Естетика - Мовчан В.С. - 3.7. Естетика доби еллінізму

Поняття "елліністична естетика" відображає розвиток естетики впродовж тривалого історичного періоду: від ІІ ст. до н. е. до III ст. н. е. Це доба, що синтезує дві культури: грецьку — останніх століть старої ери (культуру еллінів: назва походить від самоназви давніх греків) і римську. Згадане поняття відображає вплив давньогрецької естетики та культури загалом на увесь регіон Середземномор'я. Це доцільно розмежувати тому, що римська культура зазнала великого впливу грецької і внесла мало оригінального в історію естетики.

Початий еллінської культури пов'язані з постаттю Александра Македонського, завоювання якого спричинили втрату Давньою Грецією політичної незалежності, але сприяли поширенню грецької культури у завойовованих ним землях. Особливе значення у поширенні еллінської культури мало загарбання Греції Римом (146 р. до н. е.). Він фізично переміг греків, однак був переможений їх культурою: "полонена Греція перемогла некультурного переможця" (Горацій).

У добу еллінізму змінилось уявлення про цінності культури, зокрема філософії й естетики. Центром філософських пошуків, відсунувши на другий план питання пізнання законів буття, стали проблеми віднайдення засобів для облаштування життя та здобуття благополуччя, що вважалося умовою щастя. Естетика також зосереджена не на питаннях сутності краси та проблемах мистецтва, а на з'ясуванні практичної корисності мистецтва для творення життєвого добробуту. В добу еллінізму склалася низка філософських шкіл, котрі розробляли окремі аспекти естетичної теорії. Основні з них — епікурейська, стоїчна, скептична школи, що розвивалися поряд з Академією Платона та Перитатетичною школою Арістотеля. Естетичні пошуки новоутворених шкіл зосереджувались як питаннях щастя та шляхів його досягнення. Відтак їх орієнтації визначалися як гедоністична, моралістична та скептична. Епікурейська школа, що розвивала ідею насолоди життям (гедонізм), взяла за основу сенсуалістичну філософію; стоїчна дотримувалась позицій моралізму; скептична школа заперечувала можливість віднайдення істини у судженнях про цінності й можливість розв'язання проблем, котрі хвилюють людей. Згодом виникла ще еклектична школа, що прагнула синтезувати ідеї названих шкіл. Усі вони існували впродовж багатьох століть.

Естетика (та філософія) еллінізму поділялася на два періоди розвитку: ранній еллінізм і пізній. У період раннього еллінізму естетика розвивалася в межах уже названих філософських шкіл — епікурейської, стоїчної, скептичної. Засновник епікурейської школи — Епікур (342/341—271/270 до н. е.), автор праць "Про музику", "Про риторику". Найвідоміші її представники — Метродор (III ст. до и. е.), Горацій (І ст. до н. е.) — автор відомої "Поетики"; Філодем (І ст. до в. е.) і Лукрецій (95—35 до н. е.). Останній є автором філософської поеми "Про природу речей". Основу їх філософських засад становить ідея самозаглиблення та захисту людської суб'єктивності, духовного світу людини. Ідеї "суб'єктивного самозадоволення" ґрунтувалися на чуттєвих переживаннях, що визнавалися природними, а тому — цілком розумними й естетично сприйнятними. Естетичним кредо звучить думка епікурейців про цінність задоволення: "Ми стверджуємо, що задоволення є початок і кінець блаженного життя. Ми знаємо, що воно є перше і природне благо" [в, с. 152]. Благом можуть бути різноманітні речі, у тому числі фізіологічні задоволення ("насолода черева"). Скажімо, одна думка звучить так: "Початок і корінь усякого блага є задоволення черева, тому до цього задоволення зводиться все мудре і прекрасне" [в, с. 152]. Не заперечуються, однак, і духовні задоволення від сприймання мистецтва — слухання музики та споглядання прекрасних творів мистецтва. У задоволеннях епікурейці дотримувались ідеї міри і не визнавали благом те, що порушує її, тобто те, що суперечить законам природи, а в розумінні задоволень як блага — естетичних позицій блаженної рівноваги та співмірності й гармонії. Лукрецій, наприклад, зазначав: у задоволеннях (надмірних), з самої їх глибини, випливає гіркота, породжена усвідомлення даремності власного життя, зануреного в болото бездіяльності.

Лукрецій вважав предметом насолоди людські уміння в різних справах: практичних і духовних, естетичних та пізнавальних. Джерело насолоди — не лише практичні уміння та їх наслідки, а й здатність розуміти красу речей світу (природного та людського). Джерела мистецтва Лукрецій вбачає у природі (взірець для наслідування), у людських потребах і розумі:

Життєві зручності й усе" що здатне надавати насолоду: Пісні, вірші, живопис, ліплення мистецьке статуй — Це людям все потреба підказала, допитливий же розум Цього навчив їх в русі висхідному поступовім. (переклад авт. — В. М.) [6, с. 153].

Так само Лукрецій тішився своїм умінням передавати почуття стрункими віршованими рядками, щоб недосвідчений розум міг швидше осягнути премудрості науки й отримати від цього користь і насолоду. Корисність мистецтва епікурейці пов'язували з життєвою практикою та наукою, не надаючи йому самостійного значення. Однак саме в римського епікурейця Лукреція краса, "розлита в усьому", є рушійним началом любові й поєднуючись з нею в цілісність, постає як творчість всепороджувальної любові.

Естетика стоїків. Історію стоїцизму поділяють на три періоди: ранній (III ст. до н. е.), представниками якого були засновники школи Зенон, Клеанф, Хрисіпп); середній (II—І ст. до н. е.) — Філон із Ларісси, Панецій і Посидоній; пізній (римський період — І—II ст.) — Цицерон, Епіктет, Сенека та Марк Аврелій). Питання естетики розробляли Зенон і Клеанф ("Про прекрасні предмети"), Хрисіпп ("Про прекрасне", "Про прекрасне і насолоду), Сенека ("Листи до Луцилія"), Цицерон ("Теоретик"), Марк Аврелій ("Наодинці з собою. Роздуми").

Вихідні ідеї естетики стоїків пов'язані з давньою натурфілософією, що розглядала космос як творче начало. Він пронизує все буття, реалізуючись у природі й отримуючи завершення в людині. У зібранні стоїчних фрагментів зазначалося: "Космос — прекрасний. Це зрозуміло з форми, кольору, величини і різноманітності зірок у космосі". Хрисіпп наголошує: "Уся природа художня, оскільки вона ніби має певний шлях і правило, якого дотримується" [6, с. 141]. Зенон, за словами Хрисіппа, називає природу "художниця", оскільки вона творить усілякі блага й опікується ними. Людина, згідно зі стоїками, також художник — творить сама себе. У творенні поєднуються моральне й естетичне начала. Краса постає самоцінною: "Усе прекрасне, в чому б воно не було, прекрасне само по собі: похвала не входить у нього складовою частиною. Тому від похвали воно не стає ані гірше, ані краще" [6, с. 147], — пише Марк Аврелій. Стоїки виділяли чотири види прекрасного: справедливість, мужність, упорядкованість і тямучість (розумність) [6, с. 140].

Мистецтво стоїки розглядали як наслідування природи і приділяли йому велику увагу, поширюючи поняття "мистецтво" на різні сфери людської діяльності. Важливим є розуміння мистецтва як єдності теоретичних знань і практичних умінь (розуму та методу) [6, с. 41]. У галузі власне мистецтва (художня творчість) обстоюється ідея самоцінності творчості, де метою постає результат — досконалість твору; його майстерність і змістовне наповнення, здатні позитивно впливати на особистість. Сенека, акцентуючи на можливостях мистецтва позитивно впливати на свідомість і почуття людини, критикує митців, котрі вбачають мету творчості у матеріальних вигодах і не прагнуть художньої досконалості. "Я зовсім не поважаю і не вважаю хорошим нічого, що робиться для грошей" [6, с. 144].

Стоїцизм, отже, є філософією, що в основу буття світу і людського життя та діяльності покладає феномен естетичного, розглядаючи його умовою результативності творчості з огляду досконалості предметів творення, а також у зв'язку з цінністю феноменів естетичного для духовного життя особи.

Естетика скептиків. Засновником школи скептиків був Піррон з Еліди, а видатним представником — Тімон Фліунський (IV—ПІ ст. до н. е.). Естетика грецького скептицизму мала цілком негативний характер. За словами Діогена, Піррон нічого не називав "ані прекрасним, ані потворним, ані справедливим і стверджував, що ні в чому нічого не існує з істини (насправді, люди ж чинять усе за законом і звичаєм, адже всяка річ є не більш це, аніж те" [5, с. 378—379]. Секст Емпірик (И ст. до н. е.) у трактаті "Проти риторів" заперечує риторику як мистецтво. Аргументом слугує те, що риторика складається зі слів, а зі слів нічого створити не можна, тому в риториці немає потреби. У трактаті "Проти вчених" Секст Емпірик у такий самий спосіб зіставляє (позиції) представників різних філософських шкіл античності, розглядаючи їх позиції рівнозначними, тобто, жодна не постає істинною. Так, стосовно думки Ксенофонта "Усе суще є або благо, або зло, або не благо і не зло", Секст Емпірик, зосереджуючись на слові "є" і виділяючи два його значення (існування та явлення), стверджує: про поняття "добро" та "зло" не можна сказати нічого реального саме тому, що все залежить від того, в якому сенсі використовують ці поняття [15, с. 223].

Цінність естетики скептиків — не у висунутих ними ідеях, а в збереженні античної спадщини, що стала предметом їх аналізу та завдяки широкому цитуванню дійшла до нащадків.