Педагогіка - Пальчевський С.С. - 2.9. Вітчизняна школа та педагогіка у XX столітті

Основні етапи розвитку вітчизняної школи та педагогічної думки у XX столітті.

Перший етап обмежується початком століття та революційними подіями в Російській імперії у 1917 році. Царські укази цього періоду з проголошенням свободи друку, слова, спілок поліпшили умови для відродження національного шкільництва, дали можливість для розгортання мережі "Просвіт " - громадських культурно-освітніх товариств, які опікувалися освітніми справами: дбали про розгортання мережі початкових шкіл та розвиток після початкової освіти, несли освіту в широкі маси населення, ознайомлювали з історією та культурою України, значну увагу приділяли розвитку видавничої справи, засобів масової інформації, створенню мережі бібліотек, організації театрально-видовищної діяльності.

У травні 1906 р. була створена Всеукраїнська спілка вчителів і діячів народної освіти, яка поставила за завдання стати структурно-організуючим центром в культурно-освітній сфері України. Однак реакція 1907 р. перешкодила ЇЇ діяльності. Спілка відновила свою діяльність у добу Центральної Ради.

Другий етап займає проміжок між 1917-1919 pp. Це час великих можливостей національного становлення, зокрема, і у сфері освіти. Тимчасовий уряд від Лютневої революції до проголошення І універсалом Центральної Ради 10 червня 1917 р. автономії України освітнім питанням не надавав уваги. Тому в розвитку освіти основну роль відігравали громадські організації, зокрема, Товариство шкільної освіти" яке у квітні 1917 р. провело Всеукраїнський з'їзд учителів. З'їзд організаційно оформив Всеукраїнську вчительську спілку та Головну шкільну раду, яка відала справами освіти. На вимогу цих організацій Тимчасовий російський уряд вимушений був визнати українську мову головною для вивчення у школі, а російську мову, хоч і обов'язковою, але другою.

Центральна Рада (період з 10 червня 1917 р. до 30 квітня 1918 р.) утворила Генеральний секретаріат освіти, що широко розгорнув процес українізації шкіл.

У період від 30 квітня 1918 р. до ліквідації Гетьманату 15 грудня 1918 р. темпи українізації дещо уповільнюються, запроваджується централізоване управління освітою. Створюється перша українська Академія Наук, президентом якої обирається всесвітньо відомий український учений академік Володимир Іванович Вернадський.

У часи Директорії (середина грудня 1918 p. - початок листопада 1919 р.) приймаються постанови про запровадження загального і безплатного навчання, відбувається децентралізація управління освітою. Видається Декрет про державну українську мову в УНР. Затверджується "Проект єдиної школи в Україні", згідно з яким система загальноосвітньої школи мала такий вигляд: 1 ) молодша школа (4 роки), 2) старша школа (4 роки), 3) колегія (4 роки). Основну школу представляли перші два ступені, середню - третій.

У Західноукраїнській Народній Республіці було створено Державний секретаріат освіти і віросповідань. Прийнято закон "Про основні уладження шкільництва на Західній Області Української Народної Республіки". Усі школи оголошувалися державними, а вчителям надавався статус державного урядовця. Неукраїнське населення отримало право на навчання рідною мовою.

Третій етап розвитку вітчизняної школи починається з грудня 1919 р., коли в Україні остаточно встановлюється радянська влада, і сягає 1930 р., часу, до якого українська освітня політика зберігала свою відносну незалежність.

Після 1919 р. більшовицький уряд основні зусилля спрямовував на ліквідацію тих пережитків, які ще зберігалися від імперської системи освіти. Відокремлювалася школа від церкви, до керівництва освітою приходили нові кадри. У травні 1919 р. було підготовлено положення про єдину трудову школу УРСР" на основі чинного в Радянській Росії "Положення про єдину трудову школу". Згідно з ним запроваджувалося безплатне, спільне навчання хлопчиків і дівчаток із 8 років, заборонялося релігійне виховання, оголошувався загальноосвітній і політехнічний характер освіти, впроваджувалася продуктивна праця дітей, скасовувалися перевідні та випускні іспити, домашні завдання, п'ятибальна система знань. Певні відмінності української сите-ми освіти, які зберігалися до 1930 р., полягали в тому, що в той час, коли у Росії єдина трудова школа була дев'ятирічною, то в Україні-семирічною; у той час, коли в Росії технікуми були ланками нижчого рівня освіти у порівнянні з інститутами, то в Україні вони стояли на одному рівні з ними; в Україні у 1920 р. університети були перетворені на інститути народної освіти.

Четвертий етап розвитку української освіти знаходиться у межах 1930 р. - червня 1941 р. Це період повної та остаточної уніфікації української освіти згідно з єдиними державними вимогами СРСР. Так, у 1934 р. постановою "Про структуру початкової і середньої школи в СРСР" установлюється єдина система освіти: початкова школа (1-4 класи), неповна середня (1-7 класи), середня (1-10 класи). Відкриваються українські університети. Статус технікуму знижується до рівня середнього спеціального навчального закладу. У 1935 році партійною постановою визначаються норми тривалості навчального року, уроку. Затверджуються єдина шкільна форма, п'ятибальна система оцінювання знань, правила поведінки для учнів.

З 1939 року уніфікація в організації шкільної справи відбулася й у західних областях України.

На жаль, на цьому етапі сталінські репресії торкнулися цвіту української педагогічної науки і практики. Відома дискусія в Інституті педагогіки у лютому 1931 р., "викривши" активних прибічників "буржуазно-націоналістичної ідеології" у педагогіці, започаткувала низку репресивних переслідувань кращих українських педагогів та освітніх діячів. За кордоном вимушені були продовжувати свою педагогічну діяльність в українській діаспорі Григорій Ващенко, Софія Русова, Іван Огієнко, Спиридон Черкасенко та ін.

П'ятий етап (1941-1945) - час воєнного лихоліття, коли нападниками було повністю знищено 8 тис. і зруйновано 10 тис. шкільних приміщень. У відкритих німецькими окупантами на загарбаних землях 4-класних

"народних школах" вчили рахунку і розписуванню. Читання вважалося необов'язковим. За мету ставилося онімечення населення. Однак на Галичині, згідно з М.М. Фіцулою, українських початкових шкіл майже не нищили, дозволялося навчання українською мовою, але німецька мова була обов'язковою з 3 класу.

Шостий етап (1945-1949) пов'язаний з відбудовою системи освіти, нагромадженням можливостей для її подальшого розвитку. Ще під час війни на звільнених територіях діяла низка важливих освітніх постанов, які передбачали роздільне навчання хлопчиків та дівчаток (до 1954 р.); відкриття нових типів навчальних закладів (шкіл робітничої та селянської молоді, дитячих будинків для дітей-сиріт, суворовських та нахімов-ських училищ); запровадження випускних екзаменів, нагородження кращих випускників школи золотими та срібними медалями.

Сьомий етап (1949-1991)- етап, пов'язаний із розвитком командно-адміністративної радянської педагогіки і поступовою втратою нею своїх позицій. Основні події цього етапу:

1949 р. - перехід до загальної обов'язкової семирічної освіти.

1956 р. - поява шкіл-інтернатів.

1958 р. - прийняття закону "Про зміцнення зв'язку школи з життям та про дальший розвиток системи освіти в СРСР ". Згідно з цим законом запроваджується обов'язкова восьмирічна освіта. Визначається така система шкільної освіти: 1) загальнообов'язкова восьмирічна школа для дітей віком від 7 до 15-16 років; 2) повна середня школа для підлітків та молоді віком 15-18 років (денні, вечірні та заочні форми навчання): 3) звичайні та спеціальні школи-інтернати для дітей з вадами фізичного і розумового розвитку; 4) середні спеціальні та вищі навчальні заклади.

1964 р. - постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про зміну терміну навчання у середніх загальноосвітніх трудових політехнічних школах з виробничим навчанням ". Установлюється замість 3-річного 2-річ-ний термін навчання у середній школі на базі 8 класу. Повернення школи до 10-річного терміну навчання.

1966 р. - постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про заходи щодо подальшого вдосконалення роботи середньої загальноосвітньої школи". Скасовується обов'язкова професійна підготовка в загальноосвітніх школах. Вводяться з 7-го класу факультативні курси 3 окремих навчальних предметів. Запроваджується кабінетна система навчання.

1972 р. - постанова "Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді та подальший розвиток загальноосвітньої школи ". Ставиться завдання здійснення середнього всеобучу до 1975 р. та переходу на нові навчальні плани і програми. Пропагується широке використання кабінетної системи навчання, технічних засобів навчання. Запроваджується атестація вчителів, присвоєння звань "старший вчитель ", "вчитель-методист ".

1977 р. - постанова "Про дальше покращення навчання, виховання учнів загальноосвітніх шкіл і підготовку їх до праці". Йдеться про допомогу учням в оволодінні глибокими знаннями основ наук і трудовими навичками, забезпечення єдності навчання і виховання.

1984 р. - затверджуються основні напрями шкільної реформи, згідно з якими передбачається підвищити якість освіти та виховання.

Згодом здійснюється перехід на навчання дітей із 6-річного віку і переведення на 11 -річний термін шкільного навчання. Поступово усвідомлюється віджилість командно-адміністративних методів в освіті. Наростає рух педагогічної громадськості за демократизацію та гуманізацію життя школи.

1991 р. - з проголошенням незалежної Української держави розпочався восьмий етап розвитку вітчизняної школи та педагогічної думки. Українська національна система освіти отримала потужний імпульс для свого розвитку на національному культурно-історичному ґрунті. Виникають нові типи навчальних закладів: гімназії, ліцеї, колегіуми, коледжі, авторські школи, навчально-виховні комплекси. Виникають приватні та альтернативні школи.

Основні моменти розвитку національної системи освіти на цьому етапі:

1991 р. - Закон України "Про освіту ", який закріплює структуру освіти, визначає стратегію її розвитку. Цей закон був доповнений у 1996 році.

1993 р. - Державна національна програма "Освіта" ("УкраїнаXXI століття ").

2001 р. - Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті.

2002 р. - Закон України "Про вищу освіту ".

У цей же час було прийнято для керівництва та опубліковано у педагогічній пресі низку положень і концепцій, які ставили за мету удосконалення роботи освітньої галузі. Серед них: "Положення про дошкільний виховний заклад України" (1993), "Положення про середній загальноосвітній навчально-виховний заклад України", "Концепція середньої загальноосвітньої школи України " та ін.

Пошуки нових шляхів розбудови вітчизняної освіти та розвитку її педагогічної науки тривають.