Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Гардовий, кошовий отаман Задунайського козацтва.

Гардовий, кошовий отаман Задунайського козацтва.

Мирна розбудова Задунайського козацтва, поселення якого з'являлися тепер на всьому просторі, від правого берега Південного Бугу до правого берега Дунаю, було перерване черговою російсько-турецькою війною (1778-1791 роки). Виявившись втягнутими в цей конфлікт, українські козаки-задунайці постали перед вибором: або ж виступати на боці турків, одначе тоді ворогами їх стають не лише росіяни, проти яких вони згодні були воювати, але й їхні побратими, козаки з України; або ж відмовитися від участі в цій війні, але тоді треба переходити на бік росіян, які були ненависні їм, а до того ж, накликати гнів турків на всю українську громаду пониззя Дунаю.

Вони обрали перше: війна проти Росії. Козацький корпус формував кошовий отаман, прозваний Абдулою (дослідники з'ясували тільки його прізвисько). А ще відомо, що він загинув на самому початку війни, десь поблизу Південного Бугу. І прямо там, на війні, у перерві між бойовими діями, козаки обрали собі нового кошового, на прізвисько Гардо-вий. Саме прізвисько підказує, що, очевидно, цей козак належав колись до Бугоградівської паланки, що базувалася на лівому боці Південного Бугу.

Щоб збагнути причини, які примусили Туреччину оголосити війну Росії, слід пригадати, що в 1783 році кримський хан Шагін-Гірей зрікся свого трону, і ханство його було приєднане до Росії. Ці події викликали різку, болючу реакцію турецького султана Селіма III, який почав вимагати від Росії відновлення суверенітету Криму та його повернення Туреччині. А крім того, Росія повинна була визнати Грузію васалом Туреччини. Росія, ясна річ, цих претензій не визнавала. Мало того, в свою чергу, імператриця Катерина II мріяла відродити, за рахунок здобутих у Туреччини територій, "Грецьку імперію", але з умовою, що першим імператором стане ЗІ другий внук, Великий князь Костянтин. Переконавшись, що Росія відмовляється йти на поступки, Селім III оголосив їй (18 серпня 1787 року) війну.

Я навмисно зупинився на політичних мотивах цієї, майже чотирьохрічної війни, аби показати, що ні "Військо вірних козаків*, тобто козаків-чорноморців, тисячі яких воювали на боці Росії; ні задунайські, або, як їх ще називали, оттоманські козаки, що воювали на боці Туреччини, не мали в цій бійні жодних реальних інтересів і жодних перспектив, а до того ж, чудово розуміли, що за будь-якого завершення війни, Україна так чи інакше залишиться бездержавною колонією, пошматованою між кількома імперіями. Щоправда, задунайці були зацікавлені в тому, щоб поки що вся територія між Бугом та Дунаєм залишалася під владою Туреччини (звичайно ж, до часу), оскільки перехід її під корону Російської імперії призвів би до винищення козацтва.

Проте війна є війна, і задунайці, під командуванням кошового отамана Гардового, поводилися, як і належить поводитись воїнам. Відомо, що, з'явившись на флотилії .своїх чайок під Балаклавою, козаки висадилися там десантом і разом з турецькими військами штурмували приміські укріплення і саме місто. Але найбільші бойові дії розгорталися на Кінбурнській косі. Тут стояла Кінбурнська фортеця, чотиритисячним гарнізоном якої командував російський генерал, в майбутньому славетний полководець Олександр Суворов. І саме поблизу Кінбурна козаки, які прибули на чайках, вперше в цій війні зустрілися з "вірними" козаками, що служили в Російській армії.

Одначе переказами учасників цієї зустрічі засвідчено, що тоді обійшлося без бою. Та й взагалі, упродовж усієї війни українські козаки дотримувалися оригінальної тактики: щойно виявлялося, що по тій бік з'явилися їх побратими, як вони негайно зверталися до російського чи, відповідно, до турецького командування з проханням перекинути їх на іншу ділянку, аби не воювати брат проти брата. А в тих випадках, коли, зустрівшись десь під час розвідки, або в роз'їзді, можна було обійтися без сутички, зустріч ця обов'язково завершувалася братанням. При цьому кілька разів траплялися випадки, коли чорноморці, тобто "вірні" козаки залишали російську армію і переходили на бік задунайців, що завжди віталося і Гардовим, і турецьким командуванням.

Одначе звернімося до подій, які відбувалися під Кінбур-ном. Кінбуриська коса, та фортеця на ній, відігравали важливу стратегічну роль. Володіючи косою, турки володіли б Дніпровським лиманом, гирлом Дніпра. Відтак це дуже допомагало б турецькому гарнізону Очакова. Ось чому саме сюди турецьке командування націлило головний свій удар. І жовтня 1787 року вони висадили на косу п'ятитисячний десант, який мав бути підтриманий з моря турецьким флотом. Одначе, натрапивши на сильний артилерійський вогонь, командуючий турецькою ескадрою, замість того, щоб розпочати дуель з гармашами фортеці, вирішив відступити. Задум його зрозумілий: будь-що зберегти свої кораблі. Але, відвівши їх в море, він залишив без підтримки десантників, які саме в цей час почали штурм фортеці.

Ясна річ, п'ятитисячний десант, який, до того ж, зазнав певних втрат і якого було позбавлено артилерійської підтримки, розраховувати на успіх у битві з добре озброєним чотиритисячним російським гарнізоном, що перебував за могутніми укріпленнями, - не міг. Відбивши перший натиск турків артилерійсько-рушничим вогнем, росіяни і "вірні" козаки-українці, що служили в складі гарнізону, перейшли в контратаку, змусивши їх відступити.

Коли стало зрозуміло, що турецьке командування занадто погано підготувало цю операцію, а турецька ескадра боягузливо зрадила свій десант, кошовий отаман Гардовий теж наказав козакам відступити до чайок і відійти в море. При цьому козаки врятували і чимало турків, яких встигли посадити на свої човни. За російськими даними, можливо, перебільшеними, турки втратили тут вбитими та полоненими понад чотири тисячі своїх вояків, тобто майже весь десант. Хоча втрати самих козаків-задунайців були незначними.

Щоб якомога гучніше відзначити цю, не таку вже й значну, перемогу, Катерина II звеліла випустити спеціальну медаль, якою нагородили всіх, хто відзначився в битві при Кін-бурні. Серед нагороджених нею було й чимало українських козаків-чорноморців, супротивників задунайців.

А тим часом задунайцям турки, як і раніше, не дуже довіряли, тому намагалися використовувати їх як допоміжне військо - для розвідок, охорони; для підтримки турецького флоту, висадки десантів; легкі, маневрені козацькі чайки допомагали перекидати певні підрозділи турецьких військ з однієї ділянки фронту на іншу, проходячи там, де великі турецькі кораблі пройти на здатні були.

В червні 1788 року майже 80-тисячна армія росіян наблизилася до стін Очакова, гарнізон якої складав всього 15 тисяч турецьких солдатів під командуванням генерала Гасана-паші. Одразу стало зрозуміло, що сили занадто нерівні. Становище гарнізону значно ускладнилося по тому, як ескадра адмірала Хасан-ель-Гасі під час запеклого бою проти переважаючих сил російського флоту (у росіян було п'ятдесят кораблів, у турків, разом з допоміжними кораблями, всього 43) зазнала поразки, і втративши 15 кораблів змушена була відійти в море. Це дозволило росіянам і козакам-чорноморцям повністю блокувати очаківську фортецю, гарнізон якої одначе зумів протриматися в цілковитій ізоляції ще майже п'ять місяців. І лише 6 грудня, скориставшись з незнаного досі для цих місць 23 градусного морозу, росіяни зуміли здолати його.

На жаль достеменних відомостей, докладної хроніки того, де саме перебували в той чи інший час козаки-задунайці, в яких боях і з якими наслідками брали участь, - не існує. Але існує припущення, що й під Очаковим козацькі чайки використовувалися як допоміжні - розвідувальні та транспортні - кораблі, які певний час, до цілковитої блокади міста росіянами, допомагали турецькому гарнізону Очакова. Звичайно ж озаки здатні були на щось значніше, але інтереси Османської імперії були такими ж чужими для них, як і інтереси імперії Російської.

Для отамана січовиків Гардового було очевидним, що Туреччина не готова до цієї війни. Крім того, вже в 1788 році стало розуміло, що європейські союзники Османської імперії, зокрема, Франція та Швеція, не збираються надавати їй дієвої допомоги. А тут ще в 1789 році, в розпал цієї російсько-турецької війни, у Франції, головної союзниці Туреччини, вибухнула революція. Все це змусило турецьке командування вдатися до переговорів з росіянами, які завершилися підписанням 29 грудня 1791 року в Яссах мирного договору.

Для козаків-задунайців він мав тяжкі наслідки. Туреччина втрачала всі свої території у межиріччі Південного Бугу та Дністра, а це змусило значну частину козаків, яки жили , там, на турецьких територіях, переселитися в гирло Дунаю, на землі, відведені турками козакам-задунайцям. Це переселення викликало низку проблем, пов'язаних з освоєнням нових територій і з конфліктом, що виник між козаками-українцями з одного боку, та російськими козаками-некрасівцями, на землі яких переселилися українці, і російськими старообрядцями, так званими, липованами, котрі виступали природними союзниками некрасівців.

Та, водночас, козаки-задунайці раділи з того, що значні території українських козацьких земель виявилися, внаслідок цієї війни, возз'єднаними з територією України, нехай навіть поки що у складі Російської імперії. Крім того, Україна позбувалася свого страшного ворога - Кримської орди. У значної частини козаків це породило надію на відродження запорізького козацтва, відродження козацької слави.

Основна заслуга кошового отамана Гардового полягала в тому, що в цій, чужій для козаків-дунайців, війні він, незважаючи на низку тяжких і невдалих для турків битв, зумів зберегти основу свого козацького корпусу і повернутися з ним в гирло Дунаю, на Січ.

Печатка Задунайського козацького війська

Петро Скаржинський, один із засновників Бузького козацтва, командир полку бузьких козаків, генерал-майор російської армії.
Трохим Гайдабура, отаман Задунайських та Усть-дунайських козаків, хорунжий російської армії.
Іван Губа, отаман Задунайських та усть-дунайських козаків, хорунжий російської армії.
Федір Бучинський, кошовий отаман Усть-Дунайського козацького віська.
Самійло Калниболоцький, кошовий отаман Задунайського козацтва.
Рогозяний Дід, кошовий отаман Задунайського козацтва, засновник Дунавецької Січі.
Семен Мороз, кошовий отаман Задунайського козацтва, архімандрит.
Василь Смик, кошовий отаман Задунайського козацтва.
Григорій Потьомкін, генерал-губернатор Новоросійського краю, генерал-фельдмаршал російської армії, Великий гетьман військ Катеринославських та Чорноморських, Головнокомандуючий російськими військами.
Тимофій Котляревський, Військовий отаман Чорноморського Козацького Війська, генерал-майор російської армії.