Входження національної економіки до системи світогосподарських зв'язків породжує об'єктивну необхідність підвищення її конкурентоспроможності. Конкурентоспроможність національної економіки - це здатність економічної системи забезпечувати за будь-якого впливу внутрішніх та зовнішніх чинників соціально-економічну оптимальність, яка виявляється у високому суспільному ефекті. її характеризують з позицій таких підходів: 1) ресурсного (технологія, наявність капіталу для інвестування, чисельність і кваліфікація людських ресурсів, наявність природних ресурсів, економіко-географічне положення країни); 2) факторного (динаміка зростання національної економіки, що є базою для зміни позицій країни на світових ринках); 3) рейтингового (інтегральне відображення стану економіки за допомогою системи макропоказників, на кшталт експортного потенціалу, рівня цін, рівня життя, валових інвестицій, якості роботи державних інституцій тощо).
За визначенням Європейської економічної комісії ООН, для досягнення високого рівня конкурентоспроможності країни мають виконуватися такі умови (або хоча б частина з них): 1) експортери мають зберігати та збільшувати свою частку на зовнішніх ринках; 2) на продукцію з високою доданою вартістю та сучасні технології має припадати частка експорту, що постійно зростає; 3) має збільшуватися середня питома вартість експорту країни.
Факторами конкурентоспроможного розвитку національної економіки є: орієнтація державної політики на консолідацію суб'єктів економічних відносин; ефективна реалізація економічного інструментарію державного регулювання економіки; адаптація міжнародних правових норм конкурентного права до національних умов; активізація інструментарію інноваційної політики; реалізація політики інтелектуалізації соціально-економічного розвитку, яка сьогодні є джерелом економіки знань і формує конкурентні переваги на перспективу.
Для характеристики конкурентоспроможності національної економіки часто використовують модель життєвого циклу факторів конкурентоспроможності національної економіки, яка включає: стадію факторів виробництва; стадію інвестицій; стадію нововведень; стадію нагромадження. На першій стадії джерелами конкурентоспроможності країни є фактори виробництва (дешева робоча сила та сировина, зручні транспортні маршрути, місткий споживчий ринок). Домінує цінова конкуренція. На другій стадії активізується соціальна складова економічного зростання, на перший план виходить інвестування в розвиток освіти та нових технологій, розвиток інформаційної інфраструктури. На третій стадії основним джерелом конкуренції є інноваційні технології. До нових конкурентних переваг можна віднести: інвестиції в освіту; розвиток інформаційно-комп'ютерних технологій; зростання витрат на НДДКР; розширення доступу компаній до венчурного капіталу; якість управління країною та компаніями; ефективну політику залучення прямих іноземних інвестицій**; кількість і якість людських ресурсів, зайнятих у галузях знання.
Конкурентоспроможність національних економік у системі світового господарства оцінюють здебільшого на основі моніторингу бізнес-клімату, рівня економічної свободи, якості та ефективності державного управління, ступеня глобалізації економіки, рівня розвитку людського потенціалу, потенціалу зовнішніх запозичень, рівня корумпованості суспільства тощо.
На мегарівні конкурентоспроможність оцінюють за методологією Світового економічного форуму (СЕФ), яка передбачає визначення: 1) індексу глобальної конкурентоспроможності (Global Competitiveness Index, GCI), який також називають індексом зростання конкурентоспроможності або індексом інноваційної сприятливості країни; 2) індексу конкурентоспроможності бізнесу (Business Competitiveness Index, ВСІ), який визначає рівень продуктивності та ефективності компаній і галузей. Звіти СЕФ оприлюднюються в спеціалізованому виданні "The Global Competitiveness Report. World Economic Forum".
За результатами функціональних оглядів, проведених СЕФ і Глобальною радою бізнесу стосовно індексу довіри інвесторів, основними факторами, які підривають конкурентоспроможність України, е: 1) корупція; 2) урядова нестабільність (адміністративні шоки); 3) недосконала система податкового регулювання; 4) низька якість адміністративних послуг державного сектору.
Для України визначальним чинником розвитку та підвищення конкурентоспроможності стає структурно-інноваційне вдосконалення виробництва. Тому державна політика забезпечення конкурентоспроможного розвитку України має базуватися: на підтримці структурних пріоритетів, створенні рівних умов конкуренції, захисті прав власності, розвитку людського капіталу, особливо в галузі продукування та використання знань, приведення системи стандартизації у відповідність до вимог міжнародних організацій стандартизації.