Основи ринкової економіки України - Селезньов В.В. - 19.1. Загальні положення

19.1. Загальні положення

У сучасному світі ринки окремих країн і груп країн не відокремлені один від одного, а перебувають у стані складної взаємодії і взаємозалежності.

Світовий ринок - це сукупність національних ринків окремих країн, пов'язаних один з одним товарно-грошовими і валютно-фінансовими відносинами. В основі світового ринку лежить міжнародний поділ праці. Ступінь розвитку світового ринку відображає рівень інтернаціоналізації суспільного виробництва.

Міжнародний поділ праці - вища, найрозвиненіша форма територіального поділу праці, що полягає у відособленні певних видів трудової діяльності, у спеціалізації регіонів світу і окремих країн на виробництві певних видів продукції. Міжнародний поділ праці створює широкі можливості для підвищення продуктивності праці та ефективності суспільного виробництва, для економії трудових витрат у світовому масштабі. Між країнами створюється спочатку міжгалузева, а потім і внутрішньогалузева - по предметна, подетальна, технологічна - спеціалізація, яка виражається у тому, що підприємства різних країн випускають комплектуючі деталі та вузли для певного виду готової продукції.

Спеціалізація країн складалася протягом багатьох століть і спочатку залежала від природних переваг. Нині вона обумовлюється рівнем розвитку техніки, кваліфікації населення, стабільності валютної системи та інших чинників.

Основним знаряддям розвитку міжнародного поділу праці є вивіз капіталу (іноземні інвестиції). Капітал в інші країни вивозиться як різні державні і приватні позики, кредити, за якими їх кредиторам виплачуються відсотки. Формою вивозу капіталу є також будівництво підприємств, вивіз устаткування тощо.

Обмін товарами між різними країнами також здійснюється на основі міжнародного поділу праці, тобто спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку. В основі цієї спеціалізації лежить такий принцип: країна повинна виробляти і продавати ті товари, виробництво яких обходиться їй дешевше, ніж іншим країнам і продаж яких на світовому ринку забезпечить їй виграш у валюті для закупівлі в інших країнах товарів, власне виробництво яких у цій країні не вигідне.

Зовнішня торгівля - це торгівля товарами і послугами між країнами, що включає їх експорт (вивіз) та імпорт (ввіз). Іноді торгівля з тією або іншою країною обмежується або експортом, або Імпортом. У сукупності зовнішня торгівля являє собою міжнародну торгівлю, засновану на міжнародному поділі праці.

Внаслідок збільшення масштабів і ускладнення форм зовнішньоторговельних відносин, посилення інтеграційних процесів і взаємозалежності національних економік розширюється багатостороннє регулювання міжнародних господарських зв'язків за участю міжурядових і неурядових організацій. Ці організації, особливо ті, що входять у систему ООН, розробляють і приймають конвенції, угоди та інші документи, які враховують інтереси безпосередніх учасників комерційних операцій (як експортерів, так і імпортерів), великих і малих країн, а також країн, різних за рівнем економічного розвитку. При цьому одні міжнародні торгово-економічні документи мають обов'язкову силу для країн, що їх підписали і, отже, для їх підприємців, тоді як інші мають суто добровільний характер, але ними також керуються підприємці всіх країн, щоб підвищити ефективність своєї діяльності, оскільки ці документи узагальнюють накопичений у світі досвід вирішення тих або інших конкретних складних проблем у взаємовідносинах іноземних контрагентів.

Сьогодні багатостороннє регулювання, яке дає змогу встановлювати більш рівноправні та справедливі відносини між партнерами на світовому ринку, ніж двостороннє, набуло широкого поширення.

Основні принципи міжнародного співробітництва сформульовано у таких прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН документах, як Декларація та Програма дій за встановлення нового міжнародного економічного порядку, Хартія економічних прав і обов'язків держав, Розвиток і міжнародне економічне співробітництво.

Вони містять у собі такі вимоги:

♦ встановлення повного національного суверенітету над природними ресурсами і всіма видами господарської діяльності;

♦ послаблення коливань цін на сировинні товари і скорочення їх відриву від цін на продукцію обробної промисловості;

♦ нормалізацію міжнародної валютної системи;

♦ розширення преференцій (переваг) у торгівлі між країнами;

♦ стимулювання розширення промислового експорту;

♦ полегшення тягаря фінансової заборгованості і збільшення припливу реальних ресурсів з розвинених країн у країни, що розвиваються;

♦ регламентацію та контроль за діяльністю транснаціональних корпорацій.

Основними сферами міжнародного співробітництва є сфера валютно-фінансових відносин і міжнародної торгівлі.

Вирішенню завдань міжнародного співробітництва в першій сфері послужило створення у 1944 році в Бреттон-Вудсі (США) Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР), що входить до групи Світового банку.

Міжнародний валютний фонд (International Monetary Fund) - міжнародний фінансовий інститут, що має статус спеціалізованої установи ООН. Членами МВФ є понад 150 держав, у тому числі Україна. Основні завдання МВФ полягають у сприянні міжнародному співробітництву у валютно-фінансовій сфері та розвитку світової торгівлі, регулюванні курсів валют країн-учасниць. МВФ надає короткострокові та середньострокові кредити. Штаб-квартира МВФ знаходиться у Вашингтоні.

Ще одна спеціалізована установа ООН - Міжнародний банк реконструкції та розвитку (International Bank of Reconstruction and Development). Мета МББР - сприяти країнам-учасницям у розвитку їх економіки за допомогою надання довгострокових позик і кредитів, а також гарантування приватних капіталовкладень (інвестицій). Країни-одержувачі зобов'язані виконувати рекомендації банку, давати йому звіти про використання позик, надавати необхідну інформацію. Вищим органом є Рада керуючих. Штаб-квартира знаходиться у Вашингтоні, у Парижі та Токіо - відділення.

На конференції ООН 1948 року в Гавані був підготовлений проект створення Всесвітньої торгової організації (ВТО). Тоді його не було прийнято. Проте у тому ж році 23 зацікавленими державами на основі положень Гаванської хартії була підписана багатостороння Генеральна угода про тарифи і торгівлю (General Agreement on Tariffs and Trade - GATT) із зазначенням того, що вона відкрита для підписання іншими країнами.

Процес поступового приєднання до GATT (ГАТТ) виявився успішним. Нині Генеральна угода про тарифи і торгівлю - це багатостороння міжурядова угода про режим торгівлі і торговельну політику, у якій на різних умовах бере участь понад 140 країн-учасниць. Основним методом роботи ГАТТ стало періодичне проведення багатосторонніх переговорів, так званих раундів, на яких розглядаються питання про взаємне зниження мит та інших бар'єрів у міжнародній торгівлі. Місцем перебування ГАТТ стала Женева (Швейцарія). Усього було проведено вісім раундів переговорів.

На останньому Уругвайському раунді було прийнято пакет домовленостей, що одержав назву ГАТТ-1994, а також була створена Всесвітня торгова організація (World Trade Organization), яка покликана забезпечити виконання ГАТТ-1994 і пов'язаних з ним рішень. Вступ до ВТО означає одночасне приєднання до ГАТТ. Пакет документів ГАТТ-1994 не обмежується тільки питаннями міжнародної товарної торгівлі, а й регулює міжнародну торгівлю послугами (банківськими, страховими, транспортними, будівельно-монтажними та іншими), а також зовнішньоторговельні аспекти інвестицій та об'єктів інтелектуальної власності. Україна на сьогоднішній день є асоційованим членом ГАТТ-ВТО.

Процес інтеграції світової економіки і поглиблення економічної взаємозалежності країн в кінцевому підсумку має привести до повної свободи переміщення товарів, послуг, об'єктів інтелектуальної діяльності та робочої сили між різними країнами й усунення всіляких торгових бар'єрів та обмежень на їх шляху. З іншого боку, в умовах ринкової економіки з її конкуренцією і неоднаковим рівнем соціально-економічного розвитку в різних країнах кожна держава прагне захистити вітчизняних підприємців за допомогою всіляких бар'єрів, обмежень та їх фінансової підтримки.

Таким чином, історично склалися два протилежних курси зовнішньоекономічної політики - курс на лібералізацію зовнішньоторговельного режиму і курс на протекціонізм.

Протекціонізм (від лат. protectum - сприяти, захищати) має на меті забезпечення найсприятливіших умов для реалізації на внутрішньому ринку товарів національних виробників, захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції. Проте заходи для обмеження іноземної конкуренції можуть викликати відповідну реакцію з боку інших країн, тому вирішення першого завдання повинно погоджуватися зі створенням необхідних умов для вивозу національних товарів на ринки інших країн і ввозу іноземних товарів. Ці завдання вирішуються застосуванням засобів політики лібералізації (від лат. libero - звільняти).

Загальним завданням для всіх держав є поєднання цих двох принципів зовнішньоторговельної політики.