Національна економіка - Мельникова В.І. - ГЛАВА 5. ІНСТИТУЦЮНАЛЬНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

5.1. Інституційні підходи до дослідження національної економіки

Пошук економістами нової економічної теорії, за допомогою якої можна пояснити й забезпечити досягнення безперервного й стабільного економічного зростання, є характерним для сучасних економічних досліджень. У зв'язку з цим дедалі все більше вчені спрямовують увагу на теорії інституціонального напряму, при використанні яких разом з економічними методами дослідження застосовують історичний, соціологічний, правовий, політологічний, біхевіористський інструментарій. Розширення об'єкта інституціонального аналізу й введення в нього навичок, норм, правил, форм організаційної поведінки та інститутів дозволяє теоретично пояснити поточні змінення у країнах з перехідною економікою, а також розробити й запропонувати комплекс заходів, спрямованих на прискорення завершення ринкових перетворень.

Наукові дослідження вітчизняних і зарубіжних учених свідчать про існування цілої низки нерозв'язаних концептуальних проблем щодо тлумачення поняття "інститут" і визначення одиниці аналізу при використанні різних інституціональних підходів, співвідношень між інститутом і різними наборами правил, взаємостосунків формальних і неформальних інститутів, а також при виробленні стратегічного напряму інституційного розвитку країн з перехідною економікою.

Дослідження інституційних процесів у перехідній економіці ґрунтується на застосуванні як кількісного, так і якісного інструментарію. В рамках аналізу сутності й особливостей трансформації розглянемо основні інституціональні концепції.

Т. Веблен, У. Мітчелл, В. Ніл, Д. Фостер дали найповніше визначення інститутів як правил, стандартів поведінки ("рутини"), стереотипів мислення в суспільстві різних соціальних груп. В інституціональній теорії використання терміна "рутина" (routine) стосовно організацій і фірм означає нормальні та передбачені зразки поведінки. Під терміном "хабітус" (habitus) розуміють сукупність форм, стереотипів поведінки, закріплених у вигляді звичок, що зазнають змінень у процесі соціалізації.

Т. Веблен розглядав інститут, з одного боку, як "звичні способи реагування на стимули, створювані обставинами, що змінюються", а з іншого - "певні способи існування суспільства, які утворюють особливу систему суспільних відносин". Т. Веблен вивчив взаємозв'язок інституту й соціальної структури. Відмінність інституціонального напряму від неокласичного полягає в різному оцінюванні чинника невизначеності. Зокрема, створення системи інститутів розглядається як умова зниження рівня структурної невизначеності шляхом обмеженого набору альтернатив для економічних агентів. У сучасних умовах слід відзначити появу багатьох точок зору, які по-різному пояснюють суть, причини виникнення й наслідки функціонування інститутів у суспільстві. Потреба в поясненні відмінностей рівнів інституційного розвитку і виявленні закономірностей формування інститутів зумовлює необхідність застосування міждисциплінарного підходу, що ґрунтується на аналізі сутності інститутів, їхньої еволюції та специфіки функціонування в різних економічних системах. Через відсутність єдиного підходу до класифікації інституціональних теорій зупинимося на найбільш відомих і значущих підходах (табл. 5.1) [3].

У сучасних умовах, коли підвищується роль інститутів в економічній системі, можна охарактеризувати національну економіку як інституціональну. Виникнення інституціональної економіки було обумовлено пошуком альтернативних шляхів розвитку ринкової економіки.

Ефективно функціонуючому ринку має відповідати комплекс інститутів (установ), прав, норм, традицій і правил поведінки в суспільстві. Предметом дослідження інституціональної економіки є інститут, що розглядається як спеціальний вид соціальних структур з потенційними зміненнями цілей і переваг агентів.

Таблиия 5.1

Класифікація інституціональних підходів

Інституціональна економіка вивчає механізм індивідуального вибору економічних агентів, методи, за допомогою яких у ньому могли б бути використані різні набори інституційних обмежувачів. Норми й традиції в суспільстві не лише є обмежувачами поведінки індивідів, а й використовуються як інструменти, що спонукають економічних суб'єктів діяти відповідно до визначених у суспільстві правил, норм поведінки й наданих прав. Розвиток інститутів пройшов тривалий процес, який містив створення, відбір і формування їхньої оптимальної системи.

Найважливішою складовою інституціональної теорії є інституційне змінення, що виявляється в існуючому довготривалому щодо становлення зміненні. Останнє виявляється у стійкому й оборотному за швидкістю здійснення перетворенні та різноякісному за ефектом дії впливі на інституційні суб'єкти, політичні організації й формальні інститути. Інституційний процес характеризують еволюційне, кумулятивне і адаптивне змінення. Під першим розуміють змінення периферійних правил та їх поступове перетворення на правила вищого порядку. Кумулятивне змінення визначається ступенем розвитку інститутів і виявляється в загальних зміненнях функціонуючих норм, правил та інститутів. Адаптивне змінення характеризує використання і адаптацію норм і правил поведінки економічних суб'єктів в існуючих умовах. У процесі інституційного змінення, що супроводжується створенням інститутів, виробленням і використанням нових норм, правил у суспільстві, відбувається перехід трансформованої системи до нового стану рівноваги.

Під інституційним порядком розуміють поведінку економічного агента, інституту (установи) згідно із стандартним зразком, форми й способи їхньої економічної координації. Ефективний економічний порядок означає збіг індивідуальних і суспільних результатів економічної діяльності. Спадкоємність шляху історичного розвитку й використання різноманітних координаційних форм визначають комбінацію форм раціональної поведінки економічних агентів з неперед-бачуваною поведінкою, їх взаємозв'язок, а також відносність і перехідний характер інституційних станів.

Уявляється, що як критерій поділу на внутрішні й зовнішні інститути слід розглядати форми діяльності людей. Внутрішні інститути визначають сукупність правил і механізмів, які координують форми поведінки людей у суспільстві. До них належать економічна й політична культури, цінності, відносини в суспільстві, традиції. Зовнішні інститути характеризують норми, правила взаємодії людини й зовнішнього середовища, визначають форми взаємовідносин держав.

Залежно від суб'єктної ознаки інститути поділяють на інститути держави, фірм (підприємств), різних форм підприємницької діяльності, банків, бірж, інвестиційних компаній, консалтингових компаній, інвестиційних фондів, страхових компаній і пенсійних фондів. Аналіз інститутів проводять залежно від мікро- або макрорівнів дослідження. Як критерій розмежування інститутів слід розглядати економічних суб'єктів. На мікрорівні підприємці, виробники й фінансові посередники організовують роботу фірм, виконують функції щодо створення і обслуговування ринкової інфраструктури. На макрорівні держава, домогосподарства, а також міжнародні інституційні організації є основними суб'єктами, що виконують функції координації системи. Ефективне функціонування інститутів на мікро- й макрорівнях досягається за допомогою узгодження цілей діяльності інституційних суб'єктів різних рівнів на основі обміну інформацією, оптимізації її обсягу й спрямованості сигналів. У разі незбалансованості інформаційних векторів відбувається порушення в роботі інститутів. Цей процес супроводжується деформаціями у функціонуючій економічній системі. Під інформаційним вектором розуміють певної довжини й спрямованості відрізок (потік) інформації. Залежно від збігу спрямованості векторів потік інформації, що передається, збільшуватиметься або зменшуватиметься.

Нова інституціональна економіка вивчає різні структури управління державою, елементами яких є контрактна система, організації (інститути), інституційна структура суспільства, господарські системи. Цей напрям ґрунтується на еволюційно-соціологічному методі. Використання інтегрованого підходу у вивченні господарських систем дозволяє розширити межі економічного аналізу за рахунок уведення в об'єкт дослідження теорій загального порядку, політичного порядку, інтеграції з теорією інституційного повороту. Тлумачення поняття "інститут" було розширено представниками цього напряму через відокремлення в ньому формальних і неформальних правил, що визначають спосіб взаємовідносин економічних агентів, а також організацій. На відміну від традиційного підходу в новій інституці-ональній економіці поведінку економічних суб'єктів розглядають як обмежено раціональну в умовах асиметричності інформації. Така поведінка призводить до нераціонального використання економічних цінностей і нерідко характеризується як опортуністична.

У більшості випадків інститути є внутрішніми обмежувачами економічної поведінки агентів і ніби вбудованими у функціонуючу економічну систему. Залежно від характеру визначення інституційних правил можуть відбуватися різноякісні змінення в системі. Д. Норт визначає інститут як сукупність створених людиною обмежень, які структурують політичну, економічну й соціальну взаємодію. Інститути розглядають двояко: з одного боку, як умову раціональної поведінки економічного агента, з іншого - як засіб, за допомогою якого з'являється можливість економити на раціональності. Існування меж раціональної поведінки економічних суб'єктів впливає на процес управління. Вибір структури управління залежить від селекції і отримання знань. Відмітною рисою нової інституціональної економіки є визнання існування трансакційних витрат.

На відміну від концепції нової інституціональної економіки неоінституціональна економіка ґрунтується на неокласичному підході й методах маржинального аналізу, теорії ігор. Неоінституціоналісти використовують принцип методологічного індивідуалізму при розгляді раціональності як змінної величини, причому аналізують ситуації, їх повторюваність, ураховують обсяг інформації при ухваленні індивідом рішення, а також ступінь мотивації працівника.

Сучасна інституціональна теорія ґрунтується на розв'язанні таких головних проблем: пояснення виникнення інститутів, вивчення їх функціонування в змінених умовах, з'ясування сутності інституційного порядку і оцінювання ролі інституційних змінень. Застосування плюралістичного методу для аналізу різних напрямів інституціоналізму сприяє поглибленому вивченню їхньої сутності, використанню міждисциплінарного підходу дослідження у виявленні закономірностей формування інститутів.

Вивчення змісту перехідних процесів у межах описаних вище напрямів інституціональної економіки розширює рамки традиційного економічного аналізу. Дослідження різних інституціональних напрямів свідчать про доцільність використання комплексного підходу, який враховує загальні теоретичні основи розглянутих концепцій при аналізі дослідження проблем формування інституційної системи перехідної економіки. Виявляється, що як загальні теоретико-методологічні основи комплексного інституціонального підходу слід відокремлювати певні риси, характерні тільки для кожного, окремо розглянутого напряму. У традиційному інституціональному аналізі визначають поняття інституту як форми обмеження й надання прав економічним суб'єктам.

Характерними рисами нової інституціональної економіки є аналіз контрактної системи, формальних і неформальних правил, дослідження форм організації та інституційної структури. В неоінституціональній економіці відокремлюють використання принципу методологічного індивідуалізму, застосування методів маржинального аналізу, контрактного підходу, обґрунтування використання альтернативних інституційних форм інтернаціоналізації екстерналій, в еволюційній - введення в об'єкт інституціонального дослідження форм поведінки інституційних суб'єктів на організаційному рівні та його підрівнях. У технологічній парадигмі відокремлюють вивчення технологічних і еволюційних змінень. Застосування комплексного інституціонального підходу, в якому враховуються зазначені вище типові риси, характерні для кожного з напрямів, дозволить глибше досліджувати сучасні інституційні процеси у країнах перехідної економіки. Використання ж інструментарію інституціональної теорії сприятиме активізації інституційних перетворень у перехідній економіці.

Сучасні представники інституціоналізму виділяють два основних методологічних уроки з поглибленого пізнання інституціональної теорії. По-перше, інституціональна онтологія є суб'єктивною, її слід вивчати з позицій окремо взятої особи. Інституційні факти існують для переконань учасників, а не для забезпечення адекватного функціонального або біхевіористського аналізу. Індивіду слід відчувати себе в інституційному середовищі для того, щоб його осягнути. По-друге, суспільство має логічну будову, і теорія пізнання вказаного феномена має містити логічний аналіз його структури.

Зупинимося детальніше на підході, запропонованому В. Скот том, згідно з яким інститути розглядаються як багатопланові структури тривалого використання, що містять інституційні елементи, соціальну діяльність і матеріальні ресурси [3]. При цьому автор зосереджує увагу на аналізі суті трьох інституційних елементів: регулювальної системи, нормативної системи, культурно-пізнавальної системи. Він відокремлює такі інституціональні напрями: нова інституціональна економіка, економічна історія, традиційна інституціональна соціологія, неоінституціональна соціологія і еволюційна економіка. Незважаючи на неординарність запропонованого В. Скоттом підходу, здаються недостатньо обґрунтованими відокремлення різних рівнів дослідження інститутів.

При переході до ринкової економіки країни стикаються з необхідністю проведення економічних перетворень у традиційних сферах діяльності, подолання викривлень, що залишилися від колишнього режиму, ухвалення нових загальновизнаних норм і процедур, створення нових інститутів. Ефективному функціонуванню інститутів у країнах з перехідною економікою перешкоджає відхід частини економічних суб'єктів у тіньовий бізнес, "спливання мозгів" в індустріально розвинені країни, переважання короткострокових інвестицій над довгостроковими, перевага зберігання капіталу в зарубіжній валюті, відплив капіталу за кордон, приплив іноземного капіталу в невеликому обсязі.

Організація й розвиток системи нових інститутів спрямовані на зменшення чинника невизначеності, досягнення компромісу щодо різних інтересів усіх суб'єктів суспільства. Водночас не всі індивіди беруть активну участь у розробленні та створенні інститутів, дотримуються правил поведінки, визначених законодавчо. Слід зазначити, що не завжди інституційні змінення приводять до формування ефективних інститутів. Зокрема, нерідко у процесі виникнення інститутів спостерігалася протилежна тенденція, пов'язана із зростанням рівня трансакційних витрат і перетворенням інститутів із зростаючою граничною віддачею на менш ефективні інститути із спадною граничною віддачею. Відтворення неефективних інститутів може бути подолано у процесі еволюції суспільства і у процесі навчання акторів, які є представниками того населення, для блага якого задумані всі реформи.

Інституційне закріплення функціональних зв'язків між економічними суб'єктами визначає межі доступу до певного масиву ресурсів у суспільстві. Успішність трансформаційного процесу залежить від того, які зв'язки переважатимуть і значення яких знижуватиметься й нівелюватиметься.

Відзначаючи, що демократизація не є єдиною умовою успішної побудови демократії, М. Кастаньєра пише: "Розв'язання цієї задачі потребує додержання законності, створення реальних прав власності, забезпечення виконання контрактів та ін. Навпаки, швидка демократизація і проведення реформ за відсутності "влади закону" веде до інституційного колапсу, що посилює інституційний спад і перешкоджає господарському пожвавленню". Функціонування системи інститутів пов'язано зі створенням мережі конкурентоспроможних інститутів. Завдяки становленню інститутів ринкової економіки граничні та середні політичні витрати скорочуватимуться. Інституційна система, що створюється, прагнутиме досягнення рівноваги між граничними соціальними вигодами й граничними соціальними витратами. Формування інститутів безпосередньо пов'язано з додатковими витратами на проведення інституційних реформ. У разі неефективного функціонування системи інститутів і виникнення дефіциту держава буде змушена субсидувати витрати за рахунок додаткового фінансування.

Постійне виникнення й розв'язання суперечностей є основою для переходу системи від одного рівня розвитку до іншого, якісно нового. Головними елементами суперечностей є: принципова невизначеність вибору між альтернативними напрямами подальшого розвитку, збереження позаекономічних (владних) методів управління, високий рівень соціально-економічних витрат ринкової трансформації, велика питома вага у ВВП результатів діяльності кримінального тіньового сектора, відсутність державної політики, що визначає пріоритети інституційного оформлення відносин між економічними суб'єктами. Інституційні процеси є суперечливими й несистемними. Економіка, що трансформується, характеризується неоднорідністю, має ознаки, властиві перехідній системі.

Інститути соціального партнерства, організації, що координують і регулюють різноспрямовані інтереси соціальних груп у суспільстві, опосередковують відносини розподілу в рамках відтворювального циклу, не є розвинутими у країнах з перехідною економікою.

Використання комплексного інституціонального підходу, який би враховував характерні риси кожного з розглянутих інституціональних напрямів, буде спрямовано на прискорення здійснення інституційних реформ у країнах з перехідною економікою. Розподіл інститутів на зовнішні й внутрішні розширює рамки дослідження і пізнання перехідних процесів. Ясність, стабільність правил у суспільстві, забезпечення їх гнучкості та змінення в разі інновацій сприятиме отриманню максимальної вигоди від наявності інститутів.

За словами О. Л. Яременко, можна визначити чотири основних етапи інституціональної трансформації фундаментального типу [16].

Перший етап - це етап безструктурної діяльності, який характеризується тим, що соціальна маса в момент катастрофи даремно витрачає енергетичний запас в мітинговій стихії, в зруйнуванні всього, що вважається нежиттєздатним.

Другий етап - виникнення нових видів діяльності, яких потребує ринкова економіка. Для цього етапу є характерним стан "негативної свободи" для всіх бажаючих отримувати доходи новими способами. Тут мало обмежень, заборон, але мало й реального професіоналізму.

Третій етап можна назвати етапом формалізації й бюрократизації. Повна свобода замінюється жорсткою регламентацією чиновництва.

Четвертий етап - це етап створення зрілих інституційних форм, що зможуть обмежити бюрократичне втручання в свою діяльність завдяки високому професіоналізму та власним традиціям, правилам й обмеженням як формальним, так і неформальним, що не підпадають під прямий бюрократичний контроль. Цей етап є найдовшим і найважчим.

Україна зараз знаходиться на третьому етапі. Реформування економіки передбачає:

- перебудову органів державного управління економікою;

- змінення в структурі економіки;

- роздержавлення економіки;

- формування нової інституціональної системи.

Основні напрями проведення інституційної реформи передбачають зміцнення законності, надання й забезпечення гарантій реальних прав власності, дотримання й виконання контрактів, норм і правил у суспільстві, розвиток неформальних правил, якісне вдосконалення функціонуючих інститутів, створення інститутів соціального партнерства, організацій, що координують і регулюють інтереси соціальних груп суспільства.

Слід зазначити стратегічні напрями інституціонального розвитку в Україні:

- випереджальний розвиток загальних інститутів ринку і правової держави;

- підвищення загального рівня транспарентності механізмів господарювання, привласнення та реалізація власності й влади, створення інституційних умов для залучення населення в процес інвестування шляхом більш широкого доступу до участі в акціонерних товариствах та інших корпоративних структурах через фінансові ринки;

- професіоналізація ринкової, соціальної й державної діяльності, стимулювання розвитку недержавних інститутів;

- розвиток цілісного інфраструктурного комплексу, інституційний аналіз і проектування створення системи соціологічного вивчення уявлень різних верств населення про основні правила, норми й цінності, що є найбільш глибокими інституційними основами поведінки людей; врахування цієї інформації в інституційному будівництві, складовою частиною якої має стати підсистема аналізу й прогнозування інституційних механізмів і наслідків будь-яких істотних змінень в історії. Взаємодія інститутів ринкової економіки і соціального економічного розвитку відбувається завдяки приватній власності, конкуренції, вільному ціноутворенню.

У ХХ ст. складались інститути соціального захисту населення. Їх метою було зниження впливу наслідків безробіття й зменшення злиденності, забезпечення населення доступною медичною допомогою, освітою. Це сприяло консолідації суспільства, зниженню внутрішніх протиріч і конфліктів, що перешкоджали соціальному і економічному розвитку. В цей час зростала роль держави, її бюджету, державних інститутів.

Слід зазначити, що позитивні функції інститутів у багатьох розвинутих країнах не забезпечили ефективної діяльності таких інститутів у країнах-імпортерах, навпаки, зросли інституціональні витрати й практично не збільшилась ефективність економіки. Важливим чинником стали управлінські, політичні й інші рішення, що зробило їх об'єктом купівлі-продажу, а це є економічною і інституціональною основою корупції. Оскільки наявні інститути не відповідають рівню економічного й соціального розвитку підприємництва, розвивається тіньова економіка.