Основи психології - Киричук О.В. - Вчинковий потенціал сучасної людини: проблеми і перспективи.

Вчинок породжується вчинком. Саме через механізм вчинку здійснюється зв'язок поколінь. Отже, кожне індивідуальне життя або, як вчинок, утверджує і розвиває далі суто людські цінності, або ж знищує їх, викривлює, деформує.

Життя і подальший розвиток нових поколінь може живитися лише вчинковою енергією своїх попередників, ЇХНЬОЮ ВЧИІІКОВОЮ спрямованістю на подолання прірви між буттям і небуттям.

Так само як і вчинок народження, процес умирання і акт смерті, що його завершує, породжують нове смислове біопсихосоціальне поле, на якому тільки і може проростати вчинковість нащадків.

Отримання статусу "безсмертної" є логічним завершенням людиною свого індивідуального життя як вчинку і закономірним його результатом. Інобуттям цього вчинку є вчинок пам'яті людства про покоління тих, хто відробив своє на ниві життя.

Пам'ять і історія є перше подолання смерті й часу, — пише Б.П.Вишеславцев. Відтинок нашого життя, нашого свідомого буття, вплетений в усю історію світу, як і в увесь просторовий Всесвіт. У ньому ми маємо вузол, фокус нескінченних впливів, акцій і реакцій, що йдуть від усіх віків і світів в усі віки й світи. Або, якщо взяти порівняння Лейбніца, цей фокус, цей центр є свідомість як монада, як "дзеркало Всесвіту", в якому відбивається "цілий світ, повний безконечності".

Справді, людина, як і кожна інша складова Всесвіту, входить в його історію, а отже, якось впливає на майбутні його трансформації, стаючи таким чином безсмертною.

Проте людина відрізняється від усього іншого, чим наповнений Всесвіт, передусім найбільшими можливостями цілеспрямованого перетворюючого впливу на світ зовнішній і внутрішній.

З появою людини Всесвіт став рефлексуючим, усвідомлюючим, споглядаючим і свідомо перетворюючим себе буттям. Отже, доцільно ввести поняття про рівень безсмертя сущого як відносний рівень його впливу на перебіг подій, процесів, що відбувалися, відбуваються і відбуватимуться.

Людина поки що не має конкурентів у Всесвіті за цим критерієм. Адже навіть Всесвіт і саму себе вона бере як об'єкт, на який намагається впливати як не на практиці, так у теорії.

Людина вільна вчиняти так, як вона захоче. Тому поряд із геніальними науковими відкриттями і героїчними вчинками можна спостерігати прояви, які, можливо, позитивно оцінюються в антисвітах, але є руйнівними для світу нашого. Та чи має значення, з яким моральним знаком увійти в історію, якщо головна життєва мета — стати "безсмертним"? Може, негативні персонажі потрібні історії не менше, ніж позитивні? І все ж історична пам'ять вибудовується вибірково, на основі механізму порівняння. Тому людині не все одно, яке місце вона посяде в пантеоні вічності — "фігури" чи "тла", та ще й негативного. Адже саме те, що потрапляє до розряду "фігур", визначає розвиток, прогрес людства, сприяє подальшому розкриттю сутнісних сил людини.

Людина за своєю природою — суспільна істота, для якої, за визначенням, найбільш характерний стан трансу, тобто переходу за свої межі, за межі досягнутого, існуючого, встановленого. Саме тому людський індивід може собі дозволити обирати партнером для взаємодії іншу людину чи спільноту як з минулого, теперішнього, так і з майбутнього. І саме вчинок як універсальний принцип і спосіб самовідтворення буття, що інтегрує в собі його найвищі й найзагальніші цінності, дає змогу людині, котра вчиняє усім своїм життям, стати воістину "безсмертною", прилучитися до вічності.

Вчинковий потенціал сучасної людини: проблеми і перспективи.

Якщо використати спосіб міркування З.Фрейда, то можна припустити, що однією із суттєвих причин невротизації сучасної людини в нашому суспільстві є надмірне витіснення у підсвідоме актуальної потреби бути суб'єктом власної життєдіяльності в її зовнішніх і особливо внутрішніх учинкових проявах, а також унеможливлення прийнятної сублімації індивідом зростаючого психічного напруження його безсвідомого.

Така редукційна інтерпретація спонтанно актуалізується у психолога як типова людська реакція, що виникає за необхідності пояснити незрозуміле,загадкове, надприродне.

Парадоксальність ситуації життєдіяльності сучасної людини досить очевидна, бо вона вимагає примирити в собі протилежні ціннісно-смислові установки: "Я — суб'єкт" і "Я — об'єкт".

З одного боку, наше узагальнене несвідоме несе в собі архетип визнаного в усьому світі борця за справедливість, перетворювача суспільства, революціонера, що здатний зруйнувати "світ насильства" і вибудувати таке суспільство, в якому людина з категорії Ніщо перетворюється на категорію Все.

З іншого боку, наше "Я" все більше непокоїть думка про те, наскільки ідеали перебудови суспільства є ідеальними, а засоби їх досягнення гуманними, чи те робиться, що потрібно, чи не порушений діалектичний за своєю природою зв'язок між глибинними загальнолюдськими потребами та класовими, національними інтересами, між суспільними пріоритетами та індивідуальними уподобаннями, чи не скривджена вчинкова логіка людського буття.

Відомим психологічним фактором є схильність людської пам'яті добре утримувати і легко відтворювати негаразди, що звичайно пояснюються прагненням індивіда захистити себе від повторення помилкових дій. Проте є цінності непересічні, суттєво-смислові, руйнування яких надто болісно переживається людиною або ж не переживається, і тоді маємо непатологічні чи навіть патологічні відхилення у психіці й поведінці, свідомості й діяльності.

Саме до таких цінностей належить вчинковість — внутрішньо притаманна людині властивість бути суб'єктом свого життя, перетворювачем свого середовища, творцем історії.

Почуття вчинковості, відчування себе суб'єктом вчинку пов'язується у людини з прийняттям по відношенню до себе відповідних визначень — Творця, Того, хто є Причиною причин і Умовою умов, хто несе в собі мету та її смисл, хто є Володар, Господар, Цар природи і навіть Бог.

Водночас нашим "Я" принципово і з самого початку відкидається визначення "Мене" лише як об'єкта, активність якого скеровується зовнішніми силами — природними чи суспільними.

Реально припустити, що кожна конкретна людина, як і певна спільнота, самовизначається у своїй вчинковості десь між згаданими полюсами. У цьому аспекті оригінальні думки висловив свого часу М.Бердяев, який писав, що російському суспільству бракує характеру, здатності визначатись ізсередини. Росіянина дуже легко заїдає "середовище", і він дуже легко піддається емоційним реакціям на все зовнішнє.

Наскільки точний соціально-психологічний діагноз Бердяева і чи варто його якимсь чином поширювати на нинішній народ України, — сказати досить важко.

Проте фактом, що не потребує доказу, є значне ускладнення ситуації життєдіяльності, яке примушує людину вчиняти у напрямі, протилежному її природі, відкидає її на попередні, давно вже пройдені передовим людством етапи історії.

Сьогодні вчинкова активність як передусім активність самотворення духовного в людині вимушено витрачається на підтримання фізичного існування, забезпечення пристойного життя на фоні розгулу накопичення і згортання виробництва — головної форми відтворення, існування і розвитку вчинкового потенціалу всього суспільства та його окремих членів.

Деградація вчинковості виявляється, як правило, у непомітному зростанні популярності соціально-психологічної "Я"-концепції "свободи від...", особливо від відповідальності за минуле, теперішнє і майбутнє наступних поколінь, держави, нації, народу.

Не сприяють розгортанню і актуалізації існуючого вчинкового потенціалу "Я" також відчуженість між людьми, самотність, опосе-редкованість міжособистісного спілкування престижними, але не духовними цінностями, що втрачають притаманну їм вартість у суспільстві взагалі і не набувають її у свідомості молодого покоління.

Втрата свободи, зростаюча залежність від ситуації пригнічують розвиток учинкових механізмів антиципації, прогнозування, цілевизначення, обмежують можливості проектування людиною свого життєвого шляху як вчинку. Тим самим нейтралізується, збіднюється і врешті починає деградувати найважливіша людська властивість, що є базовою в системі вчинковості, — здатність до свідомого самостійного вибору мотиву діяльності, самостійного визначення мети як того, що "хочу", "бажаю", "смію", а не того, що "вимушений робити", щоб вижити у цьому світі.

Саме змістова і функціональна деградація вчинкових механізмів цілевизначення, що відбувається на тлі знецінення суто людських потреб творчої духовної самоактуалізації, стає, як правило, головною причиною гальмування психічного і особистісного розвитку як внутрішньо детермінованого спонтанного процесу.

Людина, що втрачає здатність регулювати свою активність ізсередини, стає все більш беззахисним об'єктом маніпуляції і навіть суб'єктивно починає тяжіти до статусу підлеглої, підпорядкованої волі іншого, який уособлює силу і владу.

Відповідні проблеми спостерігаються і щодо засобів учинку, їх вибору і використання, що також характеризує людину як суб'єкта вчинку.

Благородних цілей не можна досягти негідними засобами. Відтак логічно випливає інше твердження. Якщо засоби негативні, підступні, аморальні, злочинні тощо, то і мета вчинку — примітивна, егоїстична, антигуманна.

Проте тут не тільки моральна чи юридична проблема, а й перш за все психологічна. Полягає вона в тому, що у людській свідомості починає переважати переконаність у неможливості жити чесно, якщо хочеш жити добре. Цією психологічною установкою найшвидше переймаються підлітки, юнаки, в яких суперечність між потребами і можливостями загострена більше, ніж у дорослих.

В результаті не формуються нормальна вчинкова мотивація і здатність підпорядковувати вибір засобів поставленій меті з урахуванням існуючих у суспільстві загальнолюдських вимог, норм, законів. Таким чином, будь-яка мета стає недосяжною, бо спотворюється неадекватно використаними засобами.

Найбільш небажаним наслідком такого вільного поводження із засобами є й те, що до їхнього переліку потрапляє людина, чим відтворюється модель функціональних, негуманних міжособистісних стосунків.

Вчинковий потенціал, який має певну природну основу, може з різною ефективністю відтворюватися і реалізуватися в онтогенезі залежно від соціальної ситуації розвитку підростаючої особистості. Низький рівень вчинкової активності, дисгармонійність вчинкового розвитку (наприклад, дитина невимушено генерує оригінальні ідеї, але не виявляє заінтересованості у їх втіленні) з самого початку або ж із часом гальмують прояв і розвиток тих задатків, які визначають її здатність до вчинення.

Все повертається "на круги своя", якщо не утримуєшся на "спіралі розвитку", якщо втрачаєш вчинкову потенцію, розраховуєш переважно на чиюсь підтримку, підмогу, милість.

Отже, вчинковий потенціал людини визначається через виразну, дедалі більш усвідомлювану і сильну суб'єктну мотивацію до перетворення світу і себе в цьому світі за власними законами, через цілеспрямованість, здатність самостійно ставити мету, обирати чи створювати оригінальні і водночас адекватні їй засоби і способи, через прояв виваженої ризикованості, упевненості у прийнятті рішень, через наявність високої працездатності, продуктивності, вправності, старанності і виконавської дисципліни, здатності до адекватної критичної оцінки результатів своєї активності та вміння вчитися на власному досвіді.

Здатність до вчинку повинна розглядатися також за критеріями обдарованості, талановитості й навіть геніальності.

Вчинкове в людині не варто пов'язувати лише з вольовим самопримусом, вбачаючи в ньому не "Я хочу", а передусім "Я вимушений, зобов'язаний". І, навпаки, спонтанне розглядати як випадково-стихійне, імпульсивно-необов'язкове тощо.

Слід зважити на те, що про наявність справжньої вчинкової обдарованості варто говорити саме тоді, коли у дитини чи дорослої людини спонтанне набуває значення вчинкового, а вчинкове досягає рівня спонтанного, що стає можливим лише за умови справжньої свободи життєдіяльності як "свободи для...", а не "свободи від...".

Вчинковість визначається мотивацією психологічної "суверенності", внутрішньою установкою до саморозвитку і самовдосконалення, ефективною психологічною захищеністю, здатністю до само-діагностики, самокорекції, самопрофілактики, самотерапії та ін.

Рефлексія вчинковості як певного інтегративного і водночас найбільш сутнісного критерію індивідуального і суспільного розвитку свідчить також про важливість його практичного використання в експертній оцінці соціопсихічного стану й статусу сучасної людини в суспільстві, в якому загострюється небезпека втрати людиною не лише ознак вищої цінності, мети суспільного розвитку, але й навіть ролі засобу, знаряддя, "гвинтика", котрий може без особливих проблем бути заміненим іншим із черги бажаючих вижити.

Гуманістично орієнтована психологія протистоїть такого роду тенденціям, стверджуючи самоцінність людини з її специфічними потребами до самоактуалізації, креативності, психічного і фізичного здоров'я, інтеграції та індивідуалізації. Гуманістичний підхід передбачає досягнення людиною рівня автентичного буття, тотожності своїй власній вчинковій природі.

Зацікавлена саморефлексія, критичне усвідомлення ситуації, а також своїх власне людських потреб, здатності і реальної спроможності бути діячем, творцем, а отже суб'єктом особистого життя як вчинку дає змогу людині адекватно оцінити свою життєву перспективу, зробити правильний мотиваційний вибір життєвого шляху і здійснити життя як учинок.