Соціологія праці - Лукашевич М.П. - ГЛАВА 3. СОЦІАЛЬНА СУТНІСТЬ ПРАЦІ

1. Зміст і соціальні функції праці

Праця як соціологічна категорія має значення, що виходить далеко за межі соціології праці. Дійсно, неможливо недооцінити роль праці в житті людини, суспільних груп, суспільства в цілому, оскільки все, що необхідно для життя і розвитку людей, функціонування суспільства, створюється працею. Вона є неспинним двигуном соціального прогресу, вічною природною потребою, без якої було б неможливе саме людське життя.

Вплив праці на людину й суспільство можна відобразити у вигляді схеми (рис. 1)^*33.

*33: {Див.: Ромашов О.В. Социология труда. М., 1999. С. 10}

Постійно поновлюючись, праця забезпечує безупинний розвиток як суспільства, так і людини. Згідно зі схемою, соціологічний аспект дослідження полягає у вивченні праці як системи суспільних відносин, у визначенні його впливу на суспільство.

У процесі праці, виконуючи ті чи інші трудові функції, люди взаємодіють, вступають одне з одним у різні відносини. Вплив на суспільство праця здійснює завдяки сукупності соціальних характеристик: соціально-природної, суб'єктно-об'єктної двоякості; багаторівневості; структурної упорядкованості; суб'єктоцентризму, динамічності (рухливості), цілеспрямованості^*34.

*34: {Див.: Суїменко Є.І. Праця // Соціологія: короткий енциклопедичний словник. К., 1998. С. 417-418. }

Рис. 1 Роль праці в розвитку людини і суспільства

Двоякість праці полягає в органічній єдності її предметно-речовинних, природних, технологічних і функціональних факторів у поєднанні із соціальними, соціально-суб'єктними, людськими чинниками. Ця двоякість відбивається в поняттях змісту і характеру праці.

Багаторівневість праці відбиває її прояв на суспільному, груповому та особистісному рівнях. У першому разі мова йде про поділ, спеціалізацію та обмін праці. В другому — про специфіку праці в різних спільнотах (колективах, кооперації, корпорації, організації). На особистісному рівні — аналіз конкретного виду занять на конкретному робочому місці конкретного працівника.

Структурна упорядкованість фіксує типологічні ознаки і прояви праці, відбиті в таких поняттях, як форма, вид" організація праці, управління процесами праці чи трудовою діяльністю.

Суб'єктоцентризм праці зумовлений інтеграційною роллю людини в усіх проявах праці, що перетворює працю в цілісну систему. Як соціальний суб'єкт праці людина характеризується певною трудовою поведінкою і діяльністю, ставленням до праці, трудовими орієнтаціями та установками. Людина проявляється в стимулюванні і мотивації своєї праці.

Динамічність (рухливість) праці відбиває її мінливість як в історичного (зміна змісту і характеру з переходом до іншого історичного типу суспільства), так і в побутовому чи ситуативному відношенні (трудова мобільність, переміщення, просування, кар'єра, плинність та ін.).

Працю слід відрізняти від інших видів людської діяльності. Критерієм при цьому можуть служити:

• продуктивна включеність цієї діяльності в сукупну суспільну працю, що забезпечує зростання матеріальних і духовних благ суспільства;

• екзотеризація (набуття незалежного від суб'єкта праці існування) виду діяльності;

• потенційна чи актуальна цінність для суспільства наслідків екзотеризації діяльності.

Наявність цих трьох ознак і їхня органічна єдність відрізняють працю від інших форм діяльності, що складають істотну частину соціального життя суспільства. Праця є мовби первинною категорією, у якій відображається різноманітність конкретних суспільних явищ, процесів і відносин.

Стосовно суспільного значення і рівня детермінованості праці є різні погляди. У марксистській парадигмі праця розглядається як універсальний і визначальний фактор розвитку суспільства. Представники функціоналістичної, феноменологічної і культурологічної парадигм розглядають працю нарівні з іншими факторами суспільства.

На наш погляд, у суспільстві перехідної економіки праця ще не втрачає свого визначального впливу на життя суспільства. Це зумовлено тим, що виробничо-економічні відносини, в яких реалізується значний обсяг усіх трудових відносин, є відносинами матеріальними. Це надає їм детермінуючого характеру, порівняно з іншими суспільними відносинами.

Такий характер має вся сукупність (система) виробничо-економічних відносин, до якої входять:

• відношення людей до засобів виробництва (володіння чи неволодіння);

• місце людей у системі суспільного виробництва залежно від володіння засобами виробництва (панування — підпорядкування);

• роль людей у системі виробництва (розумова — фізична праця, управлінська — виконавча праця);

• розмір частки одержуваного суспільного багатства (розподіл матеріальних доходів різних соціальних груп у суспільному бюджеті) і способи одержання цієї частки (прибуток чи безпосередня праця).

Виробничо-економічні відносини є тією матеріальною основою, на якій розвиваються і складаються соціально-трудові відносини, тобто суспільні відносини у сфері праці.

Соціально-трудові відносини характеризуються насамперед становищем (статусом) різних груп людей у процесі їхньої виробничої діяльності (змістом і характером цієї діяльності, розподілом різних трудових функцій). Соціальний статус припускає закріплення за індивідом відповідних соціальних ролей у процесі праці. І, нарешті, ці відносини характеризуються суб'єктивним розумінням індивідом свого становища в системі суспільних відносин і тієї соціальної ролі, що він виконує в процесі трудової діяльності.

Люди, які беруть участь у виробничій діяльності, вступають у такий спосіб у певні суспільні відносини, що мають двоякий характер. З одного боку, вони виражають зміст і характер їхньої економічної діяльності, а з другого — визначають характер і зміст їхніх відносин один до одного, до суспільства, держави, різних процесів і явищ громадського життя, тобто характер і зміст їхньої сукупної практичної діяльності. Ця діяльність і надає руху всьому механізму суспільних відносин.

Як бачимо, суспільна праця є загальною базою, джерелом усіх соціальних явищ. У процесі та в результаті трудової діяльності змінюються становище різних груп працівників, їхні соціальні якості, зміст їхніх соціальних ролей, у чому й полягає сутність праці як базового соціального процесу.

Соціальна сутність праці реалізується в сукупності її соціальних функцій.

1. Функція створення матеріальних і духовних благ, суспільного багатства. Полягає у створенні в результаті праці благ і можливостей для задоволення людських потреб. За допомогою праці людина взаємодіє з природою, тим самим своєю діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою. Ця функція праці характеризує її загальну природу, що проявляється як вічна природна умова життя незалежно від форм соціальної організації цього життя.

2. Функція складати основу суспільства і суспільного ладу. Випливає з двоякої природи праці: а) як конкретна трудова діяльність і б) як суспільні зв'язки й відносини, що виникають у процесі праці, без яких не існує взаємодії людей і природи. Праця набуває суспільну форму, стає основою суспільних відносин і, насамперед, відносин власності. Залежно від цього розрізняють суспільства, засновані на суспільній, приватній і змішаній власності на засоби виробництва.

Реалізація цієї функції в нашому суспільстві мала неоднозначний і суперечливий характер. Будівництво соціалізму припускало організацію життя суспільства цілком на основі суспільної власності, зокрема на суспільній формі праці. Однак у результаті командно-адміністративного управління економікою і країною відбулося одержавлення власності, що в результаті привело до деформації суспільного ладу, заміні соціалізму на тоталітаризм.

3. Функція міри розподілу суспільного багатства, міри споживання. Узаконена в основному принципі соціалізму "...кожному — за працею", що передбачає справедливий розподіл загального результату трудової діяльності відповідно до кількості і якості праці, ця функція також зазнала серйозних деформацій.

Розподіл виробничих продуктів і доходів від імені, але без участі трудящих здійснювався відомствами з домінуванням своїх, відомчих інтересів. Високопродуктивна, ефективна праця не компенсувалася відповідною зарплатою. Принцип "зрівнялівки" дозволяв відомствам перерозподіляти доходи для забезпечення планових показників по галузі. Тим самим знижувалася роль оплати праці як стимулу підвищення її ефективності, порушувався принцип справедливої оплати і соціальної справедливості в цілому. Створювалися можливості для зловживань у сфері виробництва й розподілу. 4. Функція сфери самовираження, самоствердження і розвитку людини. Реалізується у створенні умов праці, за яких виробництво благ перестає бути самоціллю, а виробництво людини в процесі праці набуває дедалі більшого значення. Тим самим праця стає не тільки засобом задоволення потреб людини, а й сама перетворюється у важливу життєву потребу, засіб самовираження, розкриття і реалізації творчих можливостей працівника.

Цій функції праці також не вдалося уникнути деформацій. У реальному житті людини праця не була метою суспільного прогресу, як це стверджувалося в партійних документах. Творча енергія, ініціатива, самодіяльність трудящих сковувалися, спадав рівень трудової активності, соціальних змагань. І хоча елементи прагнення творчо працювати виявлялися в ряді ініціатив, рухів, у конкретному господарському підході керівників і окремих трудових колективів до організації виробництва, однак у цілому відбувався процес гальмування, стримування, деформації такої найважливішої функції праці, як самореалізація, самовираження особистості. Працівники чимраз менше відчували себе співвласниками виробництва. Вони дедалі більшою мірою віддалялися і від власності, і від результатів праці.

Загальним результатом деформацій соціальних функцій праці стало фактичне відтворення в країні відчуження праці. Відчуження праці — це наукова категорія, розроблена класиками марксизму, яка вживалася його науковими та ідеологічними апологетами як істотна ознака занепаду й руйнування капіталістичної системи господарювання. Відбиває ця категорія процес перетворення діяльності людини і результатів цієї діяльності в самостійну силу, що панує над нею і ворожа їй, і пов'язане з цим перетворення людини з активного суб'єкта на об'єкт соціально-трудових відносин і суспільного процесу в цілому.

Основними причинами, що вели до відчуження працівника, американський соціолог Р. Блаунер вважав безвладність, безглуздість, ізоляцію і самовідсторонення^*35.

*35: {Цит. за Кравченко А.И. Социология: Справ. пособие. М., 1996. С. 157-160. }

Безвладність означає стан, за якого індивіди не можуть контролювати власні дії чи умови існування. Р. Блаунер розрізняв три способи позбавлення влади: відділення від власності на засоби виробництва і від кінцевого продукту; неможливість впливати на прийняття управлінських рішень та адміністративну політику; відсутність контролю над умовами найму і безпосереднім процесом праці.

Безглуздість буває там, де вузька спеціалізація і бюрократизація руйнують або послаблюють органічний зв'язок між працівником, процесом праці і його трудовим внеском, коли начальство не цінує трудовий внесок підлеглого, наприклад приховує цінну рацпропозицію. Це спостерігається також на конвеєрі, коли працівник не бачить кінцевих плодів своєї праці за низкою нескінченних вузько спеціалізованих операцій.

Ізоляція виникає тоді, коли робітники втрачають почуття належності до групи чи корпорації, не можуть чи не бажають ідентифікувати себе з організацією та її цілями.

Самовідсторонення наголошує на суб'єктивній складовій відчуження. Цим концепція Р. Блаунера відрізняється від концепції К. Маркса, у якого відчуження описувалося тільки об'єктивним процесом. Самовідсторонення виникає в тому разі, коли монотонна, одноманітна праця не дає внутрішнього задоволення. Наслідком стає невтягненість у трудову діяльність — самовідсторонення.

Не абсолютизуючи значення названих причин відчуження, слід зазначити їх злободенність за реальних умов переходу до ринкових відносин у сфері праці. Деструктивна небезпека постійного відчуження продукту праці від безпосереднього виробника полягає в перетворенні самої діяльності в самовідчуження праці, яке не припиняється. До того ж, відчуження в основній сфері життєдіяльності не може не позначитися на стані інших сфер — політичній, соціальній і духовній. Воно веде до відчуження працівника від влади та управління, від можливостей самореалізуватися у сфері соціальної активності, до відчуження від духовного життя суспільства.

Проте слід пам'ятати й те, що взаємозв'язок виробничо-економічних відносин припускає і зворотний вплив деформацій у духовній, політичній і соціальній сферах на виробничо-економічні відносини. Це не може не позначитися на соціально-трудових відносинах і багато в чому зумовлює особливості праці в Україні, що виявляються в її соціальних функціях.

Успадкований від тоталітарного політичного режиму диктат політики над економікою, здійснюваний організаційно владою командно-адміністративної системи, проявився в умовах економічних реформ, з одного боку, у невмінні номенклатурного апарату організувати виробництво на сукупності, взаємодії різних форм власності, а з другого боку — у небажанні це робити через загрозу втратити економічну владу та привілеї. У результаті в змінах форм власності на засоби виробництва домінує процес (у громадській думці він дістав назву "приватизація"), який полягає у використанні владних повноважень для забезпечення привілеїв у приватизації державної власності. Некомпетентні, непрофесійні управлінські рішення у сфері виробничо-економічних відносин є чи не основною причиною економічної кризи в країні, катастрофічного спадання виробництва, гіперінфляції. Суспільство, вольовим шляхом "переведене" на рейки ринкової економіки, як і раніше, послуговується методами колишньої командно-адміністративної системи. У цьому полягає одна з основних соціальних суперечностей, що визначають проблеми і складнощі функціонування суспільства, специфіку соціально-трудових відносин у перехідний період. Досліджувати особливості праці за цих умов є завданням соціології праці. Без таких досліджень навряд чи можливо вести мову про управління трудовими процесами та очікувати ефективного функціонування виробництва.