Педагогіка - Пальчевський С.С. - Педагогічні погляди І.Франка та Л.Українки.

Хоч ці представники мистецтва слова і не були безпосередньо педагогами, однак своєю творчістю впливали на розвиток педагогічної думки.

І.Я. Франко (1856-1916) написав понад сотню наукових, художніх та публіцистичних творів, у яких торкнувся проблем педагогіки. У статтях " Освіта народу Галичини ", "Народні школи та їхні потреби ", "Великі діяння пана Бобринського", "Педагогічні невігласи", "Середні школи Галичини ", "Конечність реформи навчання української літератури в наших середніх школах " критикував політику уряду в галузі освіти. Боровся за створення нових шкіл, які, будучи тісно пов'язаними з життям та потребами народу, були спрямовані на всебічний розвиток особистості, опиралися на використання надбань педагогічної науки. Важливим засобом виховання письменник вважав рідне слово, художню літературу, народну творчість.

У праці "Чого хоче галицька робітнича громада?" консолідувався з вимогами робітничого руху за громадський характер навчання і виховання, освіту для всіх, відокремлення школи від церкви.

Леся Українка (Л.П. Косач-Квітка) (1871-1913) в нарисі "Школа" критикувала умови роботи народних шкіл, які зазвичай знаходилися в тісних брудних приміщеннях, не мали елементарних зручностей для роботи учнів та вчителів, користувалися невдалими підручниками. У низці статей висміювала систему освіти у царській Росії ("Голос однієї російської ув'язненої"). Порівнювала імперську Росію з величезною Бастилією, у якій панує "голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство".

Ще в юності Леся написала для молодших сестричок підручник "Стародавня історія східних народів", уклала збірники "Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського, Луцького та Новгород-Волинського повітів", "Народні мелодії".

Велика поетеса наполягала на організації колективних читань для народу. З цією метою навіть склала каталог видань для таких читань. Вважала, що завдання батьків у ході сімейного виховання - формувати в дитини риси громадянина-борця.

Освітньо-педагогічна діяльність Тимофія Григоровича Лубенця (1855-1936).

Т.Г. Лубенець відомий як педагог, методист, громадський діяч. Серед багатьох його книг - найвідоміші "Педагогічні бесіди" (головна праця), дослідження "Про наочне викладання", книга для читання в початковій школі "Зернятко" в чотирьох частинах (витримала понад десять видань). Частково у цих книгах та багатьох статтях Т.Г.Лубенець розглядав проблеми поширення грамотності серед широких народних мас, розвитку навчальних інтересів та пізнавальних здібностей дітей, використання наочності та активних методів навчання.

Софія Федорівна Русова (1856-1940)- яскрава представниця національно-визвольного руху українського народу, перший педагог-теоретик серед українських жінок, автор підручників, досліджень із педагогіки та історії, письменниця, літературознавець, перекладачка, співробітниця багатьох журналів. Вже у 15 років організувала свій перший дитячий садок на 20 вихованців. Пізніше працювала у Харківському Товаристві розповсюдження грамотності, редагувала київський журнал "Світло", працювала у відділі дошкільного виховання секретаріату освіти в уряді УНР, беручи безпосередню участь у розбудові української школи. У 1921 р. виїхала за кордон. У Празі Софія Русова заснувала Український педагогічний інститут. До кінця свого життя опікувалася жіноцтвом та дітьми, поєднуючи педагогічну діяльність із громадською.

Основні її праці: націоналізація школи " (1917), " Нова школа " (1917), "Дошкільне виховання" (1918), "Початкова освіта, засоби її проведення" (1918), "Теорія і практика дошкільного виховання" (1924), "Єдина діяльна (трудова) школа" (1923), "Дидактика" (1925). Видавалися і перевидавалися такі її підручники: " Український буквар ", " Початкова географія", "Географія Європа. Позаєвропейські країни ".

Іван Огієнко (1881-1971)- педагог, учений, видатний організатор освіти в Україні. Найвідомішою сучасному читачеві науковою працею І.Огієнка с "Українська культура" (1918), у якій він досліджує історію освіти та культури України, на основі чого приходить до висновку про культурно-освітнє посередництво України між Заходом і Сходом та про регенерацію української наукової думки у Російській державі.

Мету освіти й виховання вбачав у формуванні національної свідомості, високої духовності, християнської доброчесності, вихованих, насамперед, у родинному колі рідним словом, а шляхи досягнення цього - в українізації всіх типів навчальних закладів, у підготовці відповідно налаштованих національних педагогічних кадрів.

Надавав вагомого значення активним методам навчання, зокрема, самостійній роботі з книгою, дискусіям, проблемному викладу навчального матеріалу, а також навіюванню. Ефективними засобами виховання вважав батьківський та материнський приклад, етнічне середовище, усну народну творчість, читання Біблії, народний календар, історію рідного народу, його традиції, свята, обряди.

Григорій Григорович Ващенко (1878-1967)- відомий вітчизняний учений, педагог і психолог, праці якого в СРСР були заборонені. Написав понад 50 праць. Основні з них: "Виховний ідеал", "Виховання волі та характеру ", " Український ренесанс XX століття ", "Повідомляюча бесіда", "Виховнароль мистецтва", "Тіловиховання як засіб виховання волі та характеру ", " Засади естетичного виховання ". Важливе місце поряд із цими працями посідає підручник "Загальні методи навчання ", до якого пізніше ввійшли роботи дидактичного характеру: "Система освіти у самостійній Україні", " Система навчання" та "Організаційні форми навчання11. У цих працях в основному накреслив систему національної освіти, яка протистояла більшовизму та атеїзму. Пропагує християнську мораль як основу родини та здорового суспільства і як важливу складову виховного ідеалу поряд з українською духовністю.

Антон Семенович Макаренко (1888-1939) - вітчизняний педагог із світовим іменем, письменник. Залишив понад 150 творів різного жанру: романи, повісті, оповідання, п'єси, науково-публіцистичні статті. Досвід педагогічної діяльності та погляди на розв'язання проблем виховання виклав у творах: "Марш 30-гороку " (1932), "Педагогічна поема"

(¡933-1935), "Прапори на баштах" (1938), "Книгадля батьків", "Методи виховання " (1937) та ін.

В історію педагогіки ввійшов як новатор інтенсивної педагогіки, яка спрямовувала свої зусилля на виховання і перевиховання неповнолітніх бездоглядних підлітків, в основній своїй масі схильних до правопорушень. Дослідив на практиці теорію виховання у колективі та через колектив. Одним із перших визнав необхідність стихійно-синергетичного підходу педагога до вихованця як унікальної складно організованої нестабільної макросистеми.

A.C. Макаренко розробив теорію дитячого колективу, визначив основні його ознаки, стадії розвитку, сформував методику використання виховних можливостей колективу. Особливо виділяв такі його ознаки: наявність спільної соціально цінної мети, перспективних ліній розвитку, відносин відповідальної залежності, наявності органів самоврядування.

У розвитку колективу визначав чотири основні стадії. На першій радив керівнику без узгодження з колективом ставити до кожного його члена вимоги, обов'язкові для виконання. На другій - формувати ядро колективу, яке свідомо підтримує вимоги керівника. На третій - створювати можливість колегіального вирішення всіх проблем, які стосуються життя колективу. Для того, щоб ставити якесь питання на голосування, необхідно було попередньо добитися, щоб до ядра колективу входила більшість. За цих умов створювалася можливість реалізації. педагогіки колективної дії", яка опиралася на заміну диктатури колективу. Четверта, найвища стадія, пов'язана із самовихованням вихованців, які у своїх діях виходять із інтересів колективу і готові здійснювати контроль власних вчинків.

У житті здорового колективу педагог виділяв близьку, середню і далеку перспективи. Цих перспектив могло бути й більше. Головне, щоб вони виступали в ролі стимулюючого розвитку колективу чинника, формували соціальний оптимізм і прагнення досягти власною працею "завтрашньої радості". Поряд із "педагогікою паралельної дії" А.Макаренко широко використовував "педагогіку індивідуальної дії". Це привело його до висновку, що безпосереднього переходу від впливу на колектив до впливу на окрему особу не повинно бути. Доцільніше здійснювати виховання кожного педагогічно насиченим середовищем первинного колективу.

Розробив систему демократичної культури вихованців. Командири в загонах змінювалися двічі на рік. До того ж ще в силу необхідності час віл часу для виконання кон'юнктурних завдань утворювалися зведені загони, в яких командири постійних загонів працювали як рядові. Окрім цього, відповідного керівництва потребували ще й шкільні класи, та кожного дня призначався новий черговий командир. Ось як про це писав у праці "Методика шкільного колективу" педагог: "Тут надзвичайно складний комплекс. Я тільки тоді зумію наказати товаришеві, доручити йому, спонукати його до дії, відповідати за нього, коли я почуваю відповідальність перед колективом і коли я знаю, що, наказуючи, я виконую волю колективу. Якщо я цього не почуваю, то в мене залишається тільки простір для особистої переваги, для властолюбства, для честолюбства, для всіх інших почуттів і тенденцій не нашого порядку".

Досить сильно в педагогічній системі А.Макаренка звучить ідея поєднання навчання з фізичною працею, яка виходить за межі побутового обслуговування і носить продуктивний характер. Праця комунарів оплачувалася згідно з виконаними обсягами виробничого завдання. Значна частина зароблених вихованцями коштів осідала на особистому рахунку кожного, з якого можна було зняти гроші у крайньому випадку або з дозволу адміністрації. Десятина від заробленого за загальною згодою поступала в розпорядження ради командирів для загальних потреб та соціального захисту тих, хто того особливо потребував. Лише незначна сума видавалася на кишенькові витрати.

Велику увагу вчений приділяв проблемам формування педагогічної майстерності. Вважав, що педагог за покликанням повинен, насамперед, бути патріотом, мати високу загальноосвітню і професійну підготовку, володіти педагогічним тактом, бути енергійним, ініціативним; демонструвати вихованцям свій оптимізм. ,Я повинен бути естетично виразним, - писав він, - тому я жодного разу не вийшов з нечищеними чобітьми або без пояса. Я теж повинен мати якийсь блиск, в міру сили та змоги, звичайно. Я теж повинен бути таким радісним, як колектив. Я ніколи не дозволяв собі мати сумне обличчя. Навіть коли в мене були неприємності, коли я хворий, я повинен уміти не виявляти цього перед дітьми".

Творчий спадок А.С.Макаренка широкий і багатогранний. Межі істинності його окремих педагогічних положень зумовлені відповідними історичними умовами та обставинами. Зважаючи на це, вони потребують творчого осмислення і, тим паче, творчого застосування у сучасній педагогічній практиці. Нові грані таланту великого педагога продовжують відкриватися у працях сучасних дослідників.