Перехідний стан до ринкової економіки вимагає наявності достатньої для створення конкурентного середовища кількості підприємств різноманітних форм власності: державних, колективних, змішаних, спільних, індивідуальних. Пропорційність між цими всіма формами власності повинна бути такою, щоб забезпечити функціонування ринку. Відносини власності є економічним грунтом системи господарювання.
Методологічна спрямованість трансформації відносин власності визначається, насамперед, Основним Законом України — Конституцією, в якій зазначено: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої праці. Право приватної власності набувасться в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону".
В умовах формування ринку вже почалися істотні зрушення у відносинах власності. Вони відбуваються на основі Законів України "Про власність", "Про форми власності на землю", Указів Президента про приватизацію і майнові приватизаційні сертифікати та інших відповідних правових актів. У цих документах передбачено перехід від монополії держави на привласнення засобів, результатів виробництва та управління ним до різноманітних форм власності. Цей перехід грунтується на самостійності господарювання підприємств і широкому роздержавленні власності та приватизації.
Роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших недержавних формах власності.
Приватизація — це процес придбання громадянами або підприємствами у власність усіх чи частини акцій (паїв) акціонерних або інших господарських товариств.
В Україні об'єктами масової приватизації стали:
1. Майно державних підприємств.
2. Державний житловий фонд.
3. Державний земельний фонд.
Відчуження державної власності передбачає як продаж об'єктів власності, так і безплатну передачу новим власникам.
Приватизація підприємств властива не лише країнам з перехідними економічними системами, але й розвиненим капіталістичним країнам із змішаною економікою (відомі широкомасштабні приватизаційні заходи в 80-90-х роках у Великобританії, ФРН та інших країнах). Але способи, масштаби, мета приватизації в цих країнах суттєво відрізняються.
В Україні значне місце зайняла безплатна приватизація підприємств. Вона здійснювалася шляхом виділення майна, що приватизувалось, надання права кожному громадянину України отримати приватизаційний майновий сертифікат з рівною для всіх номінальною вартістю та обміняти його на акції (паї) підприємств, що приватизуються.
Приватизація майже всіх середніх і великих підприємств відбулася через їх перетворення в акціонерні товариства з наступним продажем акцій (на аукціоні в обмін на майнові сертифікати, за гроші, під інвестиційні зобов'язання та на інших умовах).
Невеликі виробничі об'єкти (магазини, кафе, майстерні та інші) приватизувались одним з таких способів:
- викуп трудовим колективом;
- продаж на аукціоні;
- конкурсний продаж.
У країнах з розвиненою змішаною економікою приватизація має такі особливості:
- обмежені масштаби;
- грунтується на використанні ринкових (грошових) методів відчуження;
- направлена, перш за все, на оздоровлення державних фінансів, зменшення витрат державного бюджету на утримання неефективних державних підприємств, збільшення дохідної частини його за рахунок продажу капіталу і більших податкових надходжень від "оздоровлених" у приватних руках підприємств.
У країнах з перехідною економікою приватизація має інші параметри. Тут метою приватизації є:
- прискорення розвитку вільного підприємництва;
- розширення приватного сектора в економіці;
- підвищення в майбутньому ефективності використання виробничого майна за рахунок включення вільної економічної ініціативи, високої особистої зацікавленості нових власників в ефективному використанні економічних ресурсів, що їм належать.
18.4. Інституціональні аспекти ринкового господарства
Неоінституціональна теорія намагається дати відповіді на питання:
Чому економічні організації діють у різних формах?
Як повинні співіснувати в сучасній економіці ринкові та ієрархічні принципи організації, адже відомо, що всередині організацій принципи ринкової економіки не діють?
За неоінституціональною теорією, фірма — це коаліція власників скооперованих факторів виробництва, пов'язаних між собою контрактними зобов'язаннями, які направлені передусім на найкраще використання інтерспецифічних ресурсів та мінімізацію трансакцій них витрат1.
6 основу фірми як економічної організації покладено систему контрактів, які укладаються між власниками певних ресурсів. Ресурси ділять на три групи:
1. Загальні ресурси, цінність яких не залежить від того, чи знаходяться вони в даній фірмі чи ні.
2. Специфічні ресурси, які всередині фірми цінуються вище, ніж за її межами.
3. Інтерспецифічні ресурси — взаємодоповнюючі до найбільшого ефекту ресурси, максимальна цінність яких досягається тільки в даній фірмі.
Трансакційні витрати — це витрати у сфері обміну, пов'язані з передачею прав власності. Виділяють такі форми транс-акційних витрат:
1. Витрати, пов'язані з пошуком, збиранням, обробкою та аналізом економічної інформації.
2. Витрати, пов'язані з пошуком партнерів, веденням переговорів та укладанням контрактів.
3. Витрати, пов'язані із стандартизацією і контролем виконання вимог стандартів.
4. Витрати, пов'язані із захистом прав власності.
5. Витрати, пов'язані з опортуністською поведінкою партнерів, тобто невиконанням ними контрактних зобов'язань.
Унікальність інтерспецифічних ресурсів та різноманітність трансакційних витрат обумовлюють численність видів сучасних фірм.
Ефективність дії ринкового механізму в основному залежить від волі і бажань людей. У суспільстві відносини між людьми координуються через структуру прав, морально-етичних норм, економічних стимулів і т. д. Тобто існує система інститутів, які дають змогу людям координувати та структурувати свою діяльність.
Інститути — це формальні і неформальні норми та правила поведінки, що розробляються та встановлюються державою і суспільством.
Інституціональне середовище функціонування економічних суб'єктів в основному визначається правами власності.
Права власності — це санкціоновані норми поведінки, що регулюють відносини між людьми з приводу використання ними економічних благ. Ефективність цих норм залежить від панівної в суспільстві форми власності і від структури форм власності (державна, комунальна та приватна), що склалася, та тенденцій її розвитку.
На зміст інституціональної системи впливають також зовнішні ефекти (витрати або вигоди від ринкових операцій, що не отримали відображення в цінах) і громадські блага (блага, споживання яких не можна обмежити лише для осіб, що платять за них).