Педагогіка - Пальчевський С.С. - Основні педагогічні напрями.

Філософський напрям (Н.Гончаров, В.Гмурмай, М.Данилов, Ф.К6-рольов та ін.) представлений концепцією, згідно з якою закономірності процесу навчання безпосередньо виводяться із закономірностей процесу людського пізнання. Представники цього напряму внесли помітний вклад у розробку філософсько-методологічних основ педагогічної науки. У той же час для їхніх праць властивий надмірно узагальнений аналіз явищ навчання й виховання, який не характерний для прикладної науки. За аналогією з педагогічною психологією цей напрям пропонують назвати педагогічною філософією, вивчення якої сприяло б формуванню методологічних позицій (В.П.Безпалько).

Психологічний напрям (Д.Богоявленський, І І.Гальперін, Є.Кабанова-Меллер, Н.Менчинська, Н.Тализін та ін.) власне представлений педагогічною психологією, головним завданням якої є дослідження процесу засвоєння учнями знань, умінь, навичок та інших важливих складових соціального досвіду. Дослідники цього напряму висунули концепцію індивідуального привласнення досвіду, оформивши її у вигляді таких гіпотез засвоєння, які лежать в основі алгоритму функціонування. Головний висновок, який роблять представники цього напряму, полягає в тому, що описаний процес засвоєння навчального матеріалу за умови точного відтворення його на уроках мас гарантувати успіх. Однак, на жаль, як засвідчує педагогічна практика, чітка визначеність алгоритму функціонування далеко не гарантує очікуваної якості навчального процесу, оскільки результат його опосередкований використаною системою управління, вивченням якої педагогічна психологія не займається.

Однак дослідження вчених психологічної школи сприяють професіоналізації педагогічної праці. Уже сама можливість вибору педагогом різноманітних варіантів алгоритму функціонування певним чином зумовлює його творчий підхід до організації навчальної праці учнів у різних класах.

Соціологічний напрям у педагогіці сформований давно. Його загальновизнаним лідером вважається великий вітчизняний педагог А.С.Макаренко. Ця школа дещо віддалена від дидактики, будучи в основному представлена у працях учених Р.Гурової, Н.Кузьміної в розділі педагогіки "Теорія виховання". Соціологічна і психологічна школи практично не перетинаються, але обидві мають численні точки зіткнення з філософською школою, а в деяких випадках і збігаються з нею.

Дидактичний напрям головну увагу звертає на урочну діяльність педагога. Це певним чином локалізувало цю школу в жорстких рамках традиційної дидактичної системи з ЇЇ обмеженими можливостями всебічного розвитку особистості учня. У педагогіці дидактична школа представлена розділом ,Дидактика". Нерідко спостерігалося еклектичне поєднання в одному посібнику з педагогіки соціально-педагогічної і дидактичної шкіл (І.Огородникова, Т.Ільїна), або психологічної і дидактичної шкіл (Б.Єсипов). Така еклектичність полягає в тому, що сутності цих напрямів не пов'язуються між собою органічно. Однак в історії педагогіки трапляються випадки, коли основою подібного еклектичного симбіозу ставало поєднання в одному педагогічному посібнику кількох напрямів: дидактичного, психологічного, філософського і математичного (Див.: Обшиє основи педагогики / Под. ред. Ф. Ф.Королева и В.Е.Гмурмана-М., 1967).

Кібернетичний напрям у педагогіці формує уявлення про навчальний процес як про керований, що дає змогу розглядати систему "педагог-учень" з позицій загальної теорії управління, навчання - як процес опрацювання інформації, а також бачити учня як перетворювача інформації. Цей напрям, представлений у перші десятиліття другої пол. XX ст. тодішніми радянськими вченими А.Бергом, В.Глушковим, Т.Ростуновим, А.Молібогом, І.Тихоновим та їхніми зарубіжними колегами Г.Франком, Г.Кубе, Л.Столяровим, в основі своїх підходів спирався на характерний для тих часів технократизм мислення. Це зумовило первинну постановку проблеми поступового витіснення педагога від безпосереднього спілкування з учнями і заміни його функцій спілкування посередництвом спеціальних технічних інформаційних засобів. Це різко змінювало характер праці вчителя, і породжувало проблеми творчих підходів до процесу навчання та його індивідуалізації.

На відміну від дидактичного напряму, кібернетична школа нерідко поєднувалася із психологічною чи дидактичною, органічно взаємопроникаючи і взаємозбагачуючись.

Кібернетичні підходи до навчання залишили для сучасної педагогіки технологію програмованого навчання.

Математичний напрямок пов'язаний зі спробами моделювання навчально-педагогічного процесу і виведення з допомогою математичних засобів наслідків, які носять характер закономірностей. Математична школа (Р.П.Аткісон, Л.Ітельсон та ін.) використовує засоби математики для опису навчальних та виховних процесів, кількісних вимірювань, обробки експериментальних даних.

Поєднання математики з концепціями соціологічної, психологічної або кібернетичної шкіл породжує цікаві педагогічні моделі й, безумовно, сприяє розвитку педагогічної науки.

Психотерапевтичний напрям у світовій педагогіці (В.Еммонз, Ч.Саймон, А.Міллер, А.Свядощ, В.Зухар, Г.Лозанов, І.Шварц, Л.Близниченко та ін.) започаткувався в 20-х рр. XX ст. Представники його в різний час вивчали проблеми використання різноманітних засобів навіювання в різних станах свідомості з метою розширення мнестичних можливостей учнів у процесі, насамперед, урочної діяльності. Упродовж порівняно тривалої історії розвитку цього напряму на різних його етапах сформувалися чотири напрями нижчого порядку: гіпнопедія (орієнтація на функціональні можливості відомих "сторожових пунктів" у корі головного мозку під час сну), ритмопедія (використання з дидактичною метою перехідних станів біоритмів учня), релаксопедія (опора на розкриття мнестичних можливостей під час прогресивної м'язової релаксації та автогенного тренування), сугестопедія (цілеспрямоване використання з метою розкриття "резервного комплексу особистості" сугестивних впливів у звичайному стані свідомості).

Цей напрям отримав свою найглибшу розробку в НДІ сугестології в м. Софії (Болгарія), творчий колектив якого очолював професор Г.К.Лозанов. Розроблена під його керівництвом сугестопедична навчальна система своїм "полігоном" вибрала швидкісне вивчення іноземних мов. Однак випробування її з метою вивчення інших навчальних предметів теж засвідчило великі можливості сугестопедії. На її базі ще в 70-80-і рр. XX ст. виникло чимало сугестопедичних модифікацій, які знову ж таки використовувалися для прискореного вивчення іноземних мов (Л.Гегечкорі, Г.Китайгородська, В.Петрусинський, Ю.Шехтер та ін.). Однак в останні роки сугестопедичні підходи до навчання завойовують прихильність представників різних навчальних дисциплін. Але через відсутність у вітчизняному педагогічному просторі відповідних методичних напрацю-вань та підготовчих центрів релаксопедія і сугестопедія продовжують залишатися "елітарними" навчальними системами.

Педагогічніш напрям, пов'язаний із формуванням системного підходу до розробки педагогічної теорії, базується на прикладному характері педагогічної науки і її технологічній цілі. Змістом системного підходу є синтез важливих положень більшості згаданих педагогічних напрямів, спрямованих на створення цілісної педагогічної теорії. В основі підходу лежить вимога всебічного вивчення предмету педагогічного впливу з установленням усіх його зв'язків та опосередкувань, оскільки вважається, що всебічність огляду застерігає від помилок. Таким предметом для педагогічної науки є педагогічний процес, який протікає в лабораторних умовах. Будь-які процеси, що протікають у визначених умовах, у сукупності із цими умовами називають системами. У системах прийнято розрізняти елементи, тобто об'єкти і їхні взаємодії, тобто структури та функції. Таким чином, системно-структурний підхід у педагогіці зводиться до того, що педагогіка як прикладна наука вивчає педагогічні системи, їхнє виникнення, існування і загибель як природно-історичний процес (В.Безпалько).

Акмеологічний напрям у педагогіці, започаткувавшись у працях відомого психолога радянського періоду Б.Г.Ананьєва, в основному почав реалізовуватися і офіційно оформився в Росії в 90-і рр. XX ст. Своїм оформленням завдячує насамперед російським ученим Н.В.Кузьміній та А.О.Деркачу. Об'єктом загальної педагогіки є зріла особистість, яка прогресивно розвивається та само реалізується, головним чином, у професійній сфері.

Акмеологічний напрям у педагогіці власне представлений педагогічною акмеологією, у сферу уваги якої потрапляють питання про відмітні ознаки, які повинні бути розвинуті в дошкільному, шкільному віці та юності з метою розвитку в майбутньому високого професіоналізму. Оскільки предметом педагогічної акмеології є саморозвиток суб'єктів педагогічного процесу (педагогічних працівників дошкільних, середньо освітніх, середніх спеціальних та вищих освітніх закладів, відповідного цим закладам контингенту вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, то цілком обґрунтовано сьогодні виникають такі підгалузі педагогічної акмеології, як: акмеологія дошкілля, акмеологія шкільної освіти, акмеологія середньої професійної освіти, акмеологія вищої освіти, акмеологія післядипломної освіти.

Зважаючи на те, що останнім часом у психолого-педагогічній літературі починають з'являтися акмеологічні моделі різноманітних фахівців (психотерапевта, методиста в системі післядипломної освіти тощо) педагогічна акмеологія започатковує свій розвиток у своєрідній системі координат, у якій вертикальна вісь символізує етапи шляху до професії і подальшого фахового зростання, а горизонтальна представляє різноманіття професій, для освоєння яких починають використовувати засоби педагогічної акмеології.

Акмеологічний напрям у педагогіці фокусує свою увагу, окрім сказаного, з одного боку, на дослідженні психолого-педагогічних умов професійного становлення особистості в період навчання у стінах спеціалізованих закладів різного рівня акредитації, розробці й науковому обґрунтуванні моделей професіоналізму педагогічної діяльності як динамічної системи, інваріантної щодо всіх педагогічних систем; розробці методичного інструментарію, що дозволятиме діагностувати досягнутий рівень професіоналізму як окремим педагогам, так і педагогічним колективам, а з іншого боку, така увага зосереджується на розробці методик та психотехнік професійного самовизначення особистості на етапі виходу її із стін середніх загальноосвітніх навчальних закладів і на знаходженні у процесі навчально-виховної діяльності шляхів допомоги особистості в розробці такої стратегії організації її життя, яка б дозволила їй всебічно й оптимально само реалізуватися, зважаючи на те, що, за свідченням Н.В Кузьміної, професіоналами високого класу стають лише 5 із 100 чоловік.