Механізм економічної політики - Уманців Ю.М. - Німецька модель

Зовнішня сфера німецької моделі корпоративного регулювання. В Німеччині зовнішня сфера корпоративного регулювання формувалася поступово, і на неї певний вплив мали міцні федеральні традиції. Важливим є те, що статути акціонерних товариств і фондової біржі, комерційні правила, а також перелічені вище правила, в яких обговорюється склад спостережної ради, становлять компетенцію федерального законодавства.

У Німеччині законодавство щодо інформації в акціонерних товариствах вважається менш суворим, ніж, наприклад, у США. Вимоги до розкриття інформації в німецькій моделі полягають у тому, що корпорації повинні повідомляти: фінансову інформацію (кожні півроку); дані про структуру капіталу; інформацію про кожного кандидата у члени спостережної ради (в тому числі адресу і місце роботи); сукупну інформацію про винагороду членам виконавчої та спостережної рад; дані про акціонерів, що володіють понад 5% акцій корпорації; інформацію про можливе злиття чи реорганізацію; поправки до статуту, що пропонуються, а також прізвища осіб чи назви компаній, яких запрошують для аудиторської перевірки.

Внутрішня сфера корпоративного управління. Внутрішня сфера німецької моделі корпоративного управління значно відрізняється від англо-американської і японської моделей. Щоправда, деякі фахівці вважають, що вона має певну схожість з японською моделлю.

Особливістю німецької моделі є велика роль банків. Банки є довгостроковими акціонерами німецьких корпорацій і, подібно до японської моделі, представники банків обираються до ради директорів. Проте на відміну від японської моделі, де часто представників банків обирають до ради тільки в період спаду, в Німеччині представництво банків у раді постійне. Три найбільших універсальних німецьких банки (банки, що надають різноманітні послуги) відіграють у корпораціях основну роль, а в деяких регіонах країни державні банки - це ключові акціонери. У Німеччині більшість акціонерів купують акції через банки, які є депозитаріями і мають право голосувати. Акціонер дає банку доручення, за яким банк має право голосувати в період до 15 місяців. Якщо акціонер не дає спеціальних доручень з голосування, банк має право голосувати так, як він вважає за потрібне. Досить часто це призводить до конфлікту інтересів між банком і акціонером.

Німецька модель має й унікальні особливості, що відрізняють її від інших моделей:

o двопалатне правління, що складається з виконавчої (менеджмент корпорації) і наглядової (працівники компанії і акціонери) рад;

o узаконені обмеження прав акціонерів щодо голосування, тобто статут підприємства обмежує число голосів, які акціонер має на зборах, і може не збігатися з числом акцій, якими він володіє.

Ключові учасники німецької моделі корпоративного управління - банки і корпоративні акціонери. Як і в японській моделі, банк одночасно виступає і акціонером, і кредитором, і емітентом цінних паперів (у тому числі боргових зобов'язань), і депозитарієм, і агентом, що голосує на річних загальних зборах.

Діями корпорації, що вимагають схвалення акціонерів, у німецькій моделі є: розподіл чистого прибутку (виплата дивідендів, використання коштів); ратифікація рішень спостережної і виконавчої рад за минулий фінансовий рік; вибори наглядової ради; призначення аудиторів. На відміну від англо-американської і японської моделей у німецькій моделі корпоративного управління без згоди акціонерів не можна вирішувати важливі питання, що стосуються капітану корпорації; не можна приймати рішення про співробітництво з філіями; приймати поправки до статуту (наприклад, зміна виду діяльності), а також підвищувати верхню межу винагороди членам спостережної ради. Злиття з іншими корпораціями, придбання контрольного пакета і питання реорганізації також не можна вирішувати без згоди акціонерів.

Діючі в Німеччині законодавча та громадська структури розроблені таким чином, щоб враховувати інтереси службовців, корпорацій, банків і акціонерів у системі корпоративного управління. Про значну і багатогранну роль банків уже йшлося вище. І хоч у цілому система зорієнтована на ключових учасників, багато уваги приділяється і дрібним акціонерам, наприклад, діє положення про пропозиції акціонерів до порядку денного загальних зборів.

У німецькій моделі існує чіткий розподіл наглядових та виконавчих функцій, а самі дві ради мають чітко диференційовану юридичну відповідальність та повноваження. Німецькі закони проводять чітку межу між безпосереднім управлінням та наглядом. Виконавча рада в рамках цієї моделі підпорядкована спостережній раді. Так, спостережна рада призначає і розпускає виконавчу раду, затверджує її рішення та надає консультативні послуги. У статуті обумовлюється перелік фінансових документів, що вимагають обов'язкового затвердження спостережною радою. Членами спостережної ради можуть бути тільки незалежні директори. Як і в США, в Німеччині незалежні директори суміщають свою посаду з іншою діяльністю. Структура та розміри спостережної ради великою мірою визначаються законами, а не власними статутами компаній. Дві основні групи, що представлені у спостережній раді, - акціонери та службовці компанії. Можливість виникнення конфліктів між ними знімається правом вето, яке кожна група має щодо обрання представників іншої групи.

Наприклад, у компаніях з кількістю службовців, що перевищує п'ятсот, останнім гарантовано представництво в наглядовій раді. Вимоги відносно представництва службовців змінюються залежно від галузі промисловості та розмірів компанії. У великих компаніях службовці та акціонери представлені майже в рівних пропорціях. Значна норма представництва службовців у складі спостережної ради - відмітна ознака формування ради директорів німецької компанії. Однак, оскільки спостережна рада не має управлінських функцій та повноважень, представництво службовців зводиться до визнання їх права на інформацію та роз'яснення найважливіших рішень, що визначають життєдіяльність компанії.

Виконавча рада в німецьких компаніях є значною мірою колегіальним органом. Склад ради обирає свого голову (головного керуючого), але, як правило, всі члени виконавчої ради мають рівні права. Члени виконавчої ради підзвітні всьому складу правління, а не окремій особі в ЇЇ складі (винятком з цього правила може бути випадок, коли головою ради є засновник компанії). Члени виконавчої ради повинні діяти спільно, намагаючись дійти консенсусу в процесі прийняття рішень.

Виконавча рада сама здійснює контроль та оцінку діяльності своїх членів. Якщо якість роботи того чи іншого члена ради знижується, рада діє залежно від стану та віку менеджера, що провинився. Однак ані сама виконавча рада, ані збори акціонерів не можуть відправити такого члена у відставку. Це може зробити тільки спостережна рада і тільки у разі суттєвих порушень, нездатності виконувати свої обов'язки тощо.