Етика - Вознюк Н.М. - 4. Індивідуальна моральна самооцінка: зміст, форми, компоненти

Активність моральної самосвідомості не вичерпується інтелектуально-гносеологічною сферою, а проявляється в емоційно-аксіологічній формі. У Гегеля "абсолютне знання" є єдиним способом існування самосвідомості, а самосвідомість розглядається як єдиний спосіб існування людини...; ідеалісти взагалі "знають лише ставлення "людини" до самої себе, і через те всі реальні відносини стають для них ідеями, тоді як у дійсності ідеальне самоставлення людини є породженням і відображенням її реальних практичних взаємин з іншими членами суспільства [3].

Однією із основних функцій моральної самосвідомості є оціночно-емоційне ставлення людини до себе, як особлива форма моральних відносин, суб'єктом і об'єктом яких виступає вона сама.

Подібно до того, як свідомість у цілому є не лише відбитком, але і моїм ставленням до середовища, самосвідомість — не пасивне самоспоглядання, а моє активне ставлення до власного Я, як об'єктивної і суб'єктивної реальності. "Ставлення "Я" до свого іншого "Я" є ціннісним ставленням, актом ціннісної саморегуляції", що "включає передпідготовку і санкціонування нашого волевиявлення і потім наступної оцінки цього волевиявлення, тобто в остаточному підсумку оцінку оцінки" [7, 119].

У етиці моральні відносини розглядаються, по-перше, як система прямих та непрямих зв'язків, які утворюються між людьми у процесі моральної діяльності при взаємному "обміні вчинками", по-друге, як трансформацію цих взаємозалежностей у моральній свідомості особи у вигляді її внутрішньої позиції щодо суспільства, групи, окремих осіб і самої себе. Практичні відносини, об'єктивовані у вчинках та моральності, безпосередньо народжуються суб'єктивними відносинами людей у формі моральних поглядів і почуттів. Разом з тим ансамбль духовно-практичних моральних відносин особи у суспільстві формує та змінює її моральну сутність, яка визначає суб'єктивне ставлення інших до себе.

При цьому цінність проявляється, або змінюється в індивідуальній моральній оцінці, але не є її безпосереднім результатом.

Навпаки ця оцінка (і самооцінка) з'являється у результаті визначення соціальної цінності данного морального фактора, загальноприйняте значення якого для особи набуває суб'єктивного значення. Водночас зміст моральної оцінки і самооцінки залежить від індивідуально-психологічних особливостей оцінюючого суб'єкта, його ціннісних орієнтацій, від повноти, глибини і точності його знань про оцінюваний об'єкт. Більше того, моральні цінності знаходять і зберігають своє об'єктивне соціальне значення і дієвість настільки, наскільки приймаються і застосовуються членами суспільства як особисто значущі установки їхньої свідомості і поведінки.

Морально зріла людина оцінює інших і себе, виходячи з критеріїв добра і зла, свідомо вироблених нею шляхом селективного засвоєння та використання визначених соціальних цінностей. Вона співвідносить свою реальну, (або заплановану) поведінку з цінностями референтних груп і осіб, їх фактичними, (або очікуваними) оцінками вчинків. Серед різноманітних моральних ідеалів, принципів, норм, які функціонують у даному суспільстві, вона критично відбирає і творчо освоює ті, які ближче до її розуму і серця, співзвучні світоглядові, уявляються їй щирими і справедливими, які найбільше за все відповідають життєвим інтересам усіх і кожного, у тому числі — власним.

Навпаки, "звикаючи робити все без міркування, без переконання в істині, а лише за наказом, людина стає байдужою до добра та зла і без зазріння совісті робить вчинки, які є протилежними моральним почуттям, виправдуючись тим, що "так наказано" [11, 99].

Дорожче всього індивідові стають моральні цінності й оцінки тієї спільноти, з якою він себе ідентифікує, сприймаючи і переживаючи її інтереси і мету, як особисто важливу. "Те, що людина називає своїм, значною мірою визначає і те, чим вона сама є" [150, 36, 81]. Чим ширші і прогресивніші соціальні спільноти, з якими вона пов'язує свою долю, тим значніші і крупніші масштаби освоєних нею моральних цінностей, тим вище її моральний потенціал.

На самовибір моральної орієнтації впливають соціальний статус особи у визначеному макро і мікросередовищі, її реальне і уявне положення у системі моральних відносин, життєвий досвід і ролі, які виконуються у процесі моральної діяльності, її духовна культура, уся сукупність виховних впливів, включаючи і самовиховання.

Система диспозиційних моральних орієнтацій особи виступає як ієрархія фіксованих (більш-менш усвідомлених) загальних ціннісних установок щодо ступеня співвідношення своїх і чужих вчинків з етичними принципами суспільства (класу), що стали її нормативними переконаннями. Формально усвідомлене надіндивідуальне значення моральної норми залишається для особи розумовим знанням доти, доки не набуде глибокого інтимного змісту в якості еталона і мотиву моральнісної діяльності, перетворившись у "внутрішню етичну інстанцію".

Розрив між етичними знаннями і їх емоційно-особистісною оцінкою породжує "суттєвий бар'єр" на шляху формування моральних переконань. Навпаки, зрілість переконань як суб'єктивної підстави моральної позиції характеризується тим, наскільки воно є усвідомленим активним спонуканням до визначених вчинків та їх самооцінки.

Моральні переконання як компоненти самосвідомості є ні чим іншим, як глибоко осмисленими, емоційно-вистражданими, апробованими життєвим досвідом моральними цінностями, в істинності та загальнозначущості, яких особистість твердо впевнена, а тому керується ними як імперативними спонуками у вчинках, оцінках і самооцінках, виходячи із соціальних потреб і інтересів. Сформувавшись на вищому ярусі свідомості, переконання може потім "опускатися" в область віри, не допускаючи сумнівів його правильності, що перетворює моральні цінності в щось святе. Особа по-різному усвідомлює свої моральні переконання залежно від рівня їхньої зрілості і актуальності в даній ситуації.

При цьому ступінь суверенності індивіда може коливатися від копіювання чужих оцінок до цілком самостійної самооцінки незалежно від думки інших або навіть усупереч їй. Глибоко порядні люди, за словами Н. Г. Чернишевського, " самі думають про себе все те, що можна сказати на їх осуд.

Щоденні позитивні вчинки, звичні для оточуючих і самого суб'єкта, як правило, не зумовлюють аргументованої самооцінки. Така необхідність найчастіше усвідомлюється в умовах відповідального морального вибору, при істотній зміні його статусу, домагань, характеру взаємин з іншими, при підвищенні вимог до нього і власних претензій до себе, розбіжності суспільних оцінок і особистого ідеалу з колишньою думкою про себе. Конфлікти між добром і злом, моральним ідеалом і реальністю, належним та суттєвим, духовним і практичним у моральній діяльності особи стають джерелами переоцінки цінностей і їхніх критеріїв самосвідомості.

Самооцінка — одна з основних форм прояву індивідуальної моральної самосвідомості. У орієнтації на Я як суб'єкта моральної активності проявляється деякий "егоїзм" на відміну від "альтруїстичної" установки щодо оцінки інших. "Висловлювання і дії оточуючих при самооцінці важливі не самі собою, а лише у безпосередньому зв'язку з її суб'єктом, оскільки останній усвідомлює і переживає їх ставлення до себе, вважаючи цей показник "найбільш важливим виміром" [188, 175].

І хоча у даному випадку абсолютизується один із суб'єктивних критеріїв поведінки, поза сумнівом, що самооцінка є дійсно фундаментальним структурно-функціональним компонентом моральної самосвідомості.

Зберігаючи відносну самостійність, самооцінка виступає у тісній єдності із самопізнанням моральнісної діяльності. Щоб оцінити себе по достоїнству, треба мати про себе достовірну і досить повну інформацію. Водночас самооцінка — не лише фіксований підсумок морального самопізнання але і неодмінна умова, і адекватна форма його перебігу. Без самооцінки збагнення моральної специфіки своїх характеру і діяльності є неможливим. Якщо "вільний самоаналіз" може бути чисто актуальним, що констатує, то моральне самопізнання неминуче стає оцінюючим, а моральна самооцінка має значення як ціннісне знання про себе. Зміст моральної самооцінки визначається, з одного боку, об'єктом, на який вона спрямована, а з іншого — ціннісними критеріями, якими керується суб'єкт при визначенні своєї моральної значущості.

Важливо, щоб особа оцінювала мотиви і наслідки моральної діяльності не сугубо суб'єктивно і довільно, а проявляла їхню реальну цінність, зіставляючи з вчинками інших осіб, виходячи із загальних моральних критеріїв, вивірених соціальною практикою. В. П. Тугаринов вірно підмітив, що "самооцінка означає самопізнання. усього процесу морального вибору із суб'єктивних пробуджень до об'єктивних результатів". Дійсно, я можу в етичному плані оцінювати свої конкретні вчинки та їх складові елементи (мотиви, цілі, засоби, рішення, дії, їх наслідки), як і всю моральну діяльність (загальну спрямованість свідомості і лінії поведінки, спосіб мислення і спосіб життя, моральні якості, моральний погляд у цілому) [175].

Предметом морального самоставлення особистості за певних умов стають її життя і здоров'я, праця і побут, навчання і дозвілля, внутрішні переживання і зовнішні манери — все, що актуально для неї й інших з точки зору добра, обов'язку, гідності.

Розрізняючись за рівнем узагальнення, повноти, глибини, стабільності, моральна самооцінка буває вузькою і широкою, порційною і цілісною, ситуаційною і стійкою, виступаючи і як інтуїтивне визначення цінності вчинку, і як логічне обґрунтування лінії поведінки. Але у будь-якій формі вона виходить з переконань людини, відбиваючи інтереси різних соціальних груп і визначаючи її характер. "Ось чому у самооцінці особливо важлива опора на науковий світогляд, який дозволяє знаходити правильні пункти відліку у визначенні моральної значущості заподіяних вчинків" [188, 155]. При цьому універсальні, абстрактні вимоги суспільства до поведінки кожного перетворюються у суб'єктивні критерії самооцінки, коли стають індивідуально-конкретними вимогами до себе не меншою мірою, ніж до інших.

Моральна самооцінка може бути у різному ступені адекватною або неадекватною моральній цінності вчинків і якостей особи, що зумовлені рядом соціальних, гносеологічних і психологічних причин. Реальність її у соціально — історичному плані визначається відповідністю ціннісних критеріїв, якими керується суб'єкт, корінним інтересам найбільш прогресивного в житті, що збігається з потребами розвитку людства. Міра адекватності в оцінці самої себе залежить і від того, яке реальне положення даної особистості у суспільстві, як склались її конкретні взаємовідносини з оточуючими і наскільки правильно вони оцінюють її моральну гідність. Нерівномірність морального і розумового розвитку особи, багатогранність її моральних поглядів, складність її соціальної життєдіяльності визначають динамізм, різноплановість і суперечливість моральних самооцінок, труднощі, а часом і неможливість однозначної цілісної автохарактеристики.

У гносеологічному аспекті моральна самооцінка правильна, оскільки досить точно, глибоко і повно відображає діяльну моральну природу суб'єкта. При цьому суб'єктивно-особистісні (цілі і мотиви) і об'єктивно-соціальні (зовнішні умови і наслідки) компонента його моральної діяльності повинні розглядатися в системі розуміння. Діюча самокритичність властива передовим представникам найбільш прогресивного в суспільстві, переконанням у правоті своїх моральних ідеалів і цілей, впевнених у своїх потенційних можливостях, а тому здатним відкрито і мужньо визнавати власні помилки і недоліки заради морального самоочищення у процесі боротьби за оновлення світу. Моральна самооцінка особи може виступати як процес розгорнутої у часі і за змістом автохарактеристики і як її кінцевий результат — цілісний автопортрет морального вигляду Я у дзеркалі свідомості. Найбільш складним інтегральним утворенням самосвідомості, що поєднали у собі прогнозні і ціннісні компоненти, є концепція Я. Західна "гуманістична психологія" (Д. Вайл, Л. Кольберг, А. Комбс, С. Куперсмит, Е. Ериксон і ін.) трактує Я-концепції" досить розкрито, включаючи у себе сукупність всіх уявлень індивіда про себе у сьогоденні, минулому і майбутньому, сполучених із самооцінками і пов'язаними з ними переживаннями, переконаннями, поведінковими установками. На відміну від соціопсихологів (Т. Адорно, Дж. Мід, К. Хантди, Т. Шибутані ін.), ряд авторів — зводить концепцію Я лише до продукту інтеракції індивідів" — "визначеному способові поводження, бачить у ній закономірний підсумок формуючого впливу соціальної макро- і мікросистеми виховання, саморозвитку і самовиховання особи. На наш погляд, моральна концепція "Я" включає і психологічні єдності у контексті всієї життєдіяльності. Неправомірно обмежувати зміст моральної самооцінки вчинків одними внутрішніми спонуками, відволікаючи їх від зовнішньо-предметних реальних результатів. Так ще Гегель писав: "Думати про наслідки вчинку важливо тому, що завдяки цьому не зупиняються на безпосередній точці зору, а піднімаються над нею" [48,34]. При оцінці свого вчинку звичайно легше визначити моральну цінність його мотиву значно складніше — об'єктивні наслідки, тоді як з боку складніше оцінити внутрішні спонуки і простіше бачити результати. Керуючись правильними моральними критеріями, можна впасти в оману, якщо ігнорувати або перебільшувати ті або інші моменти свого моральнісного життя. Але і прагнучи врахувати всі його грані й умови, ми не зможемо уникнути помилок у самооцінці, якщо будемо виходити з помилкових моральнісних позицій.

Психологічні ж труднощі досягнення щирої моральної самооцінки ховаються у різних (не завжди актуально усвідомлених) установках, стереотипах, очікуваннях, упередженнях, що спотворюють уявлення особи про саму себе. "Думку про своє "Я" людина створює з пристрастю, вона складає собою тенденційний психологічний автопортрет" [184,165]. Неадекватна моральна самооцінка може бути різною мірою завищеною або заниженою. У одних людей переважають захисні установки на утвердження власної гідності, підтримки високого рівня свого авторитету, доброї репутації. Схильність до самоідеалізації приводить до того, що "нам совісно уявляти собі речі такими, які вони є... Хто з нас не намагався іноді додати відтінок героїзму, великодушності або тонкого розуміння найпростішому своєму вчинкові, зробленому іноді зовсім випадково?" [184,78]. У визначених умовах подібні тенденції приймають різні форми переоцінки своїх чеснот і недооціни своїх вад — від зайвої зарозумілості при недостатній самокритичності до гіпертрофованої зарозумілості, "манії величності".

В інших неадекватність моральної самооцінки проявляється в зменшенні або ігноруванні своїх досягнень, достоїнств і явному перебільшенні власних недоліків, у надмірній драматизації слабкостей, помилок, провин, що уявляються як невикорінні вади, недоліки. Такого роду недооцінка себе часом вироджується в хворобливе самоприниження і самошельмування, створюючи стійкий комплекс неповноцінності.

Помилкова моральна самооцінка пов'язана як з неадекватною оцінкою особи навколишніми, так і з абсолютизацією або ігноруванням нею суспільної думки. Така самооцінка стає наслідком, фальсифікованого ставлення до інших. "Кожна людина вимірює інших собою. Що нижче її або дорівнює їй, те вона розуміє, по-можливості тому вона вірить; що вище її здібностей або розвитку, того вона не розуміє, тому й не вірить." Людина схильна переоцінювати себе, коли приймає на віру занадто втішну думку про себе або захищається від негативних оцінок, вважаючи їх несправедливими, коли судить про інших за завищеними критеріями, а про себе — за заниженими. Водночас суб'єкт, звичайно недооцінює себе, якщо навколишні оцінюють його низько.

Людина схильна переоцінювати себе, коли приймає на віру занадто втішну думку про себе або захищається від негативних оцінок, вважаючи їх несправедливими, коли судить про інших за завищеними критеріями, а про себе — за заниженими.

Суб'єкт звичайно недооцінює себе, якщо навколишні оцінюють його низько (чи він сам так вважає), а сам до себе він виставляє більш високі вимоги, ніж інші. Егоцентризм при завищеній самооцінці зумовлює авторитарне ставлення до інших (у вигляді поблажливості, зневаги, презирства, що принижує заступництво), а при заниженій (явна розбіжність позитивної самооцінки з громадською думкою) породжує різні форми психологічного самозахисту, недоброзичливості до оточуючих (в одних випадках — помисливість, уразливість, заздрощі, ревнощі, в інших — скритність, лукавство, хитрість, у третіх — амбіції, мстивість, зловтіху).

Для деяких важливо не стільки те, що думають про них інші, оскільки власні уявлення про те, як ставляться до них з боку. Ці люди частіше за інших судять по собі, проектуючи на цих уявах свої недоліки ("міряють на власний аршин").

Найбільш раціоналізованою і водночас гострою формою моральної самооцінки є самокритика. Ставлення до критики і здатність до самокритики — найважливіші показники рівня моральної та інтелектуальної зрілості особи. Чим сильніша людина духовно, писав — Бєлінський, тим сміливіше вона дивиться на свої слабкості і недоліки. Атмосфера взаємного відчуження, аморалізму і лукавства у суспільстві перешкоджає широкому поширенню здорової самокритики серед його членів. В одних, це проявляється в байдужості або цинічно-апологетичному ставленні до своїх і чужих вад; в інших — у панічному страхові самовикриття і втрати престижу перед недоброзичливою громадською думкою, у прагненні до показної благопристойності; у третіх самокритика залишається безпринципною, пасивною або здобуває деструктивний характер, вироджуючись у релігійно — фанатичне самошельмування. Уникаючи душевного дискомфорту, людина нерідко віддає перевагу гіркій правді про себе над солодкою брехнею, ховаючи або виправдуючи перед собою й іншими власні вади. Подібного роду брехню шляхом вишукування "гарних" основ для реабілітації поганих намірів і діянь Гегель називав "пробабілізмом" — витонченим лукавством, при якому " зробивши будь-який поганий вчинок, намагаються перетворити його для власної совісті у щось таке, що можна уявити собі і добрим вчинком" [48, 39].

Критична моральна самооцінка, уміння втілити її, незважаючи на усі втішні самовиправдання, які підказує людині самолюбність, — неодмінна умова справжнього морального резонансу з іншими людьми, а значить і взаємо- і світоглядну позицію стосовно себе, і морального змісту свого життя, відображаючись у всій багатогранності соціальної активності особи. У такому трактуванні Я-концепція — не сукупність фрагментарних образів Я і оцінок його окремих граней, а — цілісна система поглядів на себе, як суб'єкта моральнісної життєдіяльності.

На формування індивідуальної моральної самооцінки суттєво впливає громадська думка. Водночас надмірна чутливість особи до думки інших осіб призводить до конформізму й утрати моральнісної автономії. Але й постійно скептично сприймаючи, або ігноруючи думку навколишніх про себе індивід ризикує втратити критерії моральної самооцінки і дезорієнтуватися щодо соціальної цінності свого Я.

Багаторазово породжувані громадською думкою оціночні ситуації, у які потрапляє особа, стимулюють в ній схильність до самооцінки. Становлення індивідуальних критеріїв і мотивів, навичок і звичок моральної самооцінки перебігають у спілкуванні за допомогою взаємооцінок людей на основі засвоєного морального кодексу даного суспільства. Психологи встановили, що людина часто неусвідомлено відтворює групову оцінку її поводження, провокує оцінку інших щодо себе і навпаки: про навколишніх нерідко судить за аналогією з собою.

Генетична та функціональна моральна самооцінка опосередкована оцінкою нас іншими, нашими оціночними ставленнями до них і лише на рівні світосприйняття стає автономним актом самовизнання і самоставлення. Але і зріло оцінюючи свої вчинки, особа періодично "самовідчужується", дивиться на себе очима авторитетних осіб і референтних груп.