Національна економіка - Мельникова В.І. - 11.2. Проблеми й тенденції економічного зростання в Україні

Інноваційний тип розвитку економіки характеризується переходом країни на вищий технологічний рівень, який визначається переорієнтацією інвестиційного капіталу у високотехнологічні галузі економіки, розроблення й реалізацію інноваційних проектів, науку і освіту.

Відомо, що інвестиції й інновації взаємозв'язані й взаємодіють, але ефект досягається лише тоді, коли основні обсяги інвестицій спрямовано в технологічну структуру економіки, що забезпечує пріоритетний розвиток вищих технологічних структур. Якщо інвестиції за своєю структурою не відповідають технологічній структурі виробництва і не спрямовані на її підвищення, то вони перестають бути базою для економічного розвитку. Саме така тенденція спостерігається в економіці нашої держави. Тому в Україні необхідно підсилити мотивацію суб'єктів господарювання до модернізації виробничих потужностей, збільшити платоспроможність і фінансові ресурси підприємств, наростити кредитні активи банків і забезпечити поступове зниження реальної вартості кредитних ресурсів, активізувати іноземні інвестиції за рахунок поліпшення бізнес-клімату.

Пріоритетними для бюджетних інвестицій поки є галузі економіки, які знаходяться в стагнації, такі, як сільське господарство, вугільна промисловість, гірничо-металургійний комплекс, що мають велике значення в економіці країни, проте з погляду орієнтації на інноваційну модель розвитку навряд чи можуть належати до пріоритетних. Аналізуючи структуру інвестицій, можна зазначити, що істотно зменшилася частка підприємств, які здійснювали інновації в технології, в тому числі й в ресурсозбереженні.

Слід звернути увагу, що найбільша частка інвестицій в Україні припадала на промисловість: 1990 р. - 34,5%, 2000 р. - 40,6%; 2004 р. - 37,2%; 2006 р. - 35,8%. Найдинамічнішими були інвестиції в будівництво (з 2000 по 2004 рр. збільшилися в 2,8 раза, а з 2004 по 2006 рр. - в 1,35 раза) та в паливо (з 2000 по 2004 рр. збільшилися в 2,4 раза, а з 2004 по 2006 рр. - в 1,17 раза). В той же час істотно знизилася частка інвестицій в сільське господарство: якщо в 1990 р. вона становила 21,3%, то в 2006 р. - 5,8%. Частка інвестицій в освіту і охорону здоров'я за 2000 - 2004 рр. зменшилася в 3,2 раза [18].

Той факт, що промисловість отримує основний обсяг інвестицій і при цьому частка доданої вартості в загальному випуску продукції залишається низькою, свідчить про недостатній рівень інноваційності в галузевій структурі промисловості. Одними з основних механізмів структурної перебудови мають стати інноваційно спрямовані інвестиції, які забезпечать надалі структурні зміни на фоні поступового зростання продуктивності праці.

Сучасні тенденції розвитку національної економіки України не відповідають постіндустріальному напрямку глобальних перетворень. Розвиток національної інноваційної системи гальмується такими недоліками:

- відсутністю чіткої концепції інноваційних національних пріоритетів, цілеспрямованого, послідовного й системного управління інноваційними процесами з боку держави, а також незадовільним інституціональним забезпеченням інноваційних перетворень, нестабільністю й суперечливістю нормативно-правової бази інноваційної діяльності;

- недостатнім використанням інноваційного потенціалу української науки і освіти (аналіз свідчить, що незважаючи на зростання обсягу виконаних наукових і науково-технічних робіт, їх частка в ВВП постійно скорочується);

- незадовільним фінансуванням наукової й науково-технічної діяльності: якщо в 1990 р. країна на фінансування науки й техніки використовувала більше 2,5% ВВП, то в 2005 р. - 0,38%,

2006 р. - 0,4%, 2008 р. - менше 0,4% ВВП [18];

- низькою інноваційною активністю вітчизняного бізнесу: частка підприємств, що впроваджують інновації, становила 10% в 2006 р. порівняно з 14,8% в 2000 р [18].

Тільки 6,5% загального обсягу реалізованої промислової продукції українських виробників мають ознаки інновацій, в той час як в ЄС цій показник досягає 60%, Японії - 67%, США - 78%.

На основі досвіду розвинених країн світу можна зробити висновок, що основою сучасної конкурентоспроможності є техніко-технологічні, організаційні, структурні, інституціональні інновації, які створюють конкурентні переваги та дозволяють країнам досягти певного суспільного розвитку. Процеси розроблення й впровадження того або іншого виду інновацій тісно взаємозв'язані, взаємозалежні і не можуть існувати автономно. Тому головною метою економічної політики України має бути вирішення проблеми підвищення її конкурентоспроможності на інноваційних основах і створення для цього відповідних умов.

Головний показник конкурентоспроможності країни на світовому ринку - рівень ефективності використання всіх економічних ресурсів і насамперед - праці. Сьогодні головними конкурентними перевагами України є:

- високий освітній рівень працездатного населення;

- розвинена мережа наукових установ, що в ряді галузей мають наукові доробки світового рівня;

- наявність великих і водночас поряд розташованих запасів різноманітних природних ресурсів .

Підвищення конкурентоспроможності національної економіки потребує створення потужної рушійної сили, яка спрямовувала й підтримувала б нарощування високоефективного експортного потенціалу. Роль цієї рушійної сили має відігравати інноваційно-інвестиційний процес, що тісно поєднується, синхронізується з розвитком інтеграційних і соціальних перетворень.

Задача підвищення конкурентоспроможності національної економіки України не може бути вирішена без мобілізації внутрішніх чинників розвитку національної інноваційної системи. Розвиток інноваційної економіки є закономірною реакцією на вимоги ринку й виклики глобалізації, що може впливати на системні основи національного господарства. Прогресивні структурні зрушення повинні мати системний характер і втілюватися в цілісній інноваційній політиці, пов'язаній з дієвим державним стимулюванням прогресивної структурної перебудови національного господарського комплексу з урахуванням всесвітніх тенденцій науково-технічного розвитку, органічного співвідношення політичних, економічних, інституціональних, соціально-психологічних і культурних чинників інноваційної динаміки.

Аналіз теоретичних розробок та емпіричних досліджень взаємозв'язку конкурентоспроможності національної економіки й інноваційних процесів дозволив виявити такі суперечності інноваційного забезпечення конкурентоспроможності:

- безсистемність процесів інноваційної активності та відсутність стійкої тенденції її розвитку на фоні глобальної експансії нововведень;

- відсутність взаємозв'язку між традиційними (ціновими) конкурентними перевагами вітчизняних підприємств та інноваційною базою їх формування;

- нееквівалентність і нерівноправність участі України в міжнародній міграції інновацій;

- низький міжнародний конкурентний рівень вітчизняних розробок, які класифікуються як інновації;

- суперечливе ставлення до малого бізнесу як джерела інновацій;

- нерозвиненість інноваційної інфраструктури (бізнес-інкубаторів, технопарків, технополісів);

- недосконалість системи отримання, використання й захисту прав інтелектуальної власності.

Процесом зволікання щодо упровадження основ інноваційної моделі розвитку закладається фундамент довготривалої тенденції до втрати конкурентоспроможності національної економіки. В Україні, на жаль, відсутні стратегія підвищення конкурентоспроможності національної економіки й суб'єктів господарювання, а також механізм причиново-наслідкових зв'язків цієї стратегії з інноваційною моделлю розвитку.

Інноваційно-інвестиційне вдосконалення виробництва стає визначальним чинником розвитку й підвищення конкурентоспроможності. Цей процес в Україні вже почався, але його гальмує невирішеність багатьох питань нормативно-правового, організаційного й фінансового забезпечення. Як затверджується в документі "Концептуальні основи стратегії розвитку промисловості України на період до 2017 року" ознакою інноваційно-інвестиційних змін за етапами має стати зростання в загальному обсязі реалізації промислової продукції частки галузей інноваційно-інвестиційного сектора (передусім машинобудування) до 21% в 2012 р. і 32% в 2017 р. (тоді як у 2005 р. вона становила 13,3%), секторів споживчих товарів - відповідно до 24 і 31% (у 2005 р. - 21,2%), зниження частки енергосировинного сектора до 52 і 37% відповідно (у 2005 р. - 65,5%). Частку інноваційної продукції в загальному обсязі реалізованої промислової продукції необхідно підняти до 15-20% в 2012 р., 30-35% в 2017 р. (у

2005 р. - 6,5%).

Для підвищення конкурентоспроможності економіки України слід розвивати мережну форму співробітництва суб'єктів з метою підсилення взаємодії цих суб'єктів та об'єднання їх ресурсів. Особливо це стосується територіально-виробничої системи малих і середніх підприємств, або кластерів. Створення кластерів дозволить активізувати інноваційну діяльність, виникнуть нові можливості для бізнесу і просування нових продуктів, об'єднання окремих продуктів технологічними ланцюжками. Розвиток мереж змінить характер конкуренції, збільшить її дієвість й ефективність, посилить взаємовигідне співробітництво. Оскільки задача підтримки конкурентоспроможності перейде до мереж в цілому, то виникне колективна зацікавленість в досягненні високих показників конкурентоспроможності. До того ж участь у мережах дозволить їх членам застосовувати взаємодопомогу, використовувати свій досвід і загальні ресурси для вирішення проблем, що є особливо важливими для суб'єктів, які тільки почали свій бізнес. Все це дуже важливо в умовах економічної кризи, коли перед Україною стоїть задача виходу з цієї ситуації.

Для того, щоб виробити дієві заходи виходу з цього складного стану, необхідно ліквідувати його головні причини:

1) підвищення грошових доходів населення без врахування показника зростання продуктивності праці (порівняно з 2000 р. в 2007 р. доходи зросли в 4,8 раза, виробництво товару - в 2 рази, а продукт праці - в 1,8 раза) [18];

2) безконтрольність монопольних цін на продукцію з боку держави;

3) від'ємне сальдо платіжного балансу, що склалося в Україні протягом 2007-2008 рр. за рахунок надмірного імпорту товарів;

4) безконтрольність іноземних займів (корпоративні займи 85 млрд дол. США, що в 2,2 раза перевищують державні резерви), які негативно впливають на розвиток економіки [18].

Для забезпечення конкурентоспроможності національної економіки й виходу її з кризи мають бути виконані такі умови:

1. Інституціоналізація стабільного конкурентного середовища, яка містила б послідовний розвиток інститутів захисту приватної власності й прав найманих працівників; запровадження ефективних механізмів розв'язання корпоративних конфліктів, регулювання цін і тарифів на продукцію; запобігання недобросовісній конкуренції між національними виробниками як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках; спрощення доступу до фінансових та інформаційних ресурсів для малого та середнього бізнесу; розвиток інфраструктури відповідної підтримки.

2. Стимулювання інноваційної діяльності, що потребує поетапного змінення переважно сировинно-експортної структури економіки, переорієнтації інвестиційних потоків на інноваційну сферу, впровадження високих технологій, формування в Україні основ інноваційної моделі розвитку та знаннєвої економіки. З цією метою має бути створена національна інноваційна система, що органічно поєднуватиме фундаментальну та прикладну науки, технологічну сферу, виробництво і управління інноваційними процесами, що сприятиме становленню й розширенню внутрішнього ринку інновацій.

3. Проведення реструктуризації економіки для створення своєрідного ядра саморозвитку. Це може бути комплекс машинобудівних галузей, які виробляють конкурентоспроможну продукцію;

4. Детінізація економіки та залучення некримінальних капіталів до інвестиційних процесів шляхом розроблення та реалізації спеціальної довгострокової політики легалізації тіньових капіталів.

5. Призупинення до виходу країни з кризи приватизації державної власності, в тому числі й землі, з метою недопущення її розпродажу за безцінь.

6. Використання кредиту МВФ тільки на інноваційно-інвестиційний розвиток економіки України.

Для виходу з економічної кризи необхідно поновити капітал, створити нові робочі місця, а це зараз можливо якраз за рахунок малого й середнього бізнесу. Слід враховувати досвід 90-х років ХХ століття і не залишати невеликі виробництва сам на сам з масою проблем, а створювати умови для об'єднання зусиль, участі в інноваціях, виготовлення конкурентоспроможної продукції. Антимонопольна політика держави не повинна перешкоджати створенню крупних промислово-фінансових груп, а її діяльність має зосередитися на контролі цінової поведінки цих груп. Слід увести механізм, який би запобігав скритій монополізації приватизованих стратегічних підприємств, монополізації експортних секторів і сфери посередництва.

Чітка цілеспрямованість на концентрацію виробництва, сприяння становленню крупного бізнесу, врахування фактора потенційної конкуренції, прийняття виваженої експортно-імпортної політики, розвиток мережних форм організації бізнесу, регулювання діяльності ТНК в Україні - ці напрямки мають стати складовими частинами цілісної системи конкурентної політики держави й враховуватися при розробленні інструментарію макрорегулювання, спрямованого на вихід з економічної кризи.

Враховуючи побудову й реалізацію концепції управління конкурентоспроможністю господарських суб'єктів на основах інноваційно-інвестиційного розвитку, припускають виконання таких дій:

- упровадження інноваційно-інвестиційної моделі розвитку за рахунок випереджального розвитку високотехнологічних галузей і виробництва наукоємної, енергозберігаючої, експортно-орієнтованої продукції;

- створення мотиваційного середовища активізації інноваційної діяльності, яка цілеспрямовано впливає на конкурентоспроможність підприємств;

- формування інноваційно-активного індивіда та інноваційного типу поведінки;

- створення інституційних умов для підвищення конкурентоспроможності регіонів;

- побудову інноваційної інфраструктури й забезпечення системності при розробленні й реалізації цільових програм;

- створення механізму міжнародного й внутрішнього обміну науково-технічними розробками для здійснення інноваційних проектів;

- забезпечення прямої державної інформаційної підтримки інноваційних процесів;

- додержання гармонізації й синхронізації дій державного й приватного секторів економіки з метою зменшення ризиків неефективного використовування засобів, спрямованих на інновацію;

- перегляд пріоритетів в організаційному забезпеченні здійснення інноваційної політики;

- формування відповідного захисту інтелектуальної власності;

- підвищення ролі людського чинника в інноваційно-інвестиційній діяльності, тому що всі успішно працюючі підприємства базуються на ефективному менеджменті.

Враховуючи тривалий процес трансформації економіки, труднощі переходу до інноваційної моделі розвитку, необхідно підсилити державну підтримку інноваційних процесів за рахунок коштів держбюджету. Не слід покладатися тільки на ринкові механізми, оскільки багато сфер економіки й напрямів діяльності не є привабливими для приватних інвестицій, а інноваційне підприємництво знаходиться на початковій стадії розвитку.

Тому основною задачею держави є формування умов, що забезпечують органічне об'єднання й взаємодію науково-технічного й підприємницького середовища. Це дозволить ефективніше використовувати науковий і виробничий потенціал для підвищення рівня конкурентоспроможності українських підприємств. Причому слід зазначити, що для інвесторів мають бути створені сприятливі, вигідні умови, а не пільгові, як зараз часто декларується.