Етика - Тофтул М.Г. - Етика неопозитивізму

Прагматизм як філософська течія зародився у 70-ті роки XIX ст. у США і набув найбільшого поширення у XX ст. напередодні Другої світової війни. У другій половині 40-х років поступився місцем неопозитивізмові.

Етика прагматизму вбачає найяскравіше вираження людської сутності в дії, а цінність чи відсутність цінності пізнання ставить у залежність від того, чи служить воно дії, життєвій практиці.

Прагматизм (лат. pragma — справа, дія) — філософська течія, яка, ігноруючи об'єктивну основу понять, ідей, теорій, норм, ОЦІНЮЄ їх, беручи до уваги лише їх практичну ефективність.

Представники прагматизму високо цінують реальний досвід людини, і це споріднює його з емпіризмом. Має він багато спільного і з позитивізмом. Найпомітнішими представниками цієї течії є американські мислителі Чарлз-Сандерс Пірс (1839—1914), Вільгельм Джеме (1842—1910), Джон Дьюї (1859—1952).

Багато їх міркувань безпосередньо стосуються стрижневих етичних проблем. Наприклад, на думку В. Джемса, добро є тим, що відповідає певним потребам. Кожна моральна ситуація унікальна, а тому щоразу доводиться приймати різні рішення.

Прагматисти виступили проти крайнощів морального догматизму й абсолютизму, які розглядали моральні цінності як позачасові, універсальні, незалежні від життєвих ситуацій, а також проти ірраціоналізму, скептицизму, неопозитивізму, які не погоджувались з твердженням, що моральні уявлення ґрунтуються на знаннях. Однак і вони не уникнули крайнощів, насамперед релятивізму. Вважаючи життєво практичним своє вчення про мораль, представники прагматизму заперечують необхідність загальних моральних принципів, оскільки, на їх погляд, людина повинна (змушена) самотужки розв'язувати моральні проблеми, враховуючи особливість кожної життєвої ситуації, в якій вона опинилася. Роль етики як теорії моралі вони заперечують чи принаймні применшують. На їхню думку, за допомогою розуму можна розв'язувати лише питання про вибір засобів досягнення мети, але обґрунтувати мету розумом неможливо. Тому пов'язані з проблемами мети питання не можуть належати до компетенції етики. Мету визначають вольові устремління людей, розум фіксує її як постфактум (лат. post factum — після зробленого), коли людина вже діє. При розв'язанні моральних проблем він водночас бере участь у розв'язанні утилітарних проблем, пов'язаних з тим, як найефективніше досягти конкретної мети.

Загалом прагматизм, виявляючи неабияку увагу до практично-утилітарних аспектів життя, абсолютизує таке відношення людини до дійсності, недооцінюючи релігійне, естетичне, моральне відношення, ігноруючи істину, що за всієї неповторності життєвих ситуацій вони мають те спільне, без чого моральні норми немислимі.

Етика неопозитивізму

Неопозитивізм є історичною формою позитивізму, що сформувався у 20-ті роки XX ст. Його родоначальники — австрійські фізик-теоретик Моріц Шлік (1882— 1936), філософ, логік, математик Л. Вітгенштейн, німецький філософ і логік Рудольф Карнап (1891—1970), англійський філософ, логік і математик Б. Рассел, представники Львівсько-Варшавської школи Альфред Тарський (1902—1984) і Ян Лукасевич (1878—1956).

Неопозитивізм — сучасний філософський напрям, у центрі уваги якого перебувають породжені розвитком сучасної науки актуальні філософсько-методологічні проблеми: роль знаково-символічних засобів наукового мислення; відношення теоретичного апарату й емпіричного базису науки; природа і функції математизації і формалізації знання тощо.

В етиці неопозитивізм об'єднує кілька течій і є спробою застосувати методологічні принципи філософії неопозитивізму до аналізу явищ моралі. Завдання етики його представники вбачають насамперед у вивченні мови моралі — моральних висловлювань (суджень), імен (термінів), якими позначаються відповідні поняття моралі. Свою теорію моралі вони називають метаетикою. За твердженнями неопозитивістів, етика, щоб бути науковою, повинна утримуватися від розв'язання будь-яких конкретних моральних проблем, оскільки моральні судження не можна обґрунтувати з допомогою фактичних знань, вони не піддаються верифікації.

У лоні неопозитивізму окреслилося кілька різновидів (логічний позитивізм, позитивізм лінгвістичного аналізу), що зумовлює певні відмінності етичних поглядів його прихильників. Абстрагуючись від багатоманітності проявів моралі, неопозитивісти основну увагу звертають на специфічні моральні терміни та висловлювання, стверджуючи, що, тільки будучи об'єктивованою в мові (особливо в мовленні), моральна свідомість може стати предметом наукового аналізу. Тому етика має вивчати мову моралі. При цьому постає завдання створення не "ще однієї" етики, концепції моралі, а метаетики. Згідно з такою точкою зору, щоб досягти статусу наукової, етиці слід відмовитися від претензій на нормативність, вона не повинна давати людині конкретні рекомендації, як поводитися. Ці висновки спричинені переконанням у тому, що, вдаючись до фактів, неможливо обґрунтувати істинність чи хибність моральних суджень.

Обстоюючи це твердження, неопозитивісти доводять, що в моральних судженнях ідеться не про існуюче (або те, що існувало), а про належне — те, що має бути. Моральні судження є нормативними й оцінними, а тому не піддаються перевірці на істинність. Наприклад, прихильники емотивістської теорії моралі стверджують, що моральні судження не можна перевірити досвідом, шляхом верифікації. Вони ні істинні, ні хибні, тобто не мають логічного значення. Це значення суто емотивне: виражає лише емоції того, хто говорить, і служить своєрідним наказом для того, хто слухає. Такі судження цілковито довільні і виражають лише схильності й бажання тих, хто їх висловлює. їх не можна ні обґрунтувати, ні спростувати.

На відміну від емотивістів, які здебільшого цікавилися лише окремими моральними висловлюваннями та відповідними термінами, представники школи лінгвістичного аналізу моралі зосереджують увагу на логіці моральної мови і мовлення загалом, аналізі відповідних текстів. Аналітична концепція розглядає аналіз мовних засобів і виразів як єдино правомірний метод дослідження, здатний виявити дійсні ситуації використання мовних засобів, які (ситуації) породжують етичні проблеми.

Цінність міркувань мислителів, яких зараховують до школи лінгвістичного аналізу, обумовлена тим, що аналіз мови моралі є необхідною умовою її всебічного дослідження.

Підґрунтям істинності моральних висловлювань і принципів, згідно з аналітичною концепцією, є їх загально значущість, а не об'єктивний зміст. Це породжує висновок, що етика не може допомогти людям у розв'язанні моральних проблем, оскільки моральна позиція людини — справа її особистого бажання.

Попри свою односторонність, неопозитивізм зумів сформулювати актуальні питання етики, внаслідок чого значно розширилася проблематика теорії моралі, а деякі з цих питань одержали й розв'язання.

Завдяки неопозитивізму значно зросла вимогливість до етики як науки.