Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - Розділ 2. БАНКІВСЬКА СПРАВА В ГРЕЦЬКОМУ СВІТІ

2.1. Приватна банківська справа

2.1.1. Хронологія та географічне поширення

Існують докази, що підтверджують наявність обмінювачів грошей та банкірів, що обмінювали гроші, у 88 містах та селах Стародавньої Греції: 11 — на Європейському континенті: Афіни, Коринф, Сікіон, Епідавр, Фіви, Тисба, Дельфи, Навпакт, Візантій, Ольвія та Тир; 8 — на грецьких островах: Егіон, Делос, Тенос, Самос, Кос, Нісір, Родос та Кіпр; 4 — на Сицилії та у Великій Греції: Сіракузи, Регій, Тарент та Путеоли; 10 — у Малій Азії: Нікея, Пруса, Кізік, Атарней, Ефес, Мілет, Галікарнас, Родіополь, Келендерій та Кесарія; 2 — в Сирії: Антіохія та невідоме місто-порт; 1 — в Месопотамії: Дура-Європос на берегах Євфрату; 2 — в Палестині: Єрусалим та Бет-Ші-Арім; 50 інших — в Єгипті. Багато з цих міст були розвиненими комерційними центрами, тоді як інші, такі як Дельфи, Епідавр, Кос та Єрусалим, вирізнялися наявністю храмів, де збиралися паломники,

У класичний період обмінювачі грошей — банкіри були лише в семи містах: Афінах, Коринфі, Дельфах, Егіоні, Візантії, Ольвії (на берегах Чорного моря) та Атарнеї в Малій Азії. У 81 інших містах та селах їх не було до еллінського періоду чи навіть до ще пізнішого римського. Саме в цей період приватні банки в Греції набули свого найбільшого поширення. Розвиток та поширення банківських інституцій у Римський період не було тривалим процесом. Після перших десятиліть III ст. н. е. в джерелах немає ознак існування банків, за винятком єгипетських папірусів. Події, характерні для цієї епохи, добре пояснюють такий феномен. У III ст. Римська імперія перебувала в глибокій політичній, економічній, монетарній та соціальній кризі. Проте Єгипет цього майже не відчував, бо він більше мав справи з євреями, які знаходилися у кращому становищі. У IV ст., коли за часів правління імператора Константина було відроджено економіку та довіру до грошей, банки з'явилися знову в центрах урбанізації, особливо у східній частині імперії — Візантії, Ефесі, Антіохії, Кесарії та Сіракузах.

У V ст. в грецьких текстах з'являються два нових слова для позначення "банкіра": аргиропрат (argyroprates) та коллектарій (kollektarios). Аргиропрат — від лат. "арген-тарій" {argentarius), що використовувався для позначення банкірів, а з IV ст. — і ювелірів. Щодо терміна "коллектарій", то це є точним грецьким еквівалентом терміна коллектанус (collectanus). Папіруси адміністративних відділів насамперед посилаються на коллектаріїв. Хоча вони професійно називалися обмінювачами грошей, вони також мали справу і з отриманням готівки, платежами та позиками. Торгівля коллектаріїв здійснювалася численними дияконами. Цю категорію банкірів можна бачити в еллінському світі до VIII ст. Написи на пам'ятниках Коріка в Кілікії також підтверджують існування дев'яти трапезитів між V та VII ст., тоді як правові джерела говорять, що численні банкіри були у VI та X ст. у Константинополі. В цих двох містах вони були об'єднані в корпорації чи гільдії та контролювалися державою. Щодо територій арабських завоювань, то їх монетарні системи були асимільовані з системою банків: драхма стала дирхемом, а динарус — динаром, але обмінювання грошей та кредитні операції мали залишитися в руках християн та іудеїв. Важливими банківськими центрами були Александрія, Каїр, Багдад, Медина, Куфа та Басра.

2.1.2. Банківські операції

Обмін грошей

Обмін валют був першою банківською операцією, що виконували трапезити. Це потребувало добрих технічних навичок, враховуючи те, що грецька монетарна система була дуже складною — існувало не менше як п'ятнадцять норм та близько 2750 різних монет. Оскільки на багатьох із цих монет не було написів, обмінювачі грошей мали розпізнавати їх за позначками, вибитими на них. На грецьких монетах рідко було зазначено номінальну вартість. Це випливало з ваги монети, проте, навіть незважаючи на універсальність офіційного стандарту, вага могла бути різною залежно від використання, зносу та системи виробництва монет. Уряди стародавнього світу не визначали обмеження на прийнятний стан монет, тому вони часто перебували в обігу більше як століття. Рідко траплялося вилучення монет з обігу владою. Трапезити мали ідентифікувати сумнівні позначки та інші штампи, знати правила карбування монет, монетарні спілки, принаймні ті, що існували у IV ст. до н. е. між Фосісом та Мітеліном, курси обміну на головних ринках, так само як і офіційні та ринкові ціни на цінні метали.

Вони також мали відрізняти монети високої проби від фальшивих, що часто було нелегко зробити. Це було зумовлено тим, що монети карбувалися частіше вручну, ніж за допомогою спеціальних форм. Тому незначним неточностям та відмінностям у вазі не можна було запобігти. Фальшивомонетники часто зустрічалися серед працівників монетних дворів, де вони могли використовувати оригінальну сировину. Вони виготовляли багато монет з неповним вмістом, які могли використовуватися як офіційна валюта за таким самим номіналом, як і монети вищого ґатунку, що значно ускладнювало розпізнавання підробок. Уряди, які тимчасово відчували негаразди з грошима, часто були спокушені також виготовляти монети з неповним вмістом. Такий випадок трапився в Афінах у період Пелопоннеської війни, що знайшло відображення у праці Аристофана "Жаби" (717—725). Випуск монет неповного вмісту за кордоном значно ускладнив роботу обмінювачів грошей. Насправді Демосфен зазначав, що в період кризи багато грецьких держав знизили вартість своїх валют. Монети, що збереглися до нашого часу, не дають змоги ні погодитися з Демосфеном, ні його заперечити. Стародавні монети, що дійшли до нас, були в більшості випадків монетами резервного запасу, які, як правило, були найвищого ґатунку. Випробування монет набуло такого значення, що деякі держави-міста офіційно призначали спеціальних перевіряючих, про що свідчать два документи. Текст закону, виданого у 375 чи 374 р. Номотетом в Афінах та знайденого у 1970 p., визначає досить точно умови роботи та обов'язки докімастів (dokimastes), або офіційних випробувачів грошей. Робітника, докімаста, було додано до обмінювачів грошей як агора (agora). Порівняно з аттичними тетрадрахмами (tetradrachms), що виникли для такої мети у Єгипті, його завдання були ще більш складними. Законом було лише призначено другого докімаста, завданням якого було визначення сумнівних монет в Піреї. Будь-хто міг скористатися його послугами, проте основними його клієнтами були купці, які відправляли чи отримували вантажі морем. Другий документ підтверджує, що відсутність компетентних перевірювачів монет, що виконували інструкції, могла б ускладнити комерційні операції. У 258 р. до н. е. в листі до Аполлонія службовець, відповідальний за фінанси при Птолемеї II, Деметрій, який був головою царського монетного двору в Александра, писав: "Ці люди (іноземні купці) такі настирливі, що ми більше не будемо приймати монети, які приймають банки. Таким чином, вони не можуть послати свого агента в іноземну країну для придбання товарів. їх золото залишається бездіяльним, а вони є жертвами значної шкоди".

Монетний двір відмовився приймати іноземні монети з двох причин. По-перше, він не мав компетентних перевірювачів, а по-друге, не отримав ніяких офіційних вказівок щодо того, як працювати з цими монетами. Оскільки їх не можна було прийняти на монетний двір за будь-якою ціною, обмінювачі грошей також відмовилися приймати їх. Через кілька років перші докімасти почали працювати в царських банках Єгипту.

Різниця між цінами купівлі та продажу іноземних монет була премією обмінювача грошей. Для позначення такого роду прибутку використовувалися три вирази: каталаг (katalage), епікаталаг (epikatalage) та коллибос (kollybos). Як правило, обмінні курси коливалися вільно, як і сьогодні, залежно від виду монети, терміну та обмінювача грошей. Однак водночас коливання обмінних курсів відносно їх паритетів, що базувалися на чистому вмісті цінного металу в різних монетах, були менш драматичними в інтенсивності та часі. У випадку срібної валюти лаг коливався від 5 до 6 %, але при обміні срібних монет на мідні він досягав 25 %.

У Греції монети зустрічалися ще рідко, хоча в класичний період вони опосередковували всі платежі; чекових та жироплатежів ще не існувало. Це було причиною того, чому відсоткові ставки та лаги знаходилися на високому рівні, що, безумовно, перешкоджало комерції. З метою зниження вартості обмінних операцій і обмежень, пов'язаних із цими витратами, купці віддавали перевагу використанню лише деяких монет. Такі валюти набули міжнародного характеру, як нині, скажімо, долар США. Ключовими валютами, що використовувалися, були аттична тетрадрахма (Attic tetradrachm). Таку монету було знайдено у скарбницях грецького світу. Статер Кізіка (stater of Cyzicus) мав тенденцію обігу насамперед у грецьких колоніях на узбережжі Чорного моря, а також в Афінах. В Ольвії заборонялося навіть збільшувати спред під час грошових платежів, ціни купівлі та продажу мали були бути однаковими в усьому регіоні — 8,5 статера.

В еллінську еру обмінні операції стали рідшими. Монети, які внаслідок обігу в імперії Александра Македонського мали обмінний курс, тепер функціонували на значно ширшій території. Це стосується, зокрема, александрійських драхм (drachm) та тетрадрахм (tetradrachm) і монет діадохів.

Монетарні трансакції між містами, які іноді вдвічі перевищували обмінні операції, як правило, потребували транспортування монет з усіма притаманними йому ризиками, оскільки акредитиви та векселі ще не використовувалися. Однак люди намагалися уникати перевезення монет. У цьому контексті Греція дає три приклади, в яких було потрібне втручання банкірів.

По-перше, житель Боспорського царства, який у 395 чи 394 р. до н. е. жив у Афінах, хотів використати гроші, що були в нього в його рідній країні. Для того щоб це зробити, він позичав необхідну суму у купця, що незабаром мав повернутися до Боспорського царства, а Сопіосу (своєму батькові) писав листа, в якому наказував йому виплатити цьому купцю суму у 300 статерів. Гарантом того, що батько не відмовиться виконати вимогу свого сина, виступав афінський банкір Пасіон.

Другий приклад мав місце у 257 р. до н. е., коли Ксантіпп, трієрарх царства Птолемеїв, який в той час проживав у Галікарнасі, відчув гостру потребу у грошах. Банк Сополіса надав йому аванс у розмірі 3000 драхм, отриманих з податків, які Галікарнас заборгував Птолемею II. Ксантіпп повернув цю суму Аполлонію, що керував царськими фінансами в Александра. Отже, скарбниця царства могла отримати свої 3000 драхм замість податків, не вдаючись до перевезення грошей.

По-третє, у 541 р. н. е. в Константинополі банкір Флавій Анастасій надав двом єгиптянам позику в розмірі 20 солідів (solidity) під звичайну ставку — 8 %. Цю позику вони мали повернути через 4 міс. його агенту Фомі в Александра.

Депозити

Наприкінці V ст. до н. е. обмінювач грошей перетворився на депозитарій фондів. Тепер слід показати відмінності між двома типами депозитів — платіжним та інвестиційним. Щодо термінології, то у греків таких відмінностей не було. В класичний період вони використовували єдиний термін "паракататек" (parakatatheke), а в еллінський — "паратек" (paratheke) та "тема" (thema).

Сучасна банківська термінологія пропонує терміни "безстроковий вклад" та "строковий вклад", проте це не повністю відповідає депозитам античного періоду, оскільки всі вони, включаючи інвестиційні депозити, завжди виконувалися негайно; це було основним постулатом банківської діяльності. На противагу платіжному інвестиційний депозит не можна було використовувати для розрахунків. Він передбачав певну винагороду, тоді як на платіжний депозит відсотки не нараховувалися. Можна провести паралель між інвестиційними депозитами в античності та ощадними депозитами в наші часи, які також мають відсоток та є негайно сплачуваними.

У класичний період практика здійснення платежів шляхом відрахування з платіжного депозиту передбачала, що власник рахунку дасть усні вказівки своєму банкіру. Здається, що довіри до письмових інструкцій майже не було. Візьмімо Демосфена: "Чи знайдеться такий дурень, який зробив би платіж іншій особі, окрім кредитора, на основі всього на всього якогось листа та ще й на вказану у цьому листі суму грошей?" Власник рахунку завжди мав можливість надіслати своїх працівників із наказом платежу до банку, маючи на увазі, що банкір його знав чи міг встановити його особистість. Якщо бенефіціар платежу не міг знаходитися в банку в компанії свого дебітора, який був власником рахунку, він мав ідентифікувати себе за допомогою свідків для отримання платежу.

У III ст. до н. е. в процедурі здійснення платежів через банк з'явилися три важливі інновації: письмове платіжне доручення, жиророзрахунок та чековий платіж. Велика кількість банківських документів на папірусі та остраках (глиняних черепках), що збереглися в Єгипті, надали багато корисної інформації з цього приводу. Існування письмових наказів банкірам датується вже 254 р. до н. е. Це взагалі є одним із найдавніших прикладів: "Зенон вітає Артемідора. Будь ласка, заплатіть секретарю Діодору його місячну платню у Фаменоті в розмірі 15 драхм. 28-й день Фаменота 30-го року". В цьому документі зазначено автора, Зенона, добре відомого службовця Аполлонія, який працював діоїкетом (адміністратором фінансів) за Птолемея II; банкіра Артемідора (в документі не вказано точно його професію, але висновок можна зробити з багатьох інших джерел); бенефіціара (одержувача) Діодора; мотив платежу та необхідну суму; дату.

З періоду Птолемея до нас дійшло близько 27 аналогічних документів під загальною назвою " хрематизми" (chre-matismoi, письмові платіжні доручення), в яких від вказаного банкіра вимагалося здійснити платіж. До цього можна додати і 26 інших документів римської ери. В ті часи вони були відомі як епісталм (epistalma) або епітека (epitheke) — платіжні доручення. Слово "діаграфен" (diagraphein) тоді використовувалося для означення банківських платежів, що виконував вказаний банк. Крім Єгипту, такий метод асигнування банку платежів також застосовували у Делосі, Косі, Самосі та Теносі (на це часто зустрічаємо посилання у грецьних комедіях того часу), але тільки для обмеженого кола клієнтів: магістратів, осіб, які впродовж тривалого часу не могли приходити до банку для здійснення кожного платежу; власників рахунків, які не були присутні в місті, де під час платежу знаходився їх банк. В інших країнах усні платіжні доручення виконував банкір; так було і в середньовіччі.

Коли банкір отримував від одного зі своїх клієнтів доручення, він заносив це у свою банківську книгу та надсилав одержувачу ноту, відому під назвою діаграф (diagraphe), в якій він інформував останнього, що для нього в банку є гроші. Коли одержувач приходив до банку з нотою, щоб отримати гроші, банкір, як правило, підписував чек (гіпограф (hypographe) — підпис), і цей документ залишався у банку.

Твердих доказів існування жиротрансферів між рахунками у IV ст. до н. е. немає, але наявність таких операцій не здається неможливою. Лише в папірусі, знайденому в Тебтунісі, що датується П ст. до н. е., є беззаперечні докази використання жиротрансферів між рахунками з метою здійснення платежів через посередництво банка. Цей документ є великим уривком з головної книги банку, який мав досить розгалужену адміністративну структуру. Тут є деталі 127 операцій: розрахунків та отримання платежів від імені клієнтів. Саме в ньому можна знайти (в родовому відмінку) імена тих осіб, рахунки яких кредитувалися, та (в давальному відмінку) тих, рахунки яких дебетувалися. Ці імена розміщено одне за одним: ті, що в давальному відмінку, — з відступом 1 см з правого боку, щоб можна було легко розрізнити платежі та отримання.

УІ ст. до н. е. чекові платежі нарешті з'являються в Єгипті. У 1973 р. бібліотека Державного університету Флориди придбала 24 банківські документи, зроблені на папірусі приблизно між 87 та 84 pp. до н. е. Вони стосуються платіжних доручень банку гераклеопольського відділення та оформлені однаково. Ось приклад: "Птолемей, син Хестіея, вітає банкіра Протарка. Будь ласка, заплатіть Епітеуксу 500 (п'ятсот) драхм міддю. 26 Фармоута 31 року". Спосіб складання хре-матизми значно відрізняється від асигнацій Птолемейського та Римського періодів. Відмінності полягають у тому, що дуже часто, у 25 випадках із 52, імена трьох сторін (банкіра, одержувача та упорядника) пишуться скорочено. Чотири з десяти імен одержувачів скорочено; ім'я батька та професія одержувача часто не вказані; в документах університету Флориди відсутні мотиви платежу, що були присутні в платіжних дорученнях, на які були посилання вище. Ці тексти, однак, вказують на спільні риси із сучасними чеками, хоча не дуже віриться, що ці неповні документи з досить скороченою формою могли бути ефективним інструментом платежу. Незважаючи на це, є докази, що ці так звані чеки, письмові доручення банкіру виплатити певну суму грошей третій особі для здійснення платежів, існували в Римську епоху. 6 ті часи позичальник складав два документи: чек для одержувача та записку, що містила основну інформацію чеку (ім'я одержувача та необхідну суму), яку він потім надсилав своєму банкіру. Отже, останній отримував інструкції щодо необхідного платежу, а в результаті й засіб фінансового контролю.

Така записка була подібна чеку. Сучасні форми чеків з'явилися в Англії приблизно у 70-х роках XVII ст.; тоді вони мали назву "позичальна записка". Слово "чек" вперше почали використовувати у 1706 р. в значенні квитанції до позичальної записки. Пізніше цей термін використовувався відносно документів, що складалися через позичкову записку та квитанцію, а з XIX ст. його використовували для позначення самої позичальної записки. Однак не можна вважати, що папіруси з Флориди є чеками, вони, безперечно, є квитанціями, що видавалися як засіб контролю. Відмінності між квитанціями, що початково контролювали англійські чеки, та сучасними квитанціями полягають у тому, що сьогодні вони зберігаються у позичальника, тоді як у Птолемейський період ці документи надсилалися до банку як позичальні записки. Вони не були чеками в сучасному розумінні.

Папіруси з Флориди опублікували у 1975 p., зі сподіванням, що і чеки Птолемейського періоду колись будуть знайдені. Це відбулося у 1980 p., коли колекція папірусів у Берліні була збагачена 17 платіжними дорученнями, що призначалися для банкіра Гефестіона. Ці документи були знайдені в тому самому саркофазі, що й папіруси з Флориди, та датувалися 82 р. до н. е. Вони також належали до гераклеопольського підрозділу. На наш погляд, їх можна назвати чеками в сучасному розумінні, а не квитанціями; вони є інструментом платежу, що спрямовується прямо до одержувача. Від папірусів з Флориди вони відрізняються тим, що імена сторін майже не скорочувалися (за винятком п'яти випадків); в багатьох випадках вказується ім'я батька та професія одержувача; в деяких документах зазначено мотив платежу. Всі ці інструменти платежу перекреслені, щоб бути анульованими. Це дає змогу припустити, що вони були саме інструментами платежу, а не квитанціями.

У цей період банки почали виписувати чеки один одному та впроваджувати між собою жиротрансфери. Зауважимо, що в Єгипті чеки не використовувалися, крім випадків, коли люди добре знали одне одного, тобто були членами однієї родини, друзями чи політиками. Таким документам не надавалося ніякого правового захисту та вони не могли бути підписані, оскільки не містили ніякої вказівної чи платіжної пропозиції, іноді в них було зазначено тільки мету платежу. З технічного погляду, чек у тому вигляді, в якому він існував в Греції, напевно містив дуже важливу інновацію. З економічного погляду, чеки, що використовувалися в стародавньому світі, могли мати обмежену корисність.

Можливо, поява чеку в Єгипті була пов'язана з природою грошей у цій країні, оскільки майже всі рахунки та платіжні доручення були виражені в міді. Якщо платежі здійснювалися так (а в І ст. до н. е. було неможливо обмінювати мідь на срібло), такі операції, що здійснювалися на основі ваги монет, ніколи не могли бути зручними. За часів Клеопатри VII (51—ЗО pp. до н. е.) злитки у 80 драхм, наприклад, важили 18,4 г. Загальна вартість, вказана в папірусах університету Флориди, становить 12 128 драхм, тобто 2815 кг металу. Найбільша сума (10 талантів) відповідала 13 800 кг міді. Чеки також могли використовуватись для розрахунків меншими сумами, наприклад, менше 100 драхм.

У Римський період у Палестині була інша причина для виникнення чеків. Єврейські банкіри відкрили чеки через посередництво своїх єгипетських колег, які були прихильниками використання цього виду платежу. Закон Мойсея (Второзакония, 24,15) зобов'язував роботодавців сплачувати платню своїм працівникам на щоденній основі, до заходу сонця.

Відповідно до Талмуда а цією метою вони могли видати працівнику доручення банкіра, по іншому — чек, якщо наявних грошей було недостатньо для сплати всім працівникам. Існувала вимога, що ці чеки мали бути написані рукою працедавця, та всі сторони повинні були дати згоду на такий вид платежу.

Більш того, чекові платежі були доступні для християн та іудеїв і за інших обставин. Іудеї та християни вивчили професію банкіра в арабському світі. Обмінювачі грошей — банкіри були відомі там під назвою "сарраф" (sarraf) і самі приймали чекові платежі як для себе, так і для третіх осіб. Існують докази, що така діяльність існувала в X ст. у важливому торговельному центрі — Басрі, де підприємці мали депозитні рахунки та здійснювали платежі через посередництво чеків.

В еллінський період спостерігаємо такий самий феномен: банки вдосконалюють нові технології платежів, принаймні в Єгипті, доступ до банківських інституцій був значно демократизований. УIV ст. до н. е. в Афінах клієнти банків були люди знатного походження — серед них переважно політики (Агюрхій та Медій), воєначальники (стратеги, strategoi) (Тімофей), промисловці (батько Демосфена), ті, хто мав копальні з видобутку корисних копалин (Мантіас та Мантітей), заможні підприємці (Комон та Ксенокл), заможні іноземці (син Сопіоса в Боспорі) і купці, які займалися морською комерцією. Як пише Теофраст, банківський рахунок мали лише привілейовані класи. Досліджувані клієнти грецьких банків також посідали високе місце в соціальній ієрархії і поза межами Єгипту. В класичний період афінські банкіри мали справу з великими сумами грошей, що свідчить про соціальний стан їх клієнтури. Є дані про те, що депозити досягали обсягів від 600 драхм до 6 талантів (36 000 срібних драхм). Мінімальна сума позик, що надавали банкіри, становила 2250 драхм. Позики афінського банкіра Пасіона досягали 67 талантів, у тому числі з його власного капіталу — 39, із залучених депозитів — 28 талантів.

Банківські документи Єгипту свідчать, що послугами банку могли користуватися всі прошарки населення. Отже, головні книги Тебтуніса завжди записували професію клієнта банку. Серед клієнтури банку були урядові службовці (старший префект і префект), мер селища, секретар, відкупник, подорожуючі купці, роздрібні торговці всіма видами товарів — шерстяним та бавовняним одягом, споживчими товарами (пшеницею, олією, медом та малою худобою), ремісники (пекарі, ткачі, шкірники, кравці, ювеліри тощо). Крім своїх працівників, цей заклад мав також інших банкірів для своїх клієнтів. Зазначений документ показує, що з II ст. до н. е. все активне населення малого єгипетського міста (за винятком селян) мало консервативні погляди на цю професію та здійснювало платежі через посередництво банку. Популярність банківської справи в Єгипті може бути оцінена і сумами грошей, що були задіяні у банківських операціях. Найбільша сума, зазначена в реєстрі Тебтуніса, становила 40 000 драхм міддю, що в срібному еквіваленті дорівнювало 100 драхм, — співвідношення двох металів у той час становило 400:1. Суми, сплачувані чеками, коливалися від 10 талантів до 100 драхм міддю, що становило 150 драхм та 1,5 срібних обола. В Єгипті банківські платежі стали настільки частими, що контракти почали впроваджувати стандартні види платежів: "dia cheiroa ex oikou" (з рук в руки) чи "dia trapezes" (через банк). Існування та вироблення в Єгипті папірусу значно сприяло впровадженню та використанню письмових документів в економічному житті, зокрема в банківських операціях.

Єгипет, без сумніву, був останньою із стародавніх цивілізацій, яка розвивала монетарний сектор, проте в епоху Птолемея основні принципи було втрачено. Враховуючи той факт, що в банках середньовіччя залишалися усні платіжні доручення і що перший відомий у Європі чек (поліца, роїігга), знайдено в архівах банкірів Парацоне і Донато в Пізі (датується 1374 p.), можна зробити висновок: банкіри Греції використовували більш вдосконалені технології, ніж їх наступники в пізніші часи.

Вище було розглянуто платіжні депозити, а грецькі банкіри мали справу також з інвестиційними. До цієї категорії можна віднести 6 талантів, покладених на депозит у банк Пасіона сином Сопіоса, які Пасіон надав у позику третій особі. Оскільки депозит було зроблено в іноземній валюті, в цьому випадку — електрум статер Кізіка, він мав бути повернений у такій самій валюті. Документи підтверджують, що за цими депозитами банкір сплачував відсоток. У цьому документі Апполодор, син банкіра Пасіона, звинувачує свого ворога Стефаноса у тому, що той представив лжесвідків та стверджує, що він зробив "egasiai aphaneis dia tes trapezes": нечесну операцію через посередництво банка. Гроші, які Стефанос поклав у банк на депозит, в цьому випадку зробили відсоток на фінансових операціях, але це було зроблено таємно, без запису в розрахунковій книзі банку — документі, який при потребі міг слугувати доказом в суді. В цьому разі він ухилявся від податків. Ми бачимо, що в цьому випадку банк можна було використовувати для приховування активів від eisphora (спадкового податку) чи від літургійних зобов'язань. Греки називали таку діяльність "as ousian aphanizein", вираз, який означає "приховувати власність чи багатство". Оскільки гроші не були зареєстровані в обліковій книзі банку, клієнт, задіяний у цій прихованій операції, залежав від порядності свого банкіра.

За Ісократом, банкір Пасіон заперечує існування таких нелегальних депозитів. Інші джерела вказують на сплату відсотків за інвестиційними депозитами, що мали нелегальний характер.

У цей період банки сплачували за депозитами 10 %. Це був найнижчий відсоток у Афінах. В еллінський період банкіри держави пропонували 10 % на депозити, які потім негайно надавали у позику. Св. Матвій (25, 27) і Св. Лука (19, 23) свідчать, що навіть іудейські банкіри пропонували відсотки за депозитами. В Римську епоху останні залучалися під 8 %.

Кредит

Третьою економічною функцією агентів було надання кредитів. Прості позики були найбільш популярною формою банківського кредиту. Існують дані про 11 позик в Афінах в IV ст. до н. е. в сумах між 100 та 6000 драхм, а середня сума становила 2250 драхм. Пішовши з бізнесу у 371 р. до н. е., банкір Пасіон мав на своє ім'я позики у розмірі принаймні 50 талантів. Крім частини власного капіталу, надаючи у позику гроші, які він залучив на депозити від своїх клієнтів, трапезит мав проявляти обережність. Це завжди вимагало від дебіторів можливість надання гарантій. Банкіри, які мали свободу у придбанні та володінні нерухомістю, могли надавати кредити, гарантовані заставою майна. Проте оскільки більшість афінських банкірів були іноземцями, яким не дозволялося набувати власність у такий спосіб, то такий вид застави не міг широко використовуватись. З іншого боку, позики могли гарантуватися, і це, здається, було єдиним шляхом. Гарантами виступали цінності, коштовне каміння та зливки цінних металів. Срібний предмет вартістю 100 драхм, наприклад, давав змогу позичальнику отримати позику в розмірі 75—80 срібних драхм. Трапезити віддавали перевагу такого типу закладним позикам у зв'язку з цілою низкою причин: вартість цінних металів майже не коливалася, банкіри були добре обізнані на цих справах і не бажали піддавати себе ризику бути обдуреними, а заставні позики такого типу могли легко бути проданими за ринковою вартістю цінних металів ювелірам чи на монетний двір. Для того щоб гарантувати ліквідність банків, було потрібно мати кілька гарантій, які можна було легко реалізувати. Практика позик, гарантованих майном дебітора, що описана в стародавніх правових документах, не була дуже поширеною, хоча є докази, що вона існувала. Трапезити не завжди вимагали особистих чи майнових гарантій, коли вони були абсолютно впевнені у позичальнику. Однак вони мали б збільшити відсоток для осіб, яким вони довіряли менше.

Маємо дуже обмежену інформацію про відсоткові ставки, які банки вимагали за свої позики. Філософу Есхіну Сфетту, який прагнув взяти у позику гроші, щоб відкрити парфумерну лавку, банкіром Сосіномом було запропоновано 36 %. Однак лише за цим випадком не можна узагальнювати, бо Есхін мав репутацію невдахи. В І ст. до н. е. банкір Луцін Ауфідій надав багато позик місту Тенос, серед яких одна становила 11 000 аттичних драхм, а інша — 19 500, обидві під 16 % — ставку, яка була нижчою за ті, що пропонували інші кредитори. Коли місто виявилося неспроможним сплатити борг, син банкіра, Луцій Ауфідій Басе, вирішив звільнити його від сплати відсотків. Щодо інших колишніх боргів, то він зменшив ставку до 12 %. Пізніше він уклав з містом угоду про відстрочку" що реструктуризувало основну суму та відсотки, перерахувавши позику з 12 % на п'ятирічний кредит під 8 %. Коли цей термін було вичерпано, місто Тенос все одно не мало змоги сплатити ані основну суму, ані відсотки. Після кількох років очікування Луцій Ауфідій Басе надав інші значні кредити, повідомивши громадян міста, що він не зменшуватиме відсотки на позики, які вони могли сплатити протягом одинадцяти років. Такі події означали симптоми хворобливої фінансової ситуації, що спостерігалася у грецьких містах протягом І ст. до н. е. Відсоткові ставки (16, 12 та 8 %) не відповідають звичайним відсоткам того періоду: вони являють собою преференційні тарифи. В IV ст. до н. е. в Афінах відсоткові ставки, як правило, становили 12 % на заставний кредит та від 16 до 18 % — на інші типи позик, за винятком морських кредитів. Отже, можна вважати, що відсотки трапезитів також коливалися в цих межах, а кредити, гарантовані заставою, могли надавати лише найважливіші та найзаможніші з них, такі як Пасіон та Форміон, які отримали громадянство. В III ст. до н. е. відсоткові ставки для такого типу кредитів знизились до 10 % у майже всьому грецькому світі. Щодо інших видів особистих позик даних про відсоткові ставки немає. Наявна інформація стосується лише Єгипту. В 249 р. до н. е. в Александрії банківська позика, гарантована злитком срібла, надавалася під 12 %. В іншій частині країни у III та II ст. до н. е. гроші надавалися в середньому під 24 %. Очевидно, що банкіри міста-порту Александрії знижували відсоткові ставки, щоб вони могли бути зіставними з тими, що пропонувалися в інших містах середземноморського узбережжя. За часів правління імператора Юстиніана найбільша відсоткова ставка за кредитами у банках Константинополя становила 8 %. З економічного погляду важливо знати, як використовувалися банківські позики: були вони спрямовані на споживчі чи на виробничі інтереси? Існує лише два приклади, коли банки підтримували підприємництво. Одна з таких позик була надана учню Сократа, Есхіну Сфетту, з метою відкриття парфумерної лавки, інша, у розмірі 2000 драхм, була надана банкіром Блепаїосом якомусь Мантіасу для придбання видобувної концесії. Ці два випадки певною мірою доводять, що банкіри надавали позики підприємцям, але прикладів споживчого кредиту в п'ять раз більше не тільки в Афінах, а й у Дел осі, Ефесі, Сікіоні, Єгипті та ін.

Позики в банках часто брали для політичних цілей. Так, у 243 р. до н. е. в Сікіоні банкір Егіас надав у позику відомому воєначальнику Аратусу 60 талантів, які були гарантовані срібними предметами та коштовностями. Ці гроші були потрібні йому для отримання інформації, щоб захопити фортецю в Коринфі. З V ст. н. е. у Константинополі численні державні посадові місця можна було купити, і банкіри часто надавали кандидатам позики для таких придбань. Однак у провінціях такі позики було заборонено. Отже, позики трапезитів дуже часто були спрямовані на споживання, а не на виробництво.

Документи класичного періоду в Греції свідчать, що із 900 наданих позик лише п'ять слугували цілям підприємництва: дві було наведено вище; одна — для придбання майстерні для виплавки срібла з руди; дві інші — для придбання вовни для відкриття виробництва одягу і ділянки землі (проте це швидше було спрямовано на будівництво, ніж на відкриття комерційного чи промислового підприємства). Виходячи з цього, можна зробити висновок, що в банках стародавнього світу головною метою позик було фінансування споживання. Кредити на виробничі цілі надавалися здебільшого у вигляді морських позик.

Письменники класичної епохи наводять близько 28 прикладів надання морських позик, але кредити такої категорії зустрічаються також в Ефесі, Єгипті та Римі. В Афінах це було основним засобом фінансування морської торгівлі. Контракти такого типу позик мали застереження щодо морських ризиків, таких як загибель корабля, пошкодження та втрата вантажу, а сплата як основної суми, так і відсотків відбувалася після прибуття корабля в порт. У кредиті враховувалися ризики загибелі, що значно підвищувало відсоткові ставки — до ЗО % за подорож від Афін до Чорного моря. Як свідчать джерела, трапезити не хотіли фінансувати такого типу позики. Відсоткові ставки варіювали від 10 до 33 %, що залежало від тривалості подорожі, обраного маршруту та пори року. Щоб дати правильну оцінку ймовірним ризикам, позичальник мав бути добре обізнаним на морській торгівлі, знати, які маршрути є найбільш небезпечними, та сезонні ризики навігації. Оскільки позичальники не мали досвіду в цій галузі, здається, що трапезити не дуже вдавалися до такого роду інвестицій, навіть коли це могло приносити 66 % щорічних доходів. Так, якщо депозитор погоджувався, що його гроші будуть слугувати такого типу ризикованим операціям, то репутація банку, без сумнівів, падала. Незважаючи на це, трапезити відігравали важливу роль у високоризикованих контрактах. Вони завжди спостерігали за необхідною документацією, а платежі за цими контрактами здійснювалися переважно через банки.

Гарантовані кредити та кредити овердрафт були іншими формами, хоча й не такими поширеними, які надавали грецькі банкіри. Вище зазначалося, що у 243 р. до н. е. воєначальник Аратус залишив у заставу низку золотих та срібних предметів і коштовностей за надану йому банкіром Егіасом у Сікіоні позику у 60 талантів. Аратус вповноважив Егіаса виплатити 60 талантів двом ассирійцям, які мали надати Аратусу інформацію, що допомогла б йому захопити фортецю у Коринфі, про яку вони були дуже добре проінформовані. Аратус добився успіху влітку 243 р. до н. е. На фортецю було здійснено успішну атаку, а ті два ассирійці отримали в банку Егіаса 60 талантів.

У деяких випадках банкіри могли надавати гарантії від імені своїх клієнтів. Фактично вони надавали кредит, оскільки від банкіра вимагали сплатити певну суму гарантованих ним грошей, якщо клієнт був неспроможним виконати свої зобов'язання. Коли син Сопіоса в Боспорі надав у позику 300 статерів Кізіка якомусь Стратоклу, банкір Пасіон виступив гарантом позичальника. Інший приклад: банкір Нікон у Коринфі виступав гарантом за Філона, підприємця з того самого міста, який заборгував 450 драхм храму Асклепія в Епідаврі (III ст. до н. е.).

Якою ж була роль трапезитів у фінансуванні різного типу позик, що надавалися в Афінах у IV ст. до н. е.? У трьох важливих галузях — публічний, заставний та високоризиковий кредит — банки відігравали лише обмежену роль. Публічний кредит був передусім сферою діяльністю муніципалітетів, храмів та приватних осіб. Заставний кредит надавався храмами, приватними особами та тими трапезитами, яким вдалося отримати громадянство. Високоризиковий кредит (венчурні позики) надавалися швидше приватними особами, ніж банківськими установами. Кредити, що надавалися банками, мали менш прийнятні умови, ніж ті, що надавали храми, відсоткова ставка яких ніколи не перевищувала 10 %. Більш того, це стосувалося короткострокових кредитів, оскільки для забезпечення ліквідності банкіри не могли надавати кредити на довгі