Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А.А. - 4.2. Методологічні принципи та суттєві властивості теорії інформаційного постіндустріального суспільства

Поняття "теорія постіндустріального суспільства" вживається у вузькому розумінні, коли безпосередньо йдеться про третій етап чи "третю хвилю" людської цивілізації, тобто про власне постіндустріальне суспільство. У широкому значенні ця теорія вивчає всі стадії цивілізаційного процесу, тобто доіндустріальну, індустріальну та постіндустріальну. Не враховуючи такий підхід, не можна розкрити сутність постіндустріального суспільства, з'ясувати його джерела, принципи та суттєві ознаки. Тому цілком виправдано в економічній та соціологічній літературах залежно від мети дослідження поняття постіндустріального суспільства розглядають у вузькому розумінні, тобто як реальність, і в широкому розумінні — як результат цивілізаційного прогресу, вищий ступінь розвитку суспільства, що охоплює надбання людства.

Інакше кажучи, коли йдеться про теоретичне розкриття сутності, структури та закономірностей розвитку постіндустріального суспільства, то без сумніву потрібно досліджувати його предмет. Підтвердженням цьому є розгляд процесів формування і розвитку теорії постіндустріального суспільства, яка виникає у процесі інтеграції низки напрямів дослідження сучасного суспільства й історичних надбань суспільної думки, починаючи від просвітителів XVIII ст. і завершуючи сучасним етапом.

Головний методологічний принцип цієї теорії — розгляд суспільно-економічного розвитку на базі зростання та вдосконалення продуктивних сил, більше того, технологічної організації суспільного виробництва, технологічного способу виробництва. Це найглибші основи організації суспільства та його економіки. На відміну від теорії формацій, у котрій головну увагу зосереджують на виробничих відносинах, а іноді, як і в колишньому Союзі, навіть на відносинах власності, коли класова структура суспільства, як зазначалося, дає змогу порівняно довільно маніпулювати визначенням конкретно-історичної сутності суспільства, теорія постіндустріального суспільства спирається на точні положення суспільно-економічного розвитку. Рівень розвитку продуктивних сил, технологічний спосіб виробництва — це фундаментальні поняття. І хоча їх не можна конкретно виміряти, проте вони виключають можливість довільно визначати ступені суспільного розвитку. Доіндустріальне, аграрне суспільство не можна плутати з індустріальним, а індустріальне з постіндустріальним, хоча, між іншим, не так легко й провести між ними межу.

Надійність методологічних основ теорії постіндустріального суспільства полягає і в тому, що вона не обмежується загальними підходами до визначення природи суспільства та рівня його розвитку. Адже принципи технологічної організації суспільного виробництва застосовують не лише до історичної періодизації розвитку суспільства, а й до визначення конкретного рівня соціально-економічного розвитку кожної країни шляхом структуризації секторів суспільного виробництва. Тобто секторний принцип дає змогу з'ясувати не тільки внутрішню структуру економіки певної країни чи країн загалом, а й стадію цивілізаційного прогресу, на якій вони перебувають.

Наприклад, панування сільського господарства, добувної промисловості становить характерну ознаку доіндустріального суспільства. Як відомо, раніше перший етап називали аграрним (аграрне суспільство), але, ретельніше дослідивши таку проблему, довели, що і на аграрній стадії функціонує не лише ремісництво, а й певний тип промисловості. Це не машинне виробництво, тобто не та промисловість, яка виникає внаслідок промислової революції, а промисловість, що передує їй, тобто добувна або мануфактурна. І справа не лише в тому, що це, як зазначено у самій назві, промисловість, котра ґрунтується на ручній праці. До того ж вона використовує природну енергію сонця, води і вітру, архаїчні економічні відносини, для яких характерні низька продуктивність праці, примітивні способи транспортування тощо. Все це дає підставу деяким авторам вважати за неможливе вживати поняття "промисловість", хоч і добувна чи мануфактурна. Вони пропонують використовувати термін "мануфактурна економіка" як специфічна властивість доіндустріальної епохи.

Мануфактурна економіка — це економіка, що ґрунтується на мануфактурному способі виробництва, для якого характерний одиничний поділ праці та її кооперація, але зі збереженням ручної праці, ремісничої техніки.

Індустріальна стадія суспільно-економічного розвитку виникає в результаті промислової революції кінця XVIII — початку XIX ст., що зумовлює створення великого машинного виробництва, виробництво машин самими машинами. Новий технологічний спосіб виробництва поглиблює поділ праці, перетворює працівника на часткового робітника, адже він виконує лише окрему (окремі) операції з виготовлення продукту. Спеціалізація та кооперація виробництва сприяють прискоренню науково-технічного прогресу, збільшенню масштабів виробництва, що забезпечує зростання продуктивності праці, прискорення розвитку продуктивних сил. Вихід машинного виробництва за національні межі спричинює інтернаціоналізацію господарського життя, створення і розвиток світового ринку. Поряд із вивезенням товарів збільшується експорт капіталу. Особисту залежність, характерну для доіндустріальної стадії, змінює юридична свобода людини капіталістичного суспільства. Але суспільний поділ праці, приватна власність роблять її формальною, оскільки працівнику, позбавленому засобів виробництва, потрібно найматися на роботу до капіталіста, у власності якого зосереджені засоби виробництва. І робітник, і малий підприємець виявляються залежними від ринку, реалізації виробленої продукції, що спричиняє уречевлення відносин між людьми, розгляд їх як форм відносин між речами. Оскільки життя населення залежить не лише від виробництва, а й від реалізації товарів, то виникає ситуація, коли речі переважають над людьми. Отже, для індустріального етапу характерні панівне становище промисловості, причому промисловості обробної, тобто вторинного сектора економіки, особиста свобода працівника, відчуженого від засобів виробництва, фетишизація товарних відносин.

Постіндустріальне суспільство розвивається на базі науково-технічної революції, що забезпечує прискорений розвиток третинної сфери — сфери послуг, — науки, інформації, освіти, культури тощо. Ця галузь стає визначальною сферою економіки. Інформацію, науку, знання використовують як головні джерела зростання обсягів економіки та поліпшення її ефективності. Новий технологічний спосіб виробництва зумовлює й нову людину — вільну індивідуальність, праця якої дедалі більше перетворюється на творчу діяльність.

Отже, секторний принцип конкретизує метод цивілізаційної періодизації суспільно-економічного розвитку, робить його досить чітким і надійним. Зважаючи на прозорість такого підходу, слід звернути увагу на дві позиції. По-перше, це розуміння закономірностей переходу від однієї стадії — нижчої, до другої вищої. Так, перехід до індустріального етапу зовсім не означає, що заперечується діяльність сільського господарства і добувних галузей, котрі були головними у доіндустріальному суспільстві. Так само і перехід до постіндустріальної стадії не заперечує існування промисловості та сільського господарства. Справа в тому, що тут діють закони не формальної, а діалектичної логіки. Тому в індустріальну епоху поряд із розвинутою обробною промисловістю функціонує сільське господарство і добувні галузі, проте змінюється і їх сутність, і місце у системі суспільного виробництва. Розвинута індустрія змінює сільське господарство та добувні галузі на основі впровадження машинної техніки, комплексної механізації й автоматизації виробництва. Таким чином різко підвищується продуктивність праці та зменшується зайнятість у цій сфері. Вивільнена робоча сила переходить в обробну промисловість. Застосування разом із технікою агроекономічної науки дає змогу домогтися збільшення ефективності та конкурентоспроможності обсягів виробництва і забезпечити ліпше задоволення суспільних потреб. Та оскільки відбувається величезне зростання обробної промисловості, а також значно збільшуються масштаби виробництва та зайнятості, то неминуче (навіть за збільшення обсягів виробництва) зменшується частка сільського господарства і добувних галузей та зайнятих у цій сфері.

Із переходом до постіндустріального суспільства сфера послуг настільки зростає, що вона відіграє головну роль у зайнятості та виробництві ВВП.

Водночас частка промисловості та сільського господарства значно зменшується і в чисельності зайнятих, і у виробництві ВВП, хоча обсяги виробництва матеріальної продукції можуть зростати.

До початку 80-х років у США, а через декілька років і в країнах Західної Європи, валовий продукт сфери інтерперсональних послуг (human services) перевершив валовий продукт сфери матеріального виробництва. Темпи його приросту в першій половині 80-х років також перевершили аналогічні показники у галузі матеріального виробництва: у Франції — у 2 рази, в США і Німеччині — у 6 разів, у Великій Британії — 30 разів.

У США з 1950 до 1993 pp. відносна чисельність зайнятих у сільськогосподарському секторі й лісовому господарстві зменшилась в 5,2 разу, у добувній промисловості — у 4 рази, в обробній індустрії — фактично вдвоє, у галузях вторинного сектора, що характеризуються високою індивідуалізацією продукту, таких як будівництво, а також найпримітивніших підга-лузях третинного сектора (транспорт, зв'язок і складське господарство) скорочення чисельності зайнятих не спостерігається. Незначне зростання застосування робочої сили простежується лише у торгівлі, тоді як відбувається збільшення чисельності працюючих у сфері особистих, професіональних і ділових послуг (з 20 до 35 % від загальної кількості зайнятих), а також зайнятих у галузі фінансів, страхування й операцій з нерухомості (з 3 до 12%).

Переміщення значної частини робочої сили у сферу послуг обумовлене застосуванням автоматизованих ліній, що забезпечують здійснення завершеного виробничого процесу за заданими програмами. Саме за цією характеристикою відрізняється праця у постіндустріальному суспільстві.

Сфера послуг — сукупність галузей і видів суспільної праці, в яких виготовляють споживні вартості у вигляді корисного ефекту (невіддільного від конкретної трудової діяльності) з метою задоволення матеріальних і духовних потреб населення.

Друге принципово важливе положення полягає в тому, що сфера послуг (або третинний сектор) функціонально дуже різнорідна. Згідно з секторним підходом у постіндустріальному суспільстві швидке зростання властиве всім послугам, але для нього характерна нерівномірність за галузями і періодами. Всередині сфери послуг виявилися такі галузі, як інформація і знання, що надзвичайно швидко розвиваються і відіграють визначальну роль.

Варто зауважити, що перехід від індустріального до постіндустріального етапу досить складний. Це спричинило появу трактувань, які, на наш погляд, не збагачують теорію.

Наприклад, деякі автори вважають, що зменшення частки матеріального виробництва — процес деіндустріалізації, загальна тенденція, властива всім країнам, які переходять на постіндустріальну стадію. Отже, перехід до панування сфери послуг — це не прогрес суспільства, а навпаки, регрес, оскільки країни з переходом на вищий рівень втрачають начебто і те, що вони мали на індустріальному етапі.

Насправді це не деіндустріалізація, а переростання індустріальної економіки в постіндустріальну, яке супроводжується серйозними структурними змінами. Більше того, як зауважує Д. Белл, постіндустріальне суспільство не замінює індустріальне чи навіть аграрне суспільство, воно додає новий аспект, у тому числі у галузі використання даних та інформації, що є необхідним компонентом суспільства, котре ускладнюється2. Отже, суспільство не втрачає того, що воно набуло, навпаки, воно набуває якісно нових джерел зростання. Зменшення частки промисловості — це навіть не "відносна деіндустріалізація", адже у процесі зниження частки можуть зростати загальні обсяги виробництва. Прикладом цього є США, де 2,7 % населення, зайнятого у сільському господарстві, забезпечують країну основними продуктами харчування і дають більше сільськогосподарської продукції на експорт, ніж країни, де цим займається більшість населення. За 30 років (з 1970 до 2000 рр.) продуктивність праці у сільському господарстві США збільшилася на 286 %. Це не "деаграризація", а закономірний процес аміни співвідношення між секторами економіки під час становлення постіндустріального суспільства, у якому основним стає сектор послуг.

Слід розрізняти закономірності зміни співвідношення між секторами економіки й економічну політику. Стосовно першого, то про це уже достатньо йшлося. Щодо економічної політики зазначимо, що США вже порівняно давно обмежують власний видобуток нафти й інших корисних копалин, зберігають їх на майбутнє, а свої потреби у цих товарах задовольняють за рахунок імпорту. Другий важливий напрям їх економічної політики — перенесення екологічно шкідливих металургійних і хімічних заводів, а також інших виробництв у країни Азії.

Теорія постіндустріального суспільства не обмежується принципами періодизації суспільно-економічного розвитку та закономірностями переходу нижчої стадії у вищу. Вона поглиблює свою методологію шляхом порівняльного аналізу критеріїв, за якими розрізняють етапи розвитку людства.

Це, по-перше, основний виробничий ресурс. У доіндустріальному й індустріальному суспільствах ним були відповідно сировина та енергія, а в постіндустріальному — інформація і знання.

По-друге, характер виробничої діяльності. Якщо на першій та другій стадіях усе зводилося до видобутку корисних копалин або пристосування предметів природи до потреб людей, то для постіндустріального етапу характерна детальна обробка предметів природи, створення нових матеріалів, що часто за своїми властивостями перевищують природні.

По-третє, це характер технології. Для двох попередніх стадій властиві були трудо- і капіталомістка технології; постіндустріальній — наукомістка, що важливо, якісно нові інформаційно-інтелектуальні технології.

Такі методологічні принципи (критерії) значною мірою конкретизують положення про те, що кожному етапу суспільного розвитку характерний певний технологічний спосіб виробництва, чи технологічна організація суспільного виробництва.

Науково-технічна революція другої половини XX ст. сприяла створенню нового технологічного способу виробництва і переходу суспільства на постіндустріальну стадію. Пріоритетний розвиток нематеріального виробництва, сфери послуг, тобто розвиток науки, системи освіти, охорони здоров'я, культури, на цьому етапі свідчив про значні перетворення у промисловості на основі автоматизації, інформатизації та комп'ютеризації виробництва.

На постіндустріальній стадії у розвинутих країнах завдяки високій технічній озброєності праці, розвитку агроекономічної науки обмежена зайнятість в аграрній сфері дає змогу виробляти таку кількість продукції, що не лише задовольняє потреби населення власної країни, а й забезпечує значний експорт сільськогосподарської продукції. Вивчаючи теорію постіндустріального суспільства, можна чітко уявити історичний процес розвитку людської цивілізації. Доіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне суспільства — це три рівні цивілізаційного прогресу. Поєднання цивілізаційного підходу з формаційним, за яким доіндустріальне суспільство поділяється на первіснообщинне, рабовласницьке і феодальне, дає змогу конкретніше дослідити сутність доіндустріального етапу, зробити порівняльний аналіз чітко визначених ступенів його розвитку.

Постіндустріальне суспільство розпочинається з початку 70-х років XX ст. Саме період з початку 70-х до кінця 80-х років теоретики постіндустріалізму вважають тим історичним етапом, що зумовив становлення нового суспільства.

Відмінною ознакою постіндустріального суспільства є те, що порівняно з попередніми суспільствами, котрі ґрунтувалися на матеріальному виробництві, вперше у світовій історії утверджується суспільство, в якому головною стає сфера послуг, тобто нематеріальне виробництво.

Отже, це не лише перехід індустріального суспільства до нового етапу, це — всесвітньо-історична зміна матеріального виробництва на нематеріальне. Тому постіндустріальне суспільство визначають як постекономічне, постматеріальне.

Якщо в індустріальному суспільстві провідну роль відігравали матеріально-речові складові виробництва, а людина була частковим працівником, живим додатком до машини, то в постіндустріальній економіці основне значення має людина, адже саме вона — безпосередній носій інформаційно-інтелектуальної технології, її знання і вміння стають центральною ланкою виробничої системи, визначальним виробничим ресурсом. В індустріальному суспільстві уречевлена, минула праця панувала над людиною; у постіндустріальному виробництві головна роль переходить від минулої до безпосередньої живої праці. Часткову працю, зумовлену машинним виробництвом, структурно розподілену замінює творча праця як цілісність, тобто праця людини, котра володіє науково-технічними знаннями, людини-особистості, людини-інтелектуала. За таких умов долається властиве індустріальному суспільству відчуження людини та її праці.

Закономірним є той факт, що становлення постіндустріального суспільства супроводжується істотними змінами ціннісних орієнтацій — пріоритетна увага до матеріального добробуту та фізичної безпеки поступається місцем піклуванню про якість життя. Р. Інглегарт зазначає, що серйозні зміни у сфері культури змінюють напрям розвитку суспільства, внаслідок чого економічне зростання перестає бути основним соціальним орієнтиром, а значення економічних критеріїв як стандарту раціональної поведінки зменшується1. Ці процеси виявляються і підтверджуються зростанням чисельності працівників, для яких головним і визначальним є не матеріальна, а постматеріальна мотивація праці.

Р. Інглегарт зауважує, що у період здійснення перших обстежень (1970— 1971) матеріалісти, тобто ті, хто відстоював матеріальну мотивацію, мали переважну більшість порівняно з постматеріалістами у співвідношенні 4:1. Проте воно різко змінилося вже до 1998 р., коли на чотирьох матеріалістів приходилось три постматеріалісти. До 2000 р. чисельність матеріалістів мала перевищувати чисельність постматеріалістів дуже незначно. Однак різка зміна співвідношення між ними була неминуча, оскільки постматеріалісти мали вищий рівень освіти, були цілеспрямованіші та політично активніші, ніж матеріалісти. Тому передбачали, що їхній вплив у багатьох питаннях перевищуватиме вплив матеріалістів.

Відмінність матеріального і постматеріального підходів, яка полягає у різних умовах життя, що змінилися унаслідок великомасштабних історичних подій, на сьогодні є головною сутністю поляризації західного суспільства, розділяючи його на два абсолютно несхожі світогляди.

Матеріальне багатство протягом століть вважали неподільно переважаючою формою багатства. На вищому рівні суспільно-економічного розвитку його замінило багатство людської особистості, що набуло головної форми суспільного багатства.

Перетворення сфери послуг на абсолютно переважаючу сферу економіки докорінно змінює становище людини у суспільстві. Сфери освіти, науки, культури тощо сутністю мають обслуговувати людину, задовольняти її потреби, сприяти найширшому розвитку розумових і фізичних здібностей, зростанню її інтелектуального потенціалу, багатства особистості. Освіта, наука, культура — безмежне поле для зростання, задоволення соціокультурних і духовних потреб особистості, які з її розвитком зростають і змінюються так само, як змінюються її інтереси. Це вищі потреби, що відображають не лише високий рівень розвитку продуктивних сил, а й наявність прогресивних суспільно-економічних відносин, що можуть забезпечувати гармонійне поєднання інтересів людини і суспільства та розвиток людської особистості.

В індустріальну епоху співвідношення розумової і фізичної праці набуло протилежного характеру. Фізичну працю вважали обов'язком трудящих класів, а розумова, як правило, була прерогативою панівного класу, який користувався всіма надбаннями освіти й культури. Розумова праця зосереджувалася в управлінні підприємствами, економікою і державою загалом. І в XIX ст., і в першій половині XX ст. панівний клас спрямовував свої зусилля на інтенсифікацію фізичної праці, посилення її експлуатації, збільшення обсягів виробництва додаткового продукту.

Проте в міру науково-технічного удосконалення виробництва у фізичній праці з'являється більше елементів розумової праці, що потребують виконання більшого обсягу робіт загальної та професійно-технічної підготовки. Все це зумовлює розвиток системи освіти, розширення доступу працівників до освіти і культури. Обмеження у здобутті загальної та професійної освіти негативно відображаються на виробництві, використанні техніки, на продуктивності праці. Тому потреби розвитку виробництва диктують необхідність поширення освіти і культури, більшого забезпечення населення не лише початковою, а й середнью освітою, поглиблення їх професійно-технічної підготовки.

Характер і роль науки постійно змінювалися доти, доки її не визнали як "всезагальне знання", основну продуктивну силу. Одним із вирішальних критеріїв постіндустріального суспільства є величезне соціальне значення теоретичного знання та його нова роль як спрямовувальної сили соціальних змін. Кожне суспільство функціонувало на основі знань, але лише у другій половині XX ст. відбулось поєднання науки й інженерії, що змінило сутність технології.

У міру зростання цих явищ і процесів вони все більше впливають на забезпечення випереджального розвитку людини, її інтелектуального потенціалу, настання ери інтелекту. Ступінь освіченості людей, створення ними інтелектуальних цінностей визначають рівень життя населення загалом, розвиток держави, соціально-економічну ситуацію в країні. Ні багатства надр, ні родючі землі, ні сприятливий клімат, ні туристична принадність не можна порівняти ні за могутністю, ні за суспільною значущістю з потенціалом людського розуму.

Інтелектуальний потенціал суспільства — це головний чинник розвитку економіки і суспільства в цілому. В 20 розвинутих країнах, де працює 95 % учених світу, прибуток на душу населення щороку збільшується на 200 дол. США; у країнах із низьким науковим потенціалом — лише на 10 дол., тобто у 20 разів менше. Людський інтелект стає безпосередньою і головною продуктивною силою. Компанії, в яких працюють учені, що роблять відкриття, миттєво піднімаються на вищий рівень розвитку у світових рейтингах. У розвинутих країнах починають концентруватися найсучасніші високорентабельні інформаційні й інтелектуальні технології. Одночасно у слаборозвинутих країнах функціонують низькоінтелектуальні, ресурсо- й енергозатрати і, а також екологічно небезпечні підприємства. Такі виробництва економічно найнерентабельніші.

Інтелектуальний потенціал зумовлений не лише галузями, пов'язаними з високими технологіями, він виявляється у сферах управління, творчої активності, у всій життєдіяльності людини.

Інтелектуальний потенціал країни визначає низка чинників: насамперед це система освіти, що охоплює державні та недержавні навчальні заклади; комп'ютерне забезпечення; якість комп'ютерів; ступінь охоплення мережевим зв'язком; системи зв'язку, де визначальними є його швидкість, надійність, захищеність від несанкціонованого доступу; бази даних на друкованих (бібліотеки) та електронних носіях; система науки, представлена державними і недержавними науковими установами; інтелектуальна власність у вигляді патентів, ліцензій, ноу-хау.

Накопичення інтелектуального потенціалу — дуже важливий, але лише один із чинників суспільно-економічного прогресу. Другим є створення умов і механізмів з метою ефективного перетворення інтелектуального потенціалу народу на інтелектуальний капітал, тобто активне використання досягнень науки й освіти у процесі економічного розвитку.

Д. Белл визначає сутність суспільних знань як сукупність субординованих фактів або суджень, що є аргументованим ствердженням, або експериментальним результатом, який можна передати іншим людям шляхом використання засобів зв'язку у певній систематизованій формі. Він відділяє знання від новин розгалуженого характеру.

Як і Ф. Мах луп, дослідник вирізняє п'ять типів знань:

1) практичні знання, що застосовують у роботі, діях, у процесі прийняття рішень. їх поділяють відповідно до видів діяльності на: професійні; підприємницькі; навички фізичної праці; в галузі ведення домогосподарства; інші типи знань, які можна використати на практиці;

2) інтелектуальні (основна частина освіти);

3) безкорисні та розважальні (задовольняють зацікавленість або емоціональний стимул);

4) духовні (знання культурних цінностей, духовних надбань та ін.);

5) небажані знання, котрі перебувають за межами сфери інтересів людини (наприклад, знання методів шахрайства в комп'ютерних технологіях).

Зростання знань у постіндустріальному суспільстві створює потребу в новизні, що реалізується в інноваційних змінах. Д. Белл зазначає п'ять таких змін:

1) даючи змогу виробляти більше товарів з меншими витратами, технічні досягнення є головним засобом підвищення життєвого рівня у світі;

2) у зв'язку з розвитоком технологій виник новий клас, раніше невідомий у суспільстві — клас інженерів і техніків, людей, які безпосередньо не беруть участі у виробництві, але складають план операцій, за якими відбувається процес виробництва;

3) технологічний прогрес сформував нове визначення раціональності, новий спосіб мислення, згідно з яким особливу увагу звертають на функціональні відносини і кількісні показники;

4) революції в галузі транспорту і передачі інформації — результат розвитку техніки — сприяли виникненню нових економічних взаємозв'язків і соціальних впливів. З'являються нові комплекси соціальних взаємовідносин; діяльність людини зосереджується у нових сферах освіти;

5) радикально змінилися естетичні уявлення, особливо ті, що стосуються простору і часу.

Найбільш очевидно знання виявляються у розвитку техніки і технологій.

Теорія постіндустріального суспільства не лише характеризує історичний процес розвитку цивілізації, це і засіб розкриття картини сучасного світу. До 90-х років XX ст. світ поділяли на дві соціально-економічні системи — капіталістичну та соціалістичну, протистояння яких визначало життя усієї планети. Науковою основою характеристики світових систем було вчення про формації та формаційний підхід. Крах так званої соціалістичної системи означав, що переважна більшість країн стала на шлях побудови системи ринкової економіки. Замість соціально-економічного або, як його називають на Заході, ідеологічного поділу світу, виник ще глибший — технологічний. Як зазначалося, цивілізаційний підхід і теорія постіндустріального суспільства ґрунтуються на технологічній організації суспільства, технологічних способах виробництва. Саме рівень розвитку технології на сучасному етапі визначає поділ світу. Відомий американський економіст Дж. Сакс з огляду на це зауважив, що поділ світу за рівнем розвитку технології значніший, ніж ідеологічні відмінності. Менша частина планети, на якій проживає приблизно 15 % населення (розвинуті країни, які перейшли на новий технологічний спосіб виробництва), забезпечує практично решту світу технологічними інноваціями. Друга частина — майже половина населення — здатна впроваджувати ці технології у свою систему виробництва і споживання. Остання частина — приблизно третина жителів планети — технологічно відірвана, не створює інновацій та не впроваджує іноземних технологій.

На відміну від минулого, коли поділ світу відбувався за національними кордонами країн, сучасні регіональні кордони, як вважає Дж. Сакс, не завжди збігаються з національними. Наприклад, технологічно відірваними регіонами є Південна Мексика і частина тропічної Центральної Америки, країни, що прилягають до Андів, більша частина тропічної Бразилії, тропічна Центральна Африка, більша частина колишнього Радянського Союзу, за винятком районів, котрі межують із ринками Європи й Азії, віддалені регіони Азії, наприклад, деякі штати Індії, розташовані у долині Гангу, Лаос і Камбоджа, а також провінції Китаю.

Дж. Сакс стверджує, що головні проблеми цих країн пов'язані з розповсюдженням інфекційних захворювань, низькою продуктивністю сільського господарства та погіршенням умов навколишнього середовища. Для вирішення таких питань потрібні технології, які цим країнам не під силу, вони занадто бідні, аби закупляти їх або отримувати ліцензії на їхнє виробництво в потрібній кількості.

За визначенням дослідника, нова карта світу дуже строката. Розвинуті країни перебувають на постіндустріальному етапі розвитку, переважають інформаційно-інтелектуальні технології, в них зосереджено основну кількість комп'ютерів, забезпечено високий рівень життя.

Друга група країн — ті, що перебувають на індустріальній стадії суспільно-економічного розвитку, — здатна впроваджувати новітні технології у свою систему виробництва і споживання. Вони можуть подолати відставання у розвитку і перетворитися на технологічно розвинуті. Дуже важливо, що чимало країн, котрі належать до технологічно відірваних, можуть швидко стати технологічними послідовниками. Деякі із середньої групи (Тайвань, Південна Корея та Ізраїль) вже стали провідними новаторами. Проте це не відбулося автоматично, величезну роль у цьому відіграли іноземні інвестиції.

Однак величезна кількість країн світу перебуває на доіндустріальному етапі суспільно-економічного розвитку. Д. Белл вважає, що життя в доіндустріальних суспільствах, які донині є основною формою існування для більшості населення світу, зводиться головним чином до взаємодії з природою. Робоча сила зайнята переважно у добувній промисловості: сільському та лісному господарствах, гірничій справі та рибальстві. Використовують переважно грубу мускульну силу, методи, успадковані від попередніх поколінь. Отже, навколишній світ людини формується під впливом природних умов певної місцевості — зміни пір року, буревіїв, родючості ґрунту, запасів води, глибини залягання корисних копалин, періодичності посух та повеней. Життєві ритми визначають обставини, які неможливо передбачити. О. Тоффлер також характеризує це суспільство як суспільство "першої хвилі", де отримують енергію від "живих акумуляторів" — м'язових сил людини і тварин або від сонця, вітру і води. Товари звичайно виробляють кустарним способом, вироби виготовляються поштучно і на замовлення, що значною мірою стосується і розподілу. Тобто для доіндустріального, архаїчного суспільства властиві і примітивний спосіб виробництва, і низький рівень виробництва, а отже, і адекватні умови життя та праці.

Розвинуті країни не можуть не зважати на ситуацію, що склалася у світі. Для того, щоб понад два мільярди людей із технологічно відсталих країн могли "насолоджуватися" плодами глобалізації, варто, аби глобалізація, заснована на сучасних технологіях, проникла в усі сфери життєдіяльності суспільства бідних країн. Потрібна насамперед акумуляція капіталу, як матеріального, так і людського, й ефективне його використання. За відповідного управління бідні країни можуть заохочувати і домагатися збільшення власних заощаджень та залучати іноземні інвестиції, що не менш важливо, досягати високої віддачі інвестицій. Це дуже важливий чинник зменшення розриву між багатими і бідними країнами.

При цьому не слід забувати, що накопичення капіталу має супроводжуватись запровадженням нових технологій. І тут, як зазначає Дж. Сакс, кричущу відсталість у технологіях подолати набагато складніше, ніж відставання у капіталі. Справді, за чисельності населення 750 млн осіб на технологічно відсталі країни тропічних регіонів припадає лише 47 із 52 000 патентів, виданих США іноземним інвесторам у 1997 р.

Досвід свідчить, що інновації демонструють віддачу, яка збільшується залежно від масштабу. Отже, регіони, котрі володіють досконалішими технологіями, мають переваги при розробці нових технологій. Бідним країнам потрібно об'єднувати зусилля вчених, уряду і промисловості, успішно розвивати науково-дослідні роботи та залучати іноземні інвестиції. Адже зростання технологічної могутності визначається не лише власними інноваціями, а й здатністю впроваджувати іноземні технології.

На сьогодні країни, які розвиваються, можуть імпортувати технології у вигляді капіталу і споживчих товарів (мобільні телефони, факси, персональні комп'ютери тощо), одночасно купувати ліцензії на виробництво певних технологій у тих, хто утримує відповідні патенти.

Другий важливий напрям подолання розриву між бідними і багатими країнами — зміна підходів з боку міжнародної спільноти стосовно надання допомоги. її обсяги не лише потрібно збільшити, а й надавати цілеспрямованіше, в сучасних умовах епідемії в бідних країнах загрожують не лише їм, а й всьому людству. Це насамперед перешкоджає залученню іноземних інвестицій, адже іноземні інвестори обминають такі країни. Так, підтримка, яку отримує Африка з усього світу для боротьби з малярією, становить 5075 млн дол. США на рік, проте унаслідок такої хвороби щороку помирає приблизно 2 млн людей. Ще більші показники смертності спостерігаються на цьому континенті від СНІДу. Загалом від розвинутих країн передбачаються надходження майже 10 млрд дол. США, що становить 10 дол. США на рік у розрахунку на кожного громадянина одномільярдного населення розвинутих країн.

Варто звернути особливу увагу на те, що програми міжнародної допомоги потрібно розширювати, вони мають набувати і нової форми. У зв'язку з цим ООН значно збільшує асигнування для боротьби з важкими епідеміями. Світовий банк і Міжнародний валютний фонд (МВФ) мають розробити новий підхід до надання допомоги країнам, які розвиваються, посилити зв'язок технологічно відірваних країн зі світовою економікою, в тому числі з компаніями — лідерами у сфері високих технологій. Адже щорічні кредити і ґранти Світового банку на розвиток науки і технологій не становлять навіть десятої частини бюджету великої фармацевтичної компанії США. Неодмінно має збільшитись роль США у наданні допомоги країнам, що розвиваються. США як технологічний лідер є водночас слабким донором: на допомогу бідним країнам вони спрямовують із бюджету 5 дол. США на рік у розрахунку на одного свого жителя.

Нова стратегія глобалізації повинна забезпечити і зростання обсягів коштів з метою розвитку технологій, боротьби з епідеміями і захисту навколишнього середовища, удосконалити форми та створити нові моделі відносин із третім світом.

Представники теорії постіндустріального суспільства засуджують і не визнають багато положень, що переважали в економічній науці часів колишнього Союзу. В цьому полягає її велике і глобальне методологічне значення. Економічна теорія, економічна політика, засоби масової інформації тих часів за допомогою різних способів розвивали думку про переваги матеріального виробництва, адже саме тут створювали матеріальне багатство, працю вважали продуктивною, оскільки начебто лише вона формувала вартість і нову вартість.

На противагу матеріальному виробництву сферу послуг трактували як "невиробничу", а працю в ній визначали як непродуктивну, адже вважали, що вона не створювала речового багатства, вартості. Ці твердження набули такого характеру, що у системі ООН діяли дві системи обліку: національних рахунків і матеріального виробництва. Таке одноаспектне тлумачення економіки призвело до відхилень і в економічній політиці, і в господарській практиці. Оскільки у матеріальному виробництві створювалося багатство, то у нього спрямовували основні капіталов