Основи психології - Киричук О.В. - Вчинок самозвітування.

Вчинок самоздійснення логічно завершується і вичерпує себе тим, що людина повертається до самої себе, переживає катарсис самоздійснення. "Вона сама здійснила свій вчинок, і вона мусить пережити свою реакцію на нього й на саму себе, тобто виразити свої свідомі настановлення, — пише В.А.Роменець — Вона тепер знає, що зробила, і вносить оцінку в свою дію, співвідносить оцінку з еталоном моральним, пізнавальним, естетичним, бо саме після вчинкової дії людина відчуває справжній драматизм учинку як такого. Вона розмірковує над буттям, особливо над тим, у що вона внесла як активна істота свою причетність і наклала на зовнішній світ свою печать. І чи так вона вчиняла, як слід? І що говорить про це совість?"

Намагання знайти відповіді на ці запитання врешті-решт приводять людину до певної оцінки своїх життєвих здобутків і до почуття більшої чи меншої вдоволеності своїм життям.

Підбиття підсумку життя як вчинку є складним духовно-психологічним процесом, неоднозначним і нерідко драматичним за своїм змістом, що підноситься також до рівня вчинку — вчинку самозвітування.

Результат і сам процес підбиття підсумку гідно і праведно прожитого життя як вчинку дають людині відчуття самоповаги, душевного спокою, внутрішньої рівноваги і гармонії з собою.

Якому ж найважливішому критерію відповідає саме такий психологічний підсумок життєдіяльності?

Як зазначалося, таким критерієм є вчинковий принцип життя, що передбачає суб'єктне, тобто творче, ініціативне, дійове ставлення до власного існування як тотальної і неповторної буття-події, "автором", "виконавцем", "глядачем" і зацікавленим "критиком" якої є "Я сам".

Констатація в собі здатності до вільного, не обтяженого залежністю від ситуації, відповідального творення навколишнього світу і себе в цьому світі за законами істини, добра, краси і любові дає підставу для підбиття позитивного підсумку щодо досягнутого рівня розвитку в собі найбільш суттєвих власне людських якостей і подальшого висновку про необхідність збереження якомога довше цього рівня шляхом його самовідтворення у чимдалі досконаліших конкретних вчинках.

Драматизм підсумкової самооцінки життя як вчинку пов'язаний з неможливістю самоомани, нещирості, поверховості. Адже основний критерій — це смисл прожитого життя, відповідність можливого здійсненому, вичерпаність потенцій, реалізація інтенції людського буття.

Важко, звичайно, уявити собі ситуацію, коли б людина була повністю задоволена результатами своєї життєдіяльності. Нерідко недороблене, недожите примушує ще і ще раз повернутися до справ,

"почати життя спочатку", хоча б кількістю зробленого, якщо не якістю, надолужити згаяне.

Земне життя сповнене парадоксів. Не залишають нас вони і наприкінці життя. Здавалося б, не варто і навіть дуже нетактовно оцінювати тяжкі хвороби, що чекають на багатьох старих людей, в якомусь позитивному контексті.

Проте, хоч як це парадоксально, дослідження, проведені Е.Кюблер-Росс, певною мірою порушують цей стереотип. Авторка пише про так звану "термінальну хворобу" як останню в житті людини. Ця хвороба на відміну від попередніх дуже впливає на характер людини, якісно змінює його, і майже завжди в одному напрямі. Людина стає добрішою, лагіднішою. Вона жалкує про втрачені можливості добрих справ і про те зло, що заподіяла іншим. Краса природи сприймається гостріше. Почуття набувають глибини, а любов — чистоти і сили.

Ці спостереження дали підставу Е.Кюблер-Росс дійти висновку про "смерть як останню стадію зростання". Наближеність смерті, зазначає вона, звільняє наше істинне "Я" від умовностей, від необхідності жити чужими думками і діяти під натиском чужих вимог. Зростання полягає в тому, що ми відкидаємо кайдани примусу, залежності від ситуації і стаємо самими собою. Досить важко зрозуміти це раніше, ніж наприкінці життя, щоб почати зростати; але краще пізніше, ніж ніколи.

Отже, якщо "життя не відбулося", у людини залишається остання надія на "термінальну хворобу". В цьому плані зовсім не дивною, а навпаки, логічною сприймається заява Е.Кюблер-Росс про її бажання наприкінці життя захворіти такою невиліковною хворобою, як рак.

Наскільки реалізація подібної мрії-ідеї психологічно доцільна для кожної людини, говорити складно. Проте намагання використати навіть ситуацію "термінальної хвороби" для подальшого особистісного зростання є проявом високої вчинковості. Це може бути і вчинок покаяння, і вчинок самореабілітації, вчинок самооновлення чи вчинок протесту проти визначеності небуття. Людина залишається людиною, доки вона здатна вчиняти.

Який же результат отримує людина, що здійснила вчинок самозвітування? Тут справа не обмежується простою констатацією здійсненого і прожитого. Підбиття підсумку життя робить людину мудрою. Мудрість — то є здатність піднестися у спогляданні над плинним і вічним, над надбаннями і втратами. Мудрість — це спосіб існування людини на сутнісному рівні гармонії з собою і світом, коли трагізм абсолютного розлучення зникає в ідеї вічного повернення до самого себе, до буденності в її вищому вимірі як способу утвердження свого безсмертя, вічності свого буття.

Вчинок умирання.

Прощання з життям, із людиною, що жила поруч, завжди має трагічний смисл незалежно від будь-яких раціоналізацій і психозахисних побудов.

Саме так, невблаганно і незворотно трагічно, заявляє про себе передостання ситуація життя як вчинку, що логічно приходить на зміну етапу післядії. Вчинок самозвітування трансформується у вчинок умирання.

Кожний окремий індивід багаторазово визначає своє ставлення до майбутнього відходу, душевну й духовну готовність до цього. Проте у житті кожної людини неминучою є ситуація, в якій усвідомлення незворотності смерті, її абсолютності, її сили й влади стає гостро ясним. Інерція існування раптом уривається навислою загрозою, яка стоїть за медичним діагнозом чи ховається за урочисто відсвяткованою ювілейною датою тощо.

Одкровення неминучості переходу у нежиття, відчуття подиху смерті — одне з найбільш гострих психологічних випробувань, особливо для людини, яка в своєму віці ще не втратила душевної сензи-тивності, що знову ж таки вимагає піднестися до рівня вчинковості.

Але здійснити вчинок умирання зовсім не означає "чіплятися" за життя, хоч це є природним для всього живого.

Людина, відчуваючи, що незворотно втрачає свої сутнісні ознаки, здатність до духотворення, особистісного розвитку, може знецінити для себе власне життя в його біологічній формі. Це є вчинковий акт, здійснюючи який, людина не дозволяє собі деградувати на нижчі рівні існування живого.

В українській традиції часів козацтва зріла людина, відчувши себе нездатною до життєвих подвигів, до звитяги, добровільно залишала справи і подавалася в монастир, щоб замолити гріхи перед Богом.

Загострене небажання переходити у статус старої, немічної людини, особливо характерне для яскравих особистостей з досить високою самооцінкою і рівнем домагань, може спричинитися до свідомого самогубства як своєрідного вчинкового акту, що виявляє свободу волі, незалежність від ситуації, від зовнішньої детермінації свого буття.

Проте така "войовнича" форма відстоювання і збереження в собі людського не є типовою і поширеною хоча б тому, що мало хто із смертних підноситься в своєму житті до рівня тотальної вчинковості.

Крім того, мало хто сумлінно й відверто береться оцінити своє життя на його завершальній фазі: спочатку не вистачає часу, а потім і необхідного для цієї справи рівня функціонування психіки, свідомості, самосвідомості.

В результаті нерідко виходить так, що життя обривається, залишаючись непідсумованим або з викривленим підсумком (наприклад, екстернали та інтернали за умовно однакових показників прожитого ними життя дадуть багато в чому протилежну його оцінку).

У певному розумінні вчинковим слід вважати й те, як старі люди, вмираючи від невиліковних хвороб, продовжують боротися за життя, переживаючи нерідко страшні муки.

Живуть люди разом, але кожний помирає наодинці. Проте знову ж таки важливо, щоб цей життєвий акт знайшов своє вчинкове визначення у дійовому ставленні до ситуації, коли обривається життя тілесне, але продовжується у своєму невпинному історичному розвитку духовне життя людства.