Основи психології - Киричук О.В. - Вчинок самоствердження.

Розвиток людського індивіда після народження характеризується передусім кардинальною зміною ситуації його життєдіяльності. Основною ознакою цієї ситуації є нездатність дитини самостійно існувати без допомоги і піклування дорослого, тобто біопсихічна залежність від середовища, в яке вона потрапила.

В якому ж напрямі розвивається її активність і в чому полягає вчинковий характер цієї активності?

Оскільки можливість існування залежить від участі іншої людини (і це є об'єктивний факт), життєве завдання новонародженого полягає в тому, щоб зробити його фактом суб'єктивним, якісно змінивши спосіб взаємодії з оточенням, тобто перейти з психобіологічного на психосоціальний рівень функціонування і розпочати, таким чином, "вчинкову одіссею" самоствердження себе як людини.

Для такого переходу існують певні передумови. По-перше, інтен-ція, глибинна іманентна спрямованість на те, щоб стати людиною, і тільки людиною. По-друге, безконечна потенція самовдосконалення, а отже "незалежності" як "свободи для", в якій людина може порівнюватися лише з Богом (людина приписує Богові те, чого вона ще не досягла). По-третє, самодостатність: людина більшою мірою залежить від самої себе, ніж від будь-чого іншого.

Подібно до того, писав Гегель, як у відношенні живого все ідеальним чином уже міститься у зародку і породжується ним самим, а не будь-якою чужою силою, так само й усі особливі форми живого духу повинні випливати з його поняття як із свого зародку. У зародку, пояснює він, міститься все, але не реально, а ідеальним способом, як зачаток, здатність, можливість, але не дійсність. Розвиток при цьому мислиться як перетворення можливості в дійсність.

За період пренатального розвитку нарощується певний постак-туальний потенціал психічної активності у вигляді індивідуального досвіду автономного функціонування, про що, зокрема, свідчить можливість встановлення опосередкованого контакту з плодом і вироблення у нього елементарних умовних рефлексів. Останнім часом, як відомо, набуває розвитку пренатальна педагогіка. Виявляється, що діти у дво-трирічному віці вирізняють як найулюбленіші саме ті казки, які їм читали до народження.

Отже, новонароджений, з'явившись на світ, здавалося би, гранично непридатним для самостійного існування в ньому і потрапивши в соціальне середовище, вирішує для себе не більше не менше як проблему ствердження у статусі людини як біопсихо-соціальної істоти.

Виявляється, що свій життєвий шлях людський індивід починає з розв'язання основної смисложиттєвої проблеми, яка начебто повинна підбивати підсумок життєвого шляху як вчинку на етапі післядії. Саме з розв'язання, а не розв'язування. Йдеться про те, що сам факт народження слід розуміти дійсно як післядію, як результат спільних зусиль трьох суб'єктів, кожний з яких і разом з іншими двома внутрішньо причетні до цього таїнства народження нової людини, в чому і полягає глибинний смисл початку життя як учинку.

Наступний етап розвитку після народження характеризується, як відомо, дивовижною активністю дитини у виявленні своїх потенцій в оволодінні якостями психосоціальної істоти.

Дошкільне дитинство, як свідчить психологічна наука, за темпами соціалізації в багато разів перевершує всі наступні періоди онтогенезу. Причому не можна назвати навіть найперші фази цього етапу адаптацією чи пристосуванням.

Про свої потреби немовля заявляє настійливо і безкомпромісно, а саме криком, наче впевнене в тому, що від зовнішнього світу воно має право вимагати задоволення своїх потреб і що самостійність цього світу по відношенню до нього як людини — мізерна.

З першого подиху дитина активно, ініціативно опановує психо-соціальні цінності та засоби. У неї відсутня свідома мотивація саморозвитку, самовдосконалення. Проте вона тут генетично не тільки неможлива, але й недоцільна. Адже процес становлення має свою — зворотну — логіку розгортання порівняно з процесом розвитку того, що "сталося".

Чи не дивно, що дитина з самого початку стверджує свою абсолютну психосоціальну компетентність? Вона спонтанно відчуває, яка людина хороша, а яка погана. Вона терпіти не може, коли її повчають чи дисциплінують. Вона все знає і все може!

Не випадково Гегель підкреслював, що на етапі "дитини" актуалізується суперечність "суб'єктивної всезагальності", тобто принципової можливості "стати всім", "осягнути себе в своїй власній самостійності".

При найпершій нагоді, коли дитина трохи розбереться "хто є хто" і "що є що", ми почуємо погордливе "Я сам!" Здатність виявляти своє "Я" —- це знову ж таки здатність протистояти світові як "мені підпорядкованому", "залежному від мене".

Творча уява, з якою, наприклад, відомі представники феноменологічної психології пов'язують сутність людської свідомості, є для дитини найприроднішою здатністю.

Отже, етап післядії у ранньому онтогенезі переходить в етап дії, а вчинок народження — у вчинок самоствердження.

За своєю природою останній здійснюється не без участі дорослих — батьків, педагогів, оточення, які також повинні будувати свою зустрічну активність як вчинкову, створювати вчинкове середовище.

Вчинок самоствердження, що розглядається в контексті індивідуального життя як вчинку, охоплює вік дитинства, отроцтва і юності.

Традиційно вважається, що в дошкільному віці дитина повинна грати і повинна хотіти грати. Молодший школяр повинен учитися і хотіти вчитися, а підліток нібито — спілкуватися чи займатися суспільно корисною діяльністю. Юнак повинен обирати свій шлях у житті і т.п.

Констатація подібного роду генетичної "обов'язковості" виходить із факту обумовленості розвитку переважно зовнішніми факторами. Психологічна реальність має дещо інший смисл.

Дошкільник хоче не грати, а перетворювати ситуацію у відповідності зі своєю уявою, щоб ствердити іманентну для нього психологічну позицію "джерела і рушія всього, що існує".

Молодший школяр психологічно тяжіє не до учіння, а до того, щоб діяти на основі довільності, бути свідомим виконавцем того, що хочеться, а не тішитися лише можливостями фантазування, некерованою з боку власної свідомості та волі "мимовільною грою психічних сил".

Підліток бажає не спілкуватися, а відчувати себе суб'єктом прийняття рішень, особливо тих, що стосуються його особисто.

Юнак вважає для себе найсуттєвішим протистояти оточенню у поглядах на ідеали життя, на його смисл і тим самоствердитись.

Отже, сутність вчинку самоствердження полягає в тому, щоб ініціативно, через творче протистояння оточенню ствердитись у статусі людини, реалізувати закладену інтенцію через нарощування потенціалів людського способу існування.

Життєвим простором, на якому розгортається процес самоствердження, є простір буденності, в якому ще не діють вимоги обов'язкового творення істини, краси і добра, вимоги героїчного. Вони тут лише даності, те, з чого складається середовище, на терені якого дитина стверджує себе у статусі людини.

Саме тому і виникають непорозуміння між батьками і дітьми, дорослим і молодим поколіннями: шо має смисл для одних, абсолютно безглузде для інших. Так, якщо доросла людина моральним вчинком стверджує чи творить новий моральний закон, то підліток чи юнак творить себе, використовуючи і цей закон, і алгоритм його творення, нічого не створюючи, окрім себе, за що отримує несправедливі й образливі епітети "трутень", "паразит" і т.п.