Етика - Тофтул М.Г. - 4.3. Етичні вчення Давнього Китаю

Зародження давньокитайської філософської думки припадає на VIII ст. до н. е. Тогочасні мислителі переймалися переважно моральною проблематикою, з якою за актуальністю могли конкурувати хіба що проблеми побудови ідеальної держави і права. Здебільшого вона стосувалася відносин між людьми різних соціальних верств, моральності правителя, стосунків у сім'ї тощо. Вже у найдавнішій пам'ятці китайської народної творчості "Ші цзин" ("Книзі пісень") піддано осуду жорстокість, несправедливість правителів, хоча в інших її розділах прославлялись їх сила, благородство, доблесть, що відповідало поглядам тогочасної аристократії. Різноманітні аспекти моральної проблематики (досконалість правителя, моральні якості особистості) порушено в "Шуцзин" ("Книзі історії").

Значну роль у становленні і розвитку етики Давнього Китаю відіграла "І цзин" ("Книга перемін"). Основна й* ідея полягає у нероздільності неба, землі і людини, у визнанні постійних змін природних і суспільних явищ, зумовлених взаємодією "янь" та "інь" (світлого і темного, твердого і м'якого, чоловічого і жіночого, успішного і невдалого тощо). Янь — активне, всепроникаюче, те, що освітлює шлях пізнання; інь — пасивне, темне начало. Символіка, афористичність і термінологічна багатозначність "Книги перемін" відкривали простір для найрізноманітніших філософських її тлумачень представниками різних філософських шкіл Давнього Китаю. Кожне питання вони висвітлювали через призму моральності.

Етика даосизму

Засновником даосизму вважають напівлегендарного мудреця Лао-цзи (Лі Ер, Лі Баянь), який жив у VI— V ст. до н. е. (а можливо, й раніше). Головний трактат філософії даосизму "Шлях доброчесності" ("Дао де-цзин") приписують то самому Лао-цзи, то його послідовникам, які дотримувались головних положень свого вчителя.

Даосизм (кит. — школа дао) — філософське вчення Давнього Китаю про всезагальний і невидимий закон всього Існуючого —дао, якому підпорядковуються природа, суспільство, поведінка і мислення індивідів.

Даосисти закликали слідувати природі, жити природним життям. Вони тлумачили дао як "головне в усіх речах", "корінь", "мати землі й неба", "першооснова світу", "творець усього сущого", яке існує у складних взаємозв'язках і взаємозалежностях: людина залежить від землі, земля — від неба (космосу), небо — від дао, а дао — від себе.

Людину і світ це вчення трактує як закономірне породження дао, частину природи, призначенням якої є дотримання чеснот (де), тобто жити згідно з природою. Навпаки, будь-яке штучне втручання, спроби змінити природний порядок буття згубні для людей, є джерелом зла. Крім того, даосизм стверджує, що у відході від законів природи винні правителі, а не народ, оскільки ініціатива підкорення інших країн йде саме від них. Той, хто керується дао, ніколи не підпорюватиме інші країни, тому що це може обернутися проти нього. Адже там, де побували війська, нічого не росте. Тому після великих війн настають голодні роки.

Основний моральний принцип даосизму — у вей (не-діяння): людина, яка пізнала дао, — бездіяльна; хто служить дао, той пригнічує свої бажання, стаючи бездіяльним. Даосизм возвеличував аскетизм і недіяння, яке є водночас найбільшим діянням, оскільки завдяки йому можна досягнути вершин пізнання. Однак пропагування лаоською філософією квієтизму (лат. quietus — спокійний) має і раціональне начало, оскільки свавільна діяльність людей, ігнорування об'єктивних законів розвитку природи і суспільства часто породжують зло, до яких належать і експерименти із суспільством (революції), і "перетворення" (точніше "спотворення") людиною природи тощо.

Отже, основні положення етики даосизму проголошують необхідність дотримання визначеного природою шляху, сповідування принципу недіяння. Щастя народу полягає у поверненні до рівності й родоплемінних відносин, а щастя мудреця — у помірності, простоті, близькості до природи. Тому у справжній людині головним є не "благородство" (соціальний статус), а природність доброчесності.