Інтелектуальна власність - Базилевич В.Д. - РОЗДІЛ 11. СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ

Це раніше інформація обслуговувала "реальні справи". Сьогодні вона і е реальною справою.

Т. Стюарт

11.1 Вплив інтелектуальної власності на формування вітчизняної інноваційної системи.

11.2. Проблеми та перспективи розвитку інтелектуальної власності в Україні

Примітки.

Глобалізація світогосподарських процесів, системна трансформація суспільства та ускладнення механізмів функціонування вітчизняної економіки породжують нову філософію економічного зростання та потребують концептуального усвідомлення інноваційної моделі розвитку, здатної забезпечити прогресивні структурні зрушення, підвищення якості життя та досягнення високої конкурентоспроможності вітчизняної економіки. Загальновизнано, що інноваційна модель розвитку ґрунтується на ефективному використанні інтелектуального потенціалу, широкомасштабному впровадженні в господарський обіг продуктів інтелектуальної праці, різкому зростанні масштабів обороту інтелектуальної власності, цілеспрямованому та системному відтворенні наукомістких галузей, які формують ядро новітнього технологічного укладу. Це має безпосереднє значення для національної економіки.

11.1. Вплив інтелектуальної власності на формування вітчизняної інноваційної системи

Досвід переконує, що інтенсифікація інноваційних процесів у провідних країнах світу та перетворення нововведень на провідний фактор їх економічного піднесення та соціального прогресу нерозривно пов'язані з утвердженням національних інноваційних систем (НІС) як нового механізму господарського саморозвитку та основи радикальних постіндустріальних перетворень.

На думку відомого західного дослідника К. Фірмена, національна інноваційна система є системою інститутів суспільного та приватного секторів, взаємозв'язок та функціонування яких сприяють розробці, інформуванню та проникненню нових технологій¹.

Подібне визначення НІС дає російський вчений Н.І. Іванова, наголошуючи на тому, що "національна інноваційна система є комплексом інститутів правового, фінансового та соціального характеру, які забезпечують інноваційні процеси та мають міцне національне коріння, традиції, політичні та культурні особливості"². Згідно з визначенням експертів ООН, "НІС — це система взаємовідносин між наукою, промисловістю та суспільством, за якої інновації є основою розвитку промисловості та суспільства, а ті, у свою чергу, стимулюють розвиток інновацій і визначають найважливіші напрями наукової діяльності"³.

Таким чином, національна інноваційна система — складна, багаторівнева, динамічна система суспільних відносин, інституцій та організацій, які забезпечують генерування, поширення та практичне використання нововведень, виробництво та реалізацію наукомісткої продукції, формування інноваційної культури та відповідного способу мислення населення.

Будучи стрижневою складовою макроекономічної динаміки національна інноваційна система:

— забезпечує сприйняття і реалізацію наприкінці нових ідей у різних сферах людської діяльності;

— формує новий механізм саморозвитку суспільства, посилює його адаптаційний потенціал і здатність до прогресивних структурних зрушень;

— забезпечує прискорене зростання продуктивності факторів виробництва та ефективну взаємодію освіти, науки, бізнесу, громадських та урядових установ;

— спрямовує інноваційні процеси у русло реалізації національних пріоритетів соціально-економічного розвитку, поліпшує конкурентоспроможність національних економік у глобальному середовищі.

Необхідно зазначити, що формування національної інноваційної системи е складним багатоплановим процесом, детермінованим інституційними особливостями конкретної країни. Найважливіші принципи її ефективного функціонування такі: якісна визначеність, цілісність, органічний взаємозв'язок та взаємоузгодежність технологічних, економічних, інституційних і соціально-ціннісних аспектів інноваційних змін; структурна повнота, збалансований розвиток нано-, мікро-, мезо-, макро- та глобального рівнів інноваційної діяльності; оптимальне поєднання ринкових механізмів науково-технологічного розвитку та заходів державного регулювання інноваційних процесів, спрямоване на посилення інтегральних властивостей національної інноваційної системи.

На думку сучасних дослідників, найважливішими підсистемами НІС є такі:

— приватний сектор, який продукує інновації на основі власних досліджень і розробок та забезпечує їх комерціалізацію;

— державний сектор, який сприяє продукуванню фундаментальних знань, стратегічних технологій, створює інфраструктуру та сприятливе інвестиційне середовище для діяльності приватних фірм.

До найважливіших рівнів інноваційної діяльності сучасні дослідники відносять:

— нанорівень: Інноваційна діяльність окремої людини (отримання знань, інвестування у наукомістку сферу шляхом придбання товарів та послуг, необхідних для забезпечення життєдіяльності та задоволення власних потреб);

— мікрорівень: інноваційна діяльність окремого підпри­ємства, що розробляє і (або) випускає наукомістку продук­цію, а також надає наукоємні послуги (освіта, фінанси, юри­дичний супровід, інформаційне забезпечення тощо);

— мезорівень: інноваційна діяльність, яка здійснюється групою підприємств на рівні мережевих або корпоративних структур, переважно в межах однієї держави;

— макрорівень: Інноваційна діяльність у межах певної держави, її інституційну основу становить національна інно­ваційна система;

— гіперрівень: Інноваційна діяльність, яка здійснюється об'єднаними національними інноваційними системами (на­приклад, у межах ЄС);

— глобальний рівень: отримання та поширення інновацій на рівні глобальних формалізованих (наприклад фундамен­тальної науки) і неформалізованих (наприклад Інтернету) ме­реж.

Ефективне функціонування національної інноваційної системи передбачає вирішення комплексу суперечностей, пов'язаних з необхідністю органічного поєднання політичних, економічних, інституційних, соціально-психологічних, культурних чинників інноваційної динаміки; системи державного регулювання інноваційних змін та ринкових механізмів функціонування підприємницького сектору; пріоритетного розвитку національних галузей високих технологій та тенденцій глобалізації сучасного інформаційного простору.

Інноваційні процеси в економіці нерозривно пов'язані з функціонуванням інституту інтелектуальної власності, механізми якого охоплюють об'єкти, джерела та результати інноваційної діяльності. Цей інститут дає змогу органічно інтегрувати інтелектуальну інноваційну діяльність у систему суспільного відтворення, адаптувати інтелектуально-інформаційний продукт до реалій ринку, забезпечити баланс інтересів суспільства та творців інтелектуального продукту.

Розбудова національної інноваційної системи сприяє перетворенню інституту інтелектуальної власності на важливий інструмент загальнонаціональної інноваційної політики, дієвий важіль державного регулювання напрямів, швидкості та ефективності інноваційних процесів. Водночас інститут інтелектуальної власності:

— формує передумови розбудови національної інноваційної системи на основі обміну інноваційною діяльністю та полегшення транзакцій інтелектуального продукту між творцями, посередниками, кінцевими споживачами; перетворення об'єктів інтелектуальної власності на вагому складову активів суб'єктів господарювання, індикатор їх досягнень у науково-технічній сфері; тісного переплетення інтересів учасників інноваційного процесу з економічними інтересами, мотивами безпеки, стабільності та духовно-естетичного розвитку нації; формування інноваційної культури та відповідних цінностей, традицій, їх перетворення на реальний регулятор соціально-економічного життя;

— є рушійною силою розвитку національної інноваційної системи на основі активізації системних науково-технічних досліджень, між-суб'єктної та міжгалузевої дифузії інновацій, поглиблення кооперації між суб'єктами інноваційного процесу на основі трансферу інтелектуальних продуктів, об'єднання ресурсів і проведення спільних досліджень, розвитку новітніх форм патентно-ліцензійної кооперації фірм (патентних пулів, альянсів, систем перехресного ліцензування тощо), залучення споживачів до інноваційного процесу шляхом їх участі у визначенні спрямованості інновацій;

— збагачує національну інноваційну систему, розширює її межі на основі відображення новітніх науково-технічних досягнень у процесі реєстрації та охорони доменних імен у мережі Інтернет, функціонування електронних систем подання та обробки патентних заявок, формування сучасних елементів інфраструктури (патентно-інформаційних систем, спеціалізованих патентних судів, інституту патентних повірених) поширення аудиту та механізмів страхування інтелектуальної власності, розвитку різноманітних посередницьких структур (організацій з колективного управління майновими правами інтелектуальної власності, патентних фондів тощо); створення умов для інтеграції в національну інноваційну систему малого та середнього бізнесу;

— сприяє розвитку системи фінансування національної інноваційної системи, раціоналізації структури витрат на основі відшкодування та капіталізації інноваційних затрат шляхом реалізації об'єктів інтелектуальної власності, продажу прав інтелектуальної власності, укладання ліцензійних угод, залучення вітчизняних і зарубіжних інвестицій, створення сприятливого іміджу інноваційних формувань, переплетення відносин щодо об'єктів інтелектуальної власності з новітніми інноваційно-господарськими відносинами (лізингом, франчайзингом тощо).

Феномен інтелектуальної власності доповнює діяльність суб'єктів інноваційної сфери системно орієнтованими та національно інтегрованими аспектами, сприяючи вирішенню проблем розбудови національної інноваційної системи.

Україна, яка входила до тридцятки країн світової інтелектуальної еліти, успадкувала від СРСР значний науково-технічний потенціал. За даними досліджень, ООН на початку XXI ст., Україна посідала одне з перших місць у світі за кількістю наукових співробітників, займала 75-те місце серед 176 країн за індексом розвитку людського потенціалу. При цьому рівень освіченості українців перевищував середній індекс країн Східної Європи та СНД⁴.

На сьогодні Україна залишається серед світових лідерів за такими напрямами фундаментальної науки, як фізика, математика, інформатика, хімія, фізіологія, медицина; має піонерні напрацювання та прикладні розробки у сфері лазерної, кріогенної, аерокосмічної техніки, засобів зв'язку і телекомунікацій, програмних продуктів; входить у вісімку держав, які мають необхідний науково-технічний потенціал для створення авіакосмічної техніки, та у десятку найбільших суднобудівних країн світу.

Проте, на відміну від розвинених країн, в яких 85—90 % приросту ВВП забезпечуються за рахунок виробництва та експорту наукомісткої продукції, частка України на ринку високотехнологічної продукції, який оцінюється у 2,5— З трлн дол. США, становить приблизно 0,05—0,1 % ⁵.

Отже, на відміну від розвинених країн, вітчизняна інноваційна система поки що не відповідає вимогам сьогодення. Вона характеризується структурною деформованістю, інституційною неповнотою, неузгодженістю та незбалансованістю технологічних, економічних та соціально-ціннісних аспектів і механізмів інноваційної діяльності.

Економіка України обтяжена інерцією попереднього екстенсивного розвитку. За оцінкою Світового економічного форуму у 2002 р. Україна посідала 77-ме місце за індексом конкурентоспроможного зростання або перспективної конкурентоспроможності серед 80 країн, щодо яких проводилися відповідні розрахунки⁶. За рівнем розвитку людського потенціалу країна посідає 80-те місце серед 173 країн світу, а інтегральний індекс інноваційності економіки, який знаходиться у діапазоні від 0 до 10 і розраховується на основі оцінки чотирьох складових (освіти, інновацій, інформаційної інфраструктури та інституційної основи), становив в Україні у 2002 р. 5,7 ⁷.

Суттєвими перешкодами на шляху формування національної інноваційної системи є такі.

• Стабільне скорочення реальних обсягів фінансування науково-технологічного комплексу, невідповідність між структурою новітніх технологічних змін і структурою інвестицій (фінансування інноваційної діяльності в Україні не перевищує 1 % ВВП, тоді як критерій ЄС щодо фінансування інновацій становить не менше 2,5 %)⁸. У 2002 р. частка бюджетних витрат на науку в Україні становила 0,31 % ВВП, а в останні роки вона скоротилась до 0,4 % ВВП. Продовжують також скорочуватись витрати недержавного сектору на наукові дослідження та розробки. При цьому майже 70 % коштів на науково-технічні розробки припадає в Україні на IV і тільки 23 % — на V технологічні уклади, 60 % інноваційних витрат — на IV технологічний уклад, 30 % — на III, 8,6 % — на V уклад, що свідчить про реальну загрозу деградації технологічної структури діючих підприємств⁹.

• Недосконалість нормативно-правової системи регулювання інноваційної діяльності, фрагментарність і декларативність інноваційного законодавства, його неузгодженість з інвестиційною, фіскальною, монетарною та соціальною політикою.

• Нагромадження структурних диспропорцій, пов'язаних із консервацією застарілих енергоємних технологій (енергоємність ВВП України у 3—5 разів перевищує показники розвинених країн)¹⁰.

• Стратегічно програшна структура зовнішньої торгівлі та міжнародної конкурентоспроможності, що ґрунтується на цінових факторах і порівняльних перевагах у вартості робочої сили і природних ресурсів.

• На сьогодні Україна представлена на світових ринках переважно у низько- та середньо-технологічних секторах із незначним рівнем доданої вартості. Так, підприємства машинобудування, що мають найвищу частку інноваційної продукції у структурі реалізації (18,1 % за 9 міс. 2005 р. проти 6,3 % у цілому за промисловістю), не забезпечують адекватного рівня продукції машинобудування в товарному експорті (13,4 % за підсумками 9 міс. 2005 p.). Водночас у структурі реалізації підприємств металургії інноваційна продукція становить лише 3,3 %, тоді як обсяги і частка товарного експорту металів і виробів з металу за 9 міс. 2005 р. зросла до 41,8%¹¹.

Якщо у структурі світового експорту готові вироби сьогодні становлять 78 %, а сировина і напівфабрикати — 13 %, то український експорт майже на 2/3 складається із сировинної продукції та напівфабрикатів¹².

• Надмірна зовнішньоекономічна залежність країни, поглиблення дисбалансу між розвитком зовнішнього і внутрішнього ринків (за минулий рік за 8,5 % зростання ВВП Україна мала понад 27 % зростання експорту і понад 33 % зростання імпорту¹³, при цьому співвідношення експорту та ВВП сягнуло 60 %, тоді як у розвинених країнах частка експорту в структурі ВВП коливається від 10 до 20 % (США, Японія —-10 %, Франція, Польща — 20 %)¹⁴.

• Неготовність країни брати активну участь у глобальних процесах інформатизації (за індексом готовності суспільства до функціонування в глобальних мережах Україна посідає 66-те місце серед 75 країн світу)¹⁵, за індексом "готовності інформаційної інфраструктури" — 82-ге місце серед 104 країн світу. Україна займає одне з останніх місць у світі за кількістю комп'ютерів у загальноосвітніх навчальних закладах — 1,3 комп'ютера на 100 учнів, тоді як у Японії цей показник становить 82, США — 76, Німеччині — 52, Франції — 38, Польщі — 14,6, Росії —10,4. У 2006 р. більше 1 млн українських школярів (приблизно 20 %) навчалися у школах, де не було жодного сучасного комп'ютера ¹⁶.

• Відсутність істотних зрушень у створенні інноваційної інфраструктури та ринкових механізмів, здатних забезпечити перетворення науки та інновацій на ефективний чинник економічного зростання, повільне формування сучасного ринку інноваційної продукції, нерозвиненість системи охорони та захисту прав інтелектуальної власності, слабка інноваційна спрямованість інвестицій. Так, з 1994 по 2004 р. частка підприємств, що впроваджували інновації у загальній кількості промислових підприємств України, скоротилась із 26 % до 10 %. За 9 міс. 2005 р. лише на одному з шести промислових підприємств частка інноваційної продукції становила понад 50 %, тоді як на кожному другому — до 10 %. Загалом понад 90 % від загальної кількості промислових підприємств взагалі не здійснюють інновації¹⁷. Відсутність дієвої державної науково-технічної політики, недосконалість системи державної підтримки науково-технологічного комплексу країни, недостатній рівень державного впливу на активізацію інноваційних процесів тощо. Якщо в розвинених країн світу у виробничих процесах задіяно понад 80 % науковців, то в Україні цей показник становить лише 0,2 %. На початок нинішнього десятиліття світовий обсяг торгівлі патентами, ліцензіями і ноу-хау досягнув 500 млрд. дол., що в 10 разів більше, ніж у 1990 р. Сукупний обсяг світового ринку технологій у 2003—2004 pp. оцінювався в 1,5 трлн дол., що становило близько 20 % загальносвітового експорту товарів і послуг. Водночас частка України становила близько 0,1 %. Наша держава щорічно закуповує не більше 50 ліцензій, використання 20 % яких є збитковим. До стадії виробництва доходять лише 0,6 % патентів, тоді як, наприклад, у Фінляндії реалізується 30 % ¹⁸.

• Низький рівень правової культури суспільства та нестача кваліфікованих фахівців у сфері інтелектуальної власності, неефективність системи державного контролю, захисту та охорони прав інтелектуальної власності.

Водночас необхідно зазначити, що започаткування нової якості економічного зростання вітчизняної економіки, зумовлене розширенням внутрішнього ринку та пожвавленням інвестиційної активності, створює сприятливі передумови як для ефективного використання існуючого потенціалу національної інноваційної системи (висококваліфікованих трудових ресурсів, розвиненої мережі освітніх і наукових закладів, окремих високотехнологічних галузей, здатних виробляти сучасну наукомістку продукцію, потужного потенціалу розвитку внутрішнього ринку високих технологій тощо), так і для її якісного оновлення та прогресивної динаміки.

Принципово важливим є усвідомлення того, що розбудова інноваційної економіки є закономірною реакцією на вимоги ринку та виклики глобалізації, які зачіпають системні основи господарського розвитку. Відтак прогресивні структурні зрушення також повинні мати системний характер та втілюватись у цілісній інноваційній політиці, здатній забезпечити узгоджену діяльність економічних суб'єктів, конструктивну та збалансовану реалізацію наукового, освітнього, технологічного та виробничого потенціалів, об'єднаних цілісним внутрішнім ринком та відповідним інституційним середовищем.

Необхідно зазначити, що об'єктивні процеси еволюції складних економічних систем пов'язані з інноваційними перетвореннями, потребують диференційованої структурної політики, стримувальної стосовно нижчих і стимулюючої щодо вищих технологічних укладів. Водночас слід врахувати, що зміна структурних пріоритетів у напрямку переходу від капіталомістких до наукомістких виробництв, переорієнтації капіталовкладень на розвиток науки, науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, високотехнологічних галузей загострює соціально-економічні проблеми трансформаційного періоду.

Технологічний уклад — цілісне стійке утворення, замкне­ний цикл, який включає добування, отримання первинних ресурсів, всі стадії їх переробки та випуск набору кінцевих продуктів. Формування технологічних укладів пов'язане з хви­леподібними циклами, тривалість яких становить приблизно 50 років:

— І хвиля (1785—1830) — формування першого техноло­гічного укладу, що ґрунтується на нових технологіях у текс­тильній промисловості, використанні енергії води;

— ІІ хвиля (1830—1890) — формування другого техноло­гічного укладу: розвиток залізничного транспорту, механі­зація виробництва майже всіх видів продукції на основі вико­ристання парового двигуна (символ укладу — вугілля, транспортна інфраструктура);

— ІІІ хвиля (1880—1940) — формування третього техно­логічного укладу: використання у промисловому виробниц­тві електроенергії, розвиток важкого машинобудування, електротехнічної промисловості, хімічної промисловості (символ укладу — радіозв'язок, телеграф);

— IV хвиля (1930—1980) — формування четвертого тех­нологічного укладу: подальший розвиток енергетики, вико­ристання нафти, нафтопродуктів, газу, нових засобів зв'язку, нових синтетичних матеріалів (символ укладу — фордівська конвеєрна технологія);

— V хвиля (середина 80-х) — формування п'ятого техно­логічного укладу: впровадження досягнень в області мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, використання нових видів енергії, освоєння космічного простору (символ укладу — мікроелектроніка);

VI хвиля (кінець XX — початок XXI ст.) — вимальовуються контури шостого технологічного укладу, заснованого на біотехнології, системах штучного інтелекту, глобального ін­формаційного зв'язку (Інтернету), інтегрованих високошвидкісних транспортних системах тощо.

За цих умов вирішального значення набувають пріоритетний розвиток внутрішнього ринку, одночасне та стійке зростання внутрішнього попиту та пропозиції інноваційної продукції, стимулювання інноваційної активності національного капіталу в напрямі випуску продукції з високою часткою доданої вартості.

Важливо також підкреслити, що розбудова національної інноваційної системи є не лише провідним чинником конкурентоспроможного зростання вітчизняної економіки, а й важливою передумовою вирішення низки соціальних проблем, оскільки практика підтверджує, що створення одного робочого місця в науково-технологічній сфері відкриває можливості для запровадження семи робочих місць у галузі виробництва¹⁹.

Світовий досвід переконує, що основним ініціатором створення та розбудови національної інноваційної системи є держава, покликана забезпечити перехід від спонтанного розвитку інноваційних процесів до їх стратегічного планування на основі визначення та наукового обґрунтування перспективних структурних зрушень, концентрації фінансових та інтелектуальних ресурсів на реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.

Діяльність держави у сфері інтелектуальної власності в інформаційному суспільстві спрямована на розробку законодавчих та нормативних актів щодо охорони прав інтелектуальної власності, захист національних інтересів, формування ринку прав на об'єкти інтелектуальної власності, стимулювання інноваційної діяльності, пільгове оподаткування інтелектуальних видів діяльності тощо.

1. Головною метою державної Інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції.

2. Основними принципами державної інноваційної політики є:

— орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

— визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

— формування нормативно-правової бази у сфері Інноваційної діяльності;

— створення умов для збереження, розвитку! використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

— забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

— ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;

— здійснення заходів, спрямованих на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

— фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

— сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

— інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;

— підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

Формування національної інноваційної системи суттєво збагачує кількісні та якісні характеристики учасників обороту інтелектуальної власності, загострюючи проблему специфікації прав інтелектуальної власності, залучення останніх до економічного обороту в новій якості (застави за кредитних угод, внеску в статутний капітал фірми).

Водночас діяльність держави як активного регулятора і дієвого учасника обороту інтелектуальної власності наповнює новим змістом її традиційні функції у сфері інтелектуальної власності. У процесі розбудови національної інноваційної системи держава:

— забезпечує узгодженість законодавчої бази інституту інтелектуальної власності з нормативними актами у сфері науково-дослідної та інноваційної діяльності;

— розширює використання різноманітних договірних відносин, їх органічне поєднання з адміністративними нормами та регуляторами;

— забезпечує узгодженість національних правових норм з міжнародними стандартами в галузі охорони та захисту прав інтелектуальної власності;

— сприяє органічній інтеграції патентних даних у загальний оборот науково-технічної інформації, оперативному надходженню патентної інформації до потенційних користувачів тощо;

— розширює перелік послуг споживачам патентної інформації, зміцнює кадрове забезпечення інституту інтелектуальної власності;

— сприяє практичному використанню об'єктів інтелектуальної власності з комерційною метою на основі самостійної чи змішаної комерціалізації прав інтелектуальної власності державними структурами, передачі комерційним структурам прав інтелектуальної власності, що належать державним інститутам, передачі елементів державного ресурсу інтелектуальної власності в довірче управління приватним компаніям, регулювання податкових та інших преференцій з обороту та використання інтелектуальної власності, надання кредитів, субвенцій під гарантії у вигляді прав інтелектуальної власності тощо.

Опанування інноваційного шляху розвитку вітчизняної економіки потребує:

— виявлення стратегічно важливих зон економічного зростання та стимулювання розбудови новітніх технологічних укладів;

— формування сприятливого до інновацій інституційного середовища, всебічного використання нових можливостей мережевих взаємодій та кластеризації;

— створення розгалуженої мережі інноваційної інфраструктури, активізації венчурного капіталу;

— запровадження дієвих механізмів фінансово-ресурсного забезпечення та комерціалізації наукових досліджень і розробок, ефективної системи захисту прав інтелектуальної власності;

— поглиблення інтеграції фундаментальної науки, вищої освіти і високотехнологічної промисловості на основі розвитку підприємницької активності та інноваційної культури;

— формування внутрішнього ринку інновацій та розширення присутності на ньому вітчизняних товаровиробників;

— переорієнтації інвестиційних потоків на розвиток освіти, науки, науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок, високотехнологічних виробництв тощо;

— прискорення інтеграції України у світовий науково-технологічний простір, розширення міжнародного співробітництва в інноваційно-інвестиційній сфері.

Важливим кроком на шляху розвитку національної іннова­ційної системи в Україні стало прийняття урядом державної програми "інформаційні та комунікаційні технології в освіті та науці" на 2006—2010 pp., розробленої Міністерством освіти і науки України на виконання указу Президента України "Про невідкладні заходи по забезпеченню функціонування і роз­витку освіти в Україні" та відповідних законів України.

Програма розрахована на п'ять років, її вартість становить близько 1,8 млрд. грн. У2006р. на її освоєння буде спрямова­но більш ніж 250 млн грн , зокрема 183 млн грн — із держав­ного бюджету. Важливою складовою цієї програми є ство­рення інформаційних ресурсів українського науково-освіт­нього простору, що потребує розвитку інфраструктури національної науково-освітньої телекомунікаційної мережі УРАН, до якої на сьогодні приєднано більш ніж 80 універси­тетів та наукових закладів НАН України.

Основним завданням цієї мережі є високо динамічний по­шук та поширення інформації науково освітнього характеру, в тому числі організація доступу до світових електронних біб­ліотек, проведення відео лекцій та відео конференцій, забез­печення дистанційної освіти тощо.

Виконання програм дасть змогу протягом п'яти років за­безпечити комп'ютерною технікою та програмними продук­тами більш ніж 13 тис. навчальних закладів, створити 50 про­грамних засобів, 40 відео фрагментів та 10 енциклопедій навчального призначення.

Результатом реалізації програми стане підвищення якості, доступності та конкурентоспроможності національної освіти і науки на світовому ринку праці та освітніх послуг; створення нових методів і надання нових можливостей для наукового пошуку та технологічного розвитку; підвищення ефективності наукових досліджень; створення умов для ефективного на­укового співробітництва; забезпечення доступу громадян до науково-освітніх ресурсів та створення умов для безпере­рвного навчання протягом життя.

С. Ніколаєнко

Однією з найважливіших передумов утвердження інноваційної моделі економічного зростання є подолання застарілих уявлень про залежність господарського прогресу виключно від розширеного відтворення матеріально-речових складових суспільного багатства. Довгострокові пріоритети ринкових трансформацій повинні передбачати нарощування інвестицій у розвиток людського капіталу на основі реформування системи освіти, розширення доступу до знань, нових інформаційних технологій, забезпечення широкомасштабних капіталовкладень у гуманітарно-інтелектуальну сферу, поступову зміну соціально-економічного генотипу нації у напрямі зростання соціальної активності, відповідальності, самостійності, вивільнення творчого потенціалу людини, становлення громадянського суспільства з розвиненими демократичними інститутами, здатними забезпечити самореалізацію особистості та самоорганізацію суспільства в глобальному інноваційному середовищі.