних документів, бо ж під час війни подібні нагороди командуючі роздавали одразу після битви, а канцелярія не завжди фіксувала подібну подію. Проте в хоробрості Сидора Білого, і в тому, що він гідний найвищих нагород, ніхто з сучасників чи істориків, схоже, ніколи не сумнівався.

"Сивий, старий, але сповнений вогню, вершник давніх січових часів, - писав про нього історик В.Бардадим, - котрий мав звичку виїжджати для перестрілки без шапки і з вип'яченими могутніми грудьми".

Що ж до синів, то з різних історичних джерел дізнаємося, що в Сидора Білого їх було четверо: Микола, Василь, Тимофій та Олександр, а також донька Марія, і що десь на Інгульці він мав досить заможний хутір-зимівник. А загалом, людиною він був небідною.

Восени 1774 року, коли пристрасті навколо відібраних у запорожців І переданих сербам-переселенцям та багатьом російським офіцерам і донським козакам земель ось-ось могли перерости в збройний конфлікт, щасливий володар " патрета імператриці" знову рушив до Петербурга. Цього разу - з чолобитною кошового Калнишевського та всього козацького товариства. Півроку він, разом із А.Головатим, оббивав пороги кабінетів столичних вельмож та нидів по їхніх передпокоях, але, як ми вже знаємо, домоглися вони тільки того, що Катерина II наказала запорозьке козацтво роззброїти і розігнати. Щоб не набридало своїми осоружними посольствами.

Як уже мовилося, в Петербурзі Сидір Білий перебував із Антоном Головатим. Але якщо жодних свідчень щодо того, де саме перебував Антон Головатий під час зруйнування Січі та одразу після цього акту, не існує, то стосовно Сидора Білого, — ясність вносить уже цитована нами "Довідкова книжка Імператорської Головної квартири", в якій віднаходимо досить цінні для нас офіційні свідчення:

"Після розорення Запорозької Січі, Білий, що був дворянином І поміщиком своїх родових маєтків, служив на виборній посаді, предводителем дворянства Херсонського повіту, і в цьому званні мав щастя конвоювати з запорозькими козаками імператрицю Катерину II під час подорожі її Величності в 1787році в Новоросійський край.

У цей час він познайомився з князем Потьомкіним-Таврійським і був особисто відрекомендований ним Государині, котра милостиво прийняла цього старого Запорозького старшину і, на клопотання його разом з іншими старшинами, виявила благовоління на пожалування запорожцям землі, на вибір світлішого князя Григорія Олександровича. Самого ж Білого Государиня нагородила землею в Катеринославській губернії і золотою табакеркою, прикрашеною коштовним камінням".3

Так, справді, під час зруйнування Січі Сидора Білого там не було. Можливо, він ще лише долав відстань від Петербурга до Запорожжя, і звістка про ці трагічні події застала його десь у дорозі. В кожному разі, він опинився серед тієї старшини, котра не подалася на Дунай, а зберегла вірність російській імператриці: - "патретик" зобов'язував. Що ж до зустрічі імператриці Катерини II, то вона відбувалася в районі сучасного міста Кременчуга. Там, скориставшись з нагоди, Сидір Білий, разом із Антоном Головатим та військовим осавулом Легкоступом, дійсно, зуміли пробитися до імператриці і подати їй прохання щодо відродження Запорозької Січі, Війська Запорозького. Цілком зрозуміло, що не покарали наших старшин за таке вільнодумство лише тому, що ними опікувалися сам вселадний фаворит імператриці Григорій Потьомкін.

Одначе ми дещо захопилися: давайте повернемося у по-руйнівні часи. Сидір Білий не сидів склавши руки, а почесний стан предводителя дворянства Херсонського повіту старого козака-січовика не влаштовував.

У Петербурзі, судячи з усього, не чекали, що українські козаки відчують себе аж настільки скривдженими, щоб масою податися на землі свого давнього ворога; не сподівалися такої ненависті до ворога новішого, Росії. Почали кликати козаків назад. Бо ж треба було комусь воювати за імперію та охороняти и південні кордони!

І тут генерал-губернатор Новоросійського краю князь Потьомкін згадав авторитетного осавула й удатного дипломата Сидора Білого. Послав його з листом на Задунайську Січ. Завдання: ще раз оголосити та розтлумачити Маніфест Катерини II, яким вона пропонувала запорожцям повернутися в Україну, де їм і землю наділять, і чинами та рангами вшанують. Царський уряд звертався з цим Маніфестом до задунайського козацтва двічі. Й двічі козаки ігнорували як сам Маніфест, так і його автора. Отже, остання надія була на С. Білого.

Та попри всю свою дипломатію, пан Сидір нічого вдіяти не міг. Правда була за козаками. Вони скликали раду, поставили Білого перед кошем і сказали: передай там своєму Грицькові Нечесі (козацьке прізвисько Потьомкіна, під яким він колись записавсь у запорожці) та його Катерині, хай вони спершу повернуть нам усі клейноди (символи військової честі та влади)" та всі скарби, пограбовані на Січі, а разом з ними - всю нашу землю. Отоді й побалакаємо.

Російський уряд, як завжди, нікому й нічого награбованого повертати не збирався, тому вдав, ніби відмова козаків його не дуже Й обходить. Але ситуація складалася не на користь імперії. Кримські татари не мали бажання й далі коритися їй, отже, потрібні були війська, які б придушили їхнє повстання. А хто здатен воювати з ними краще, ніж запорозькі козаки? І князь Потьомкін порозсилав гінців по всіх куточках, скликаючи колишніх січовиків до Херсона. Зібралося небагато - якась тисяча. Але й це вже було великою поступкою Росії, бо козаки ще пам'ятали кривди, що зазнали від росіян. Відтак їх козацька рада стала вирішальною в долі Сидора Білого: тут його обрали за кошового отамана.

"Першим кошовим отаманом "війська вірних козаків", - писав літописець цього козацтва П. Короленко - був", старшина, армії підполковник, Сидір Гнатович Білий, могутній сивий дід, старий літами, але не старий розумом, здоров'ям і козацькою відвагою".4 А що, досить шаноблива характеристика. І своїми діями С. Білий виправдав її.

Слід віддати кошовому належне: скориставшись із ситуації та свого становища, він звернувся до Потьомкіна з проханням визволити колишніх січовиків від кріпацтва, дати їм дозвіл полишати панські маєтки й повертатися у козацькі слободи. Загалом, перетворення вільних українських козаків на кріпаків російського поміщицтва було чи не найга-небнішим наслідком російської експансії в Україну та наслідком зруйнування Січі. Проте, як незабаром з'ясувалося, допомогти в цьому козакам Потьомкін не міг. Не мав аж такої влади та впливу. Та й не слід забувати, що після ліквідації запорізького козацтва чимало колишніх гордих степових лицарів опинилося серед кріпаків - читай: "стали рабами"

- в його власних маєтках. Отака вона, трагічна політекономія по-російському.

Перетворити покріпачених козаків на вільних лицарів Потьомкін справді не зміг, зате йому вдалось умовити імператрицю залишити оту тисячу козаків козаками, навіть по тому, як повстання татар було придушене. Звертаючись до імператриці з проханням залишити цей козацький полк, генерал-губернатор посилався при цьому на прецедент: існування Донського козацтва. А й справді, чим не аргумент, якщо вже для Катерини II нічого не важив факт існування кількасотлітнього Запорозького козацтва! Й імператриця височайше дозволила. Збадьорений успіхом, губернатор знову посилає Білого на Дунай: "Скликай хлопціві" Але й цього разу задунайці не піддалися.

Та ось настав 1787 рік. Майже вся подніпровська Україна перетворюється на потьомкінський театр, в якому вибудовують "потьомкінські села", зганяючи на береги Дніпра тисячі селян, щоб показати, ніби земля не стоїть пусткою, а процвітає... Одне слово, спустошивши величезні території України, колонізатори тепер розігрували безпрецедентне імперське шоу, в якому роль статистів відведено було і козакам Сидора Білого. Зокрема, їм звеліли гарцювати круг карети імператриці, щоб вона могла милуватись джигітуванням "прєданних Вашему Вєлічеству хахлов". Щоправда, в Кременчугу кошовий, джигітуючи, примудрився пробитися до Катерини II з прошенієм. Чого саме просив Білий? Дозволу на відродження Запорозького козацтва. Адже он як стараємося!

Імператриця дозволу не дала. Втім, незабаром, коли почалася війна з Туреччиною, мусила таки погодитись на формування війська. Але не запорозьких, а "вірних козаків*. Тобто тих, що пішли на царську службу. А щодо імперського шоу з участю Катерини II, генерал-губернатора та двірних козачків", то воно мало трагічний для козацтва та й для всієї України наслідок: імператриця вирішила позаселяти козацькі землі своїми земляками, німецькими колоністами. Щоб уже ніколи не допустити повернення сюди українських козаків, та й взагалі українців. Тож можна зрозуміти біль, із яким писав про ці події історик М. Аркас: "Для того вона закликала кілька десятків тисяч колоністів з Німеччини. Вони й засіяли ті степи своїми колоніями. А щоб німці охочіше оселяли ті землі, то уряд надавав їм багато вільгот. І от землі, за які пролито чимало козацької крові, стали власністю чужинців, а ті, що їх боронили і поливали своєю кров*ю, мусили поневірятись по чужих краях за Дунаєм та на Кубані*.6

Шкода, що Богдан Хмельницький, який так ревно величав себе "слугою його царської величності", просячись під високу царську руку, не дожив до цих днів. Він мав би аж задосить підстав для гірких роздумів з приводу братерської єдності двох народів, якою імперія душила українців упродовж майже чотирьох століть.

Одначе повернімося до нашого героя. Оскільки заходило на війну з Туреччиною, кошовий Сидір Білий та його заступник Антін Головатий почали скликати козаків звідусіль. Пунктом загального збору став Єлисаветград. Дізнавшись про підготовку до війни, кілька сотень задунайців теж - хто ватагами, хто поодинці, пробилися до козацького табору Білого, що розташувавсь у Прогноях, поблизу Очакова. Повернення запорожців з Дунаю одразу ж нагадало "вірним козакам" запорізькі традиції, і наприкінці 1787 року було створено Васильківську Січ, а на загальній раді кошовим знову обрано Сидора Білого, а військовим суддею - Антона Головатого. Саме ж військо офіційно називалося тепер так: "Вірне Військо Запорозьке*, проте імператриці така назва не сподобалася. її насторожувало слово "запорозьке*, отож незабаром його почали називати "Військом вірних козаків", а вже згодом - " Чорноморським козацьким військом".

Коли 13 травня 1788 року козакам передали військову печатку, там значилося: "Війська вірних козаків кошовому отаману і всьому війську*. Саме цей напис і визначив офіційну назву новоутвореного козацтва.

"У тому ж 1787році, - читаємо в "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири", — розпочалася війна з турками і Сидір Гнатович Білий, що був підполковником, став на чолі запорозьких козаків під російські прапори, на захист батьківщини проти ворога в Росії; тоді ж він сформував із запорожців волонтерську команду, а потім, з височайшого дозволу, під керівництвом князя Потьомкіна Таврійського, створив військовий кіш на березі Бузького лиману, за прикладом давнього запорозького коша, що Існував колись на Дніпрі, і на раді військового товариства був обраний першим кошовим отаманом війська вірних козаків.

Таким чином. Білий є першим кошовим отаманом Війська вірних козаків, перейменованого згодом на Чорноморське, а далі - на Кубанське козацьке військо.

Кошовий отаман Білий користувався особливою повагою головнокомандуючого, генерал-фельдмаршала Потьомкіна-Таврійського, піклувався про збільшення свого війська, за рахунок турецьких запорожців, що приходили з-за кордону, вживав усіляких заходів для організації військового управління у новоствореному коші І не раз водив своїх молодих козаків на перемоги над ворогами".6

Ця офіційна інформація цінна для нас уже хоча б тим, що вона засвідчує: кубанське козацьке військо офіційно сприймалося, як спадкоємець Чорноморського, а відтак, і Війська Вірних козаків. Це має принципове значення, оскільки дехто з давнішніх, та й сучасних, особливо російських чи проросійськи настроєних, істориків, схильний вважати, що Кубанське козацьке військо виникло, як цілком нове формування, ігноруючи навіть той факт, що ще й на Кубані козацьке військо тривалий час називалося так, як називалося в межиріччі Бугу і Дністра - "Чорноморським", і що сталася лише зміна назви, а не поява принципово нового козацтва, нового козацького війська.

Деяке уточнення віднаходимо в М. Аркаса, який повідомляє, що початково основна маса козаків, до 12 тисяч, зібралася в Бериславі "і Білий перейшов з ними у Прогної, колишню Запорізьку паланку на Кінбурнській косі, а звідтіль став кошем у Василькові, на лівому березі Бугського лиману. Військо це стало зватись "Верное войско Запорожское". 27 лютого 1787 року Сидора Білого стверджено кошовим отаманом..."

Ну а тоді, в 1787 році, справді була війна. І козаки, котрі виступали за турків - а було їх щось понад 4 тисячі, під орудою кошового отамана Грицька Абдули, - мусили воювати проти козаків, що виступали за росіян, яких набралося майже стільки ж, щось близько чотирьох тисяч, й очолював їх Сидір Білий.

Бої точилися і на морі, й на суші, й один із них, у 1787 році, стався у лимані поблизу Очакова. Щоб не переказувати ці події, послуговуючись лише власною фантазією, звернімося до "Довідкової книжки ...": "На морі, де козаки діяли на своїх передових човнах, отаман Білий, який командував ними, крім подяки головнокомандуючого, нагороджений був чином полковника, але в наступній битві з турками, 17 липня, в Очаківському лимані, був смертельно поранений і на третій день помер".1

В цій інформації варто звернути увагу на дату. Йдеться проте, що битва сталася 17 липня 1787 року. Але в це неможливо повірити, оскільки в цей час, влітку 1787 року, тривало лише формування козацтва. Відомо, що 20 серпня 1787 року, лише був одержаний дозвіл на формування військових команд волонтерів, котрі мали складатися, здебільшого, з досвідчених козаків-запорожців. Отож куди вірогіднішою видається інша дата смерті - 19 червня 1788 року, якої дотримувалися історик Ф. Щербина, а також інші історики Чорноморського і Кубанського козацтв, які повідомляють, що Сидір Білий був тяжко поранений під час абордажного бою і, після кількох днів хвороби, 19 червня помер.

За А. Кащенком, ця батальна сцена мала такий перебіг: "Російським суднам, що були далеко менші за турецьких, легше було переходити мілкі місця, триповерхові ж турецькі кораблі сідали на дно, не мали змоги хутко повертатись між піскуватими косами лиману, й бідували. Запорожці ж скористались випадками, коли турецькі кораблі ставали на мілке, й кидалися штурмувати їх. Бій був щасливий для росіян: турецька флотилія через якийсь час почала тікати, але запорожці, що переслідували ворогів із величезним запалом, мали великі страти".

Як ви вже самі зрозуміли, навіть із цього тексту, насправді то були не російські, а українські кораблі. Чорноморські козаки билися проти турецьких кораблі в-велетнів на своїх традиційних чайках, або їх іще називали байдаками. Тобто, по суті, на початку червня 1788 року в битві під Очаковом українська ескадра перемогла ескадру турецьку: частину кораблів було потоплено, решту змушено до втечі. Отак народжувалася на світ Божий "слава русского оружия под городом русской славы Очаковом".

Втім, цей загалом щасливий для українського флоту бій обернувся нещастям для кошового козака Сидора Білого. В одній з абордажних сутичок, що відбулася в Очаківському лимані, його, як уже мовилося, смертельно поранено. Майже добу козацькі знахарі боролися за його життя, але успіху не мали. І короткий, але славний бойовий шлях першого кошового отамана Чорноморського козацтва добіг кінця. Похований він у Кінбурнській Олександрівській церкві, з усіма належними воїнськими почестями. Відомо, що в похованні його взяв участь генерал О. Суворов. У листі до князя Потьомкіна він повідомляв, що віддав останню шану славному отаману Сидору Гнатовичу. Подвиги С. Білого восславлено в кількох піснях та легендах Кубанського козацтва.

фрагмент памятника "Перші Чорноморці" скульпт П.Микешина

Захар Чепіга, полковник Війська Запорозького, кошовий отаман Чорноморського козацького війська, генерал-майор російської армії.
Антон Головатий, військовий писар, суддя Війська запорізького, кошовий отаман Чорноморського козацького війська, бригадир російської армії.
Гардовий, кошовий отаман Задунайського козацтва.
Петро Скаржинський, один із засновників Бузького козацтва, командир полку бузьких козаків, генерал-майор російської армії.
Трохим Гайдабура, отаман Задунайських та Усть-дунайських козаків, хорунжий російської армії.
Іван Губа, отаман Задунайських та усть-дунайських козаків, хорунжий російської армії.
Федір Бучинський, кошовий отаман Усть-Дунайського козацького віська.
Самійло Калниболоцький, кошовий отаман Задунайського козацтва.
Рогозяний Дід, кошовий отаман Задунайського козацтва, засновник Дунавецької Січі.
Семен Мороз, кошовий отаман Задунайського козацтва, архімандрит.
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru