Основи психології - Киричук О.В. - Вчинок самовизначення.

Діяльнісна вчинкова парадигма вичерпується наприкінці юнацького віку і трансформується в парадигму мотиваційну, а на зміну вчинкові самоствердження приходить вчинок самовизначення.

Молода людина протягом більш ніж десяти років може здійснювати означений вид учинкової активності.

Все починається із суттєвої зміни умов життєдіяльності, що виявляється передусім у відриві (повному чи неповному) від батьківської сім'ї, у необхідності самостійно визначатися у своїх життєвих цілях і цінностях, здійснювати свідомий вибір життєвого шляху.

Самовизначитись — означає теоретично відповісти собі самому на запитання "хто я є?", "що я хочу?", "що я можу?" і практично пересвідчитись у правильності цих відповідей.

Відповідь на кожне із запитань вимагає неабияких емоційних, інтелектуальних і вольових витрат, власної ініціативи, активності, сміливості, стійкості, мужності тощо. Адже мова йде про відкриття через самопізнання своїх загальнолюдських, особливих та індивідуальних властивостей, якостей, про з'ясування глибинних потягів і спрямувань своєї душі, про оцінку своїх здатностей і здібностей.

Саме на цьому етапі шляхом поглибленого (не тільки теоретичного, а й практичного) самопізнання нерідко небезболісно долається дитяче розуміння себе як субстанції, а світу — як акциденції; приходить усвідомлення того, що світ незалежний від людини і що треба протистояти йому. Молода людина повинна визнати самостійність світу як умову мати те, що вона хоче мати для самої себе. Тому саме в цей період відбувається цілеспрямоване оволодіння професійними знаннями, уміннями, які необхідні для реалізації обраного життєвого мотиву.

Відповіді на три означених вище запитання можуть звучати по-різному і не завжди розкривати істину в її досяжній глибині. Проте важливо, щоб на перше запитання першою була відповідь "я — людина", в яку б вкладалося розуміння людського як такого, що несе в собі всі рівні космічного буття: фізичного, хімічного, біологічного, психічного (що підноситься в своєму розвитку до рівня свідомого), душевного, духовного — як мікрокосмосу, малого світу, зв'язаного зі світом великим і з іншими людьми, які є носіями подібних властивостей.

На друге запитання важливо, щоб перелік відповідей зрештою очолило прагнення добра і любові як єдино можлива основа реальної внутрішньої свободи людини, котра підносить ЇЇ над усім іншим, вимушеним підпорядковуватися зовнішній детермінації, а не голосу істинного, доброго і прекрасного, що звучить із глибин нашого серця.

Відповідь на третє запитання може бути визнана успішною, якщо здатність творити свій життєвий світ і себе в цьому світі виявиться найсуттєвішою ознакою того, що ми можемо.

Отже, бути людиною — означає прагнути до вільного творення на основі пізнання істини, почуття краси, добра й любові, що тотожне поняттю "вчиняти".

Вчинок самовизначення, таким чином, має за мету дійти до визначення себе як істоти, що приречена на вчинок істини, краси і добра, на вчинок любові, що тяжіє вчиняти, що не може не вчиняти, якщо вона людина.

Вчинок самовивільнення.

На шляху втілення в життя мрії-ідеї завжди стоїть ситуація, яка потребує вчинкового подолання. Отже, мотиваційний етап життєдіяльності переходить у ситуаційний, а вчинок самовизначення — у вчинок самовивільнення. Специфіка цього етапу полягає в його граничній суперечливості. Це період випробування на вчинкову зрілість. Адже саме тут проходить "рубі-кон" між молодістю й зрілістю, на якому слід не схибити і не піддатися, з одного боку, пропозиціям полегшеного (невчинкового) шляху до мети, а з іншого — почуттю страху перед реальними труднощами і небезпеками, що пов'язані з необхідністю подолання, перетворення ситуації, втратою необхідних для цього життєвих сил і життєвого часу.

Тут доцільно звернутися до образу Ісуса Христа, який саме в означеному віці, ствердившись у життєвій меті, вимушений був випробувати свою вчинкову силу в духовному двобої з Понтієм Пілатом. Сила духу, сила обраного мотиву виявилася дужчою за прагнення до життя і страх перед тортурами. І Христос врешті-решт перемагає, бо не піддається тискові ситуації, героїчно протистоїть їй, ідучи на духовний подвиг як вищий прояв вчинковості.

Розвиток, зазначає К.О.Абульхапова-Славська, є становлення особистості суб'єктом власної життєдіяльності, який визначає і утримує траєкторію життєвого руху. Досліджуючи логіку сходження до суб'єкта, вона розрізняє як вихідний рівень "невиділеності особистості з перебігу подій життя". Далі, на її думку, слід розрізнити рівень "самовизначення відносно подій, на якому особистість виступає як дедалі більш стабільна". На найвищому рівні особистість "ще більше організує обставини і події у відповідності зі своєю життєвою лінією".

Вчинок самовивільнення, таким чином, передбачає насамперед рефлексивну орієнтацію в ситуації, яка склалася, з'ясування її передумов і прогнозування її подальшого розгортання з точки зору прийнятності чи неприйнятності для реалізації своїх задумів. Основний критерій такої оцінки — рівень свободи, на який людина може розраховувати в цій ситуації.

Зважуючи на те, що ситуація включає не тільки зовнішні, а й внутрішні умови (наприклад, міру впевненості в собі, внутрішньої свободи, рівень оволодіння собою тощо), її аналіз повинен будуватися на з'ясуванні того й іншого в їх взаємозв'язку.

Ще один суттєвий аспект вчинку самовивільнення полягає у виборі позиції щодо з'ясованої ситуації. Типових варіантів може бути декілька, зокрема: прийняття ситуації такою, якою вона є, Й пристосування до неї; ігнорування ситуації; перетворення ситуації у відповідності з моїми цілями; зволікання в надії на покращення ситуації; корекція мети або відмова від неї.

Залежно від обраного мотиву виконується відповідна дія. Проте якщо мова ведеться про вчинкову дію, а ситуація визнається несприятливою і умови, в свою чергу, не дають змоги зволікати, найбільш адекватним убачається перетворення самої ситуації у прийнятному для себе напрямку.