Основи журналістики - Михайлин І.Л. - Розділ 18. Сучасна масово-інформаційна ситуація

Світові процеси та обличчя журналістики в Україні. Столиця і провінції - особливості розвитку ОМІ. Цензурна ситуація та її найважливіші характеристики. Типи української журналістики. Стилістика сучасної журналістики: тенденції до посилення інформативності, трансформації на користь інформаційних жанрів, аналітичність інформації, посилення оціночності в сучасних ОМІ, іронічність як своєрідний спосіб непрямої оцінки, "стеб" як стиль сучасної журналістики, його негативний вплив на свідомість, мову і мислення, посилення авторського "Я", заміна називних заголовків на дієслівні, які відіграють роль лідів, широке використання розмовного стилю, просторіччя, жаргону, мови вулиці, диференціація ОМІ за стильовими ознаками

Масово інформаційна ситуація в Україні сьогодні відзначається рухливістю й динамізмом, що загалом відбиває зміни й еволюцію усіх сфер суспільно-політичного життя. Україна все ще переживає перехідний період: недостатньо енергійно запроваджуються реформи; ще досить активно діють сили, що прагнуть повернення до старого. Одночасно в суспільстві зростає усвідомлення того, що від ОМІ залежить не в останню чергу, куди ж рушить Україна, на засадах яких цінностей буде сформована суспільна свідомість її народу.

Україна сьогодні все більше адаптується в світовий інформаційний простір, а відтак на розвиток української журналістики все активніше впливає світова масово-комунікативна ситуація, яка характеризується такими основними тенденціями її розвитку:

1) інтенсивно розвивається сучасна комунікативна технологія, що впливає на природу, розширює обсяг і поглиблює зміст інформації;

2) процес глобалізації інформаційних мереж, бурхливий розвиток системи Інтернет, якою вже охоплено понад 2 млд. чоловік, породжує новий тип журналізму, що характеризується потенційними можливостями участі кожного громадянина в творенні масової інформації; у майбутньому, на думку футурологів, відбуватиметься подальше "зрощування" людини й комп'ютера, якому людина "передає" частину функцій головного мозку, зокрема й функцію накопичення і збереження інформації;

3) навальне зростання кількості інформаційних повідомлень може бути охарактеризоване сьогодні як ситуація "інформаційного вибуху", що потребує від журналістики не тільки більш могутньої й технічно досконалої системи передачі інформації, але й перетворення ОМІ на могутні аналітичні центри, фабрики думки, здатні аналізувати й коментувати численні новинарні повідомлення; без допомоги цієї аналітичної роботи ОМІ читач самостійно неспроможний упоратися з могутнім потоком інформації, який щодня навалюється на нього;

4) зростає розуміння державами, соціальними групами та індивідами важливості циркуляції правдивої і вичерпної інформації;

5) все більше виявляється бінарна роль журналістики в культурно-політичному просторі: вона не лише відтворює суспільно-політичну й духовно-культурну ситуацію в світі, але й у великій мірі створює її;

6) зростає число міжнародних та транснаціональних учасників процесу руху інформації в світі, а звідси - політичне, соціальне й економічне розмаїття цього феномену, особливо в сфері освіти й культури;

7) зростає інтерес до порівняльних транс культурних досліджень, а також до вивчення громадської думки і образів (іміджів) за матеріалами мас-медіа;

8) розвиваються дискусії про новий міжнародний економічний порядок (НМЕП) та новий міжнародний інформаційний порядок (НМІП); з'являється все більше футурологів, що подальшу долю світової цивілізації пов'язують з розвитком інформаційних супермагістралей, вважаючи вже сучасне постіндустріальне суспільство інформаційним суспільством.

Концепція нового міжнародного інформаційного порядку була запропонована в серпні 1976 року на Конференції голів держав і урядів неприєднаних держав і була спрямована на подолання зростаючого розриву між розвинутими й неприєднаними країнами в справі забезпечення засобами інформації й комунікації. У декларації конференції наголошувалося, що колоніальне минуле країн, які розвиваються, призвело до нерівності у сфері інформаційних стосунків, а гегемонія інформаційного імперіалізму загрожує перетворити ці країни на пасивного споживача однобічної або неповної інформації.

Незважаючи на підтримку ідеї НМІП у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі та в документах ООН і ЮНЕСКО, вона наштовхнулася на протидію розвинутих капіталістичних країн, які в так званій Таллурській антидекларації цілком у дусі західного плюралізму зажадали запровадження в інформаційних відносинах простої формули: якщо у когось є інформація та засоби її поширення, то ніхто не може перешкоджати поширенню цієї інформації.

Це означає, що розрив між країнами третього світу і розвинутими країнами реально поглиблюється й далі, а глобалізація світового інформаційного простору вже призвела до перемоги концепції "вільного потоку інформації" і поразки ідеї НМІП. Особливо гірко спостерігати за цим в Україні, де багато говориться про захоплення інформаційного ринку низькопробною американською продукцією, але мало що робиться для того, аби цей ринок захистити від неї й посприяти появі на ньому конкурент-ноздатного вітчизняного товаровиробника.

Упродовж ХХ століття людське суспільство перебувало в стані перманентної кризи, що відзначають усі науковці, до предмета вивчення яких увіходять ті чи інші аспекти соціального життя. Ця криза стала настільки універсальною і глибокою, що людина вже не сприймає її як відхилення від норми, звиклася з нею. Цілком очевидними виглядають сьогодні такі дві речі: по-перше, щоб вижити, людству справді необхідно навчитися жити в умовах кризи, поступово поборюючи її; і, по-друге, зрозуміти, що вихід з кризи можливий лише за умови об'єднання зусиль людства в цілому, оскільки глобальність кризових процесів роблять безпорадними окремі країни в протидіянні їй.

Не спиняючись на множинних параметрах виявів кризи, вкажемо лише на три з них, найважливіші.

Перший - політичний. Людство все ніяк не може виборсатися з низки численних воєнних конфліктів, які становлять загрозу людському життю в різних куточках планети. Дві світові війни, що театр воєнних дій розмістили на теренах України, мали жахливі наслідки як для світу в цілому, так і для нашого народу. В'єтнам, Афганістан, Чечня, Югославія - збройні конфлікти в цих країнах сповнюють тривогою серця людей, причому з останніми людство увіходить і в ХХІ століття. Війна продовжує залишатися активним методом ведення політики. І в цьому полягає трагедія людства. Думається, що цілком скомпрометованим упродовж ХХ століття стало поняття "класова боротьба", але на перше місце знову висунулася боротьба міждержавна й міжнаціональна. Стосунки в цій сфері стають джерелами нових військових конфліктів.

Як засвідчив початок ХХІ століття, загрозу світовому співтовариству несе політичний гегемонізм окремих держав і терористична боротьба проти нього деяких організацій чи осіб. Сучасний рівень озброєння і якість зброї перетворюють на загрозу для всього людства навіть локальний конфлікт. Небезпідставно деякі політологи говорять про те, що Третя світова війна вже почалась.

Другий аспект кризи - екологічний. Засміченість природного довкілля внаслідок промислової діяльності людини вже призвела до катастрофічних наслідків. Швидкими темпами на планеті скорочуються запаси питної види, зменшується кількість кисню в атмосфері, вичерпуються ресурси корисних копалин, необхідних для виробництва важливих для людини матеріалів, з'являються озонові діри, через які на поверхню землі проривається смертоносна сонячна радіація. За деякими найбільш сумними прогнозами розв'язка катастрофи може настати вже через тридцять років, якщо людство в даній історичній ситуації не складе екологічний іспит перед біосферою.

Третій аспект кризи - дегуманізація духовного життя, а передусім журналістики. Запровадження в масову свідомість культу насильства, порнографії, зневаги до людини, силових методів розв'язання міжперсонажних суперечок - усе це розтиражовано на весь світ каналами масової комунікації призводить до трансформації людського мислення й порушення адекватного сприйняття світу.

Іншими словами, людина сьогодні стоїть перед такими проблемами, що, не розв'язавши їх, вона не зможе зберегти в ближчому до нас часі свою самототожність. Футурологи прийшли до висновку: людство перебуває на роздоріжжі; воно може рухатися в бік поглиблення кризи й самознищення або, навпаки, здійснити рішучі кроки задля власного порятунку. Цей останній варіант найбільш бажаний для кожної окремої людини, наділеної інстинктом самозбереження, але його запровадження можливе лише за умов суспільного контролю, об'єднання зусиль усіх людей, що розуміють масштаби загрози. Найчастіше науковці говорять про необхідність народження навіть нового типу людини. М. М. Моїсеєв уводить поняття колективного інтелекту, Е. В. Гирусов визначає нову якість як Homo ecologus .

Але так чи інакше, головна ідея, яка закладається в концепцію порятунку, - об'єднання зусиль свідомих небезпеки науковців, політиків, письменників, журналістів навколо завдань подолання кризи. Таке об'єднання можливе лише за допомогою масово-комунікаційних каналів, а якщо вживати традиційний термін, - то журналістики. Її роль - і не лише електронного варіанту, а всіх різновидів - буде дедалі посилюватися, вона мусить працювати під знаком соціальної відповідальності за долю людства і стати головним чинником у виробленні нової свідомості, політичної, екологічної, культурної.

Але повернімося в Україну. Якщо у світі за журналістикою давно визнано статус "четвертої влади", то в нашій країні їй ще належить пройти складний шлях еволюції, головний напрямок якої можна вкласти у формулу: від ЗМІ керованих - до ОМІ керуючих.

На думку авторитетного дослідника професора В. І. Шкляра, "Україна в значній мірі поки що випадає із світового інформаційного процесу. У країни немає стратегії вигідної і систематичної інтеграції у світовий телекомунікаційний і інформаційний простори" .

У сучасній українській масовій інформації діє загальний соціальний закон, згідно з яким журналістика відбиває характер соціальних і політичних відносин, у рамках яких функціонує; вона є своєрідним дзеркалом, що в нього заглядає суспільство. Від політичної системи держави залежить і структура журналістики.

Становище сучасної української журналістики визначається такими ознаками:

1) недостатністю історичних традицій публічного й політичного життя, досвіду існування вільних, незалежних від державних органів преси;

2) домінуючою роллю держави та окремих політичних угруповань в інформаційному просторі України і породженою цим небезпекою однобічної ідеологічної орієнтації громадської думки; з другого боку, спостерігається тенденція до перехоплення ініціативи й монополізації ринку преси великим банківським капіталом, що також посилює загрозу використання журналістики для маніпулятивної пропаганди;

3) низьким рівнем дієвості та ефективності української журналістики; відсутністю адекватної суспільної реакції на викривальні кампанії, які в інших соціальних умовах призвели б до політичної кризи; дана обставина є ознакою соціальної апатії громадянства, його зневіри у власні сили, можливість змінювати життя на краще;

4) стійким перетворенням українських газет на "пресу катастроф", тобто таких видань, що здебільшого в негативному світлі відображають соціальну дійсність; різко скоротилася частка нарисів, статей, репортажів з позитивним змістом, а коли вони й з'являються, то сприймаються здебільшого як рекламні трюки; натомість відсоток негативної інформації на шпальтах газет сягає 75-80 %;

5) зниженням аналітичного рівня української преси та посиленням її символічності, особливо при висвітленні політичних тем; запровадженням у журналістику численних підтекстових мотивів, зрозумілих обмеженій кількості осіб; це ускладнює для журналістики виконання її первинної функції бути масовою комунікацією;

6) відсутністю комплексу стабільних правових, політичних та економічних рамкових умов діяльності мас-медіа (тут ідеться про діяльність редакцій як юридичних осіб);

7) браком високого професіоналізму в діяльності журналістського корпусу країни;

8) незахищеністю професійної діяльності журналістів.

9) незахищеністю професійної діяльності журналістів. В Україні за роки незалежності ухвалено найбільшу кількість державних законів, покликаних регулювати сферу масової комунікації. Але складені вони настільки непрофесійно, що викликають гостру критику журналістів і позитивного впливу на функціонування мас-медіа не справляють.

У сучасному українському інформаційному просторі існують такі типи журналістики:

1) дайджестовий;

2) експедиторський;

3) службовий;

4) незалежний.

Дайджестовий тип передбачає використання в органах масової інформації вже опублікованої (у друкованій або електронній журналістиці) інформації. Журналіст дайджестового видання не полює сам за новинами; він приходить на роботу, вмикає персональний комп'ютер і вивчає повідомлення, що надійшли на різноманітні інформаційні сайти. Новини, що сподобалися йому або такі, що відповідають програмі його видання, він відбирає для подальшої публікації на його сторінках. Такими матеріалами заповнюється вся газета. У кращому випадку вони можуть бути перекладені з іноземних мов, якщо в журналіста вистачає для цього знань у галузі філології. На цьому праця журналіста вичерпуються.

Експедиторський тип журналістики полягає в тому, що інформаційні матеріали в ній журналіст переносить від ексклюзивного джерела до масової аудиторії. Ньюзмейкером може бути політична або приватна особа, державна установа, громадська організація чи політична партія. Сутність цього типу журналістики - в отриманні кореспондентом готового інформаційного тексту, над яким він сам не працює, у кращому випадку від додає до нього косметичні прикраси. Цей текст створений у структурах (прес-центрах) організацій і установ, зацікавлених у його публікації. Часом його створюють колеги-журналісти, які працюють у галузі зв'язків з громадськістю.

Функції службової журналістики полягають у створенні власних матеріалів, але під конкретне політичне, соціальне, економічне та ін. замовлення. Журналіст вільний в обранні прийомів висвітленні питань, використанні того або іншого засобу поетики, але не головного - концепції явища. Журналіст у цьому типі журналістики не вивчає, не досліджує дійсність, а ілюструє задану йому іззовні ідею. Його свобода обертається псевдосвободою.

Незалежна журналістика вбачає своє покликання в пізнанні дійсності, правдивому, адекватному відображенні її в своїх матеріалах. Така журналістика залежить не від господаря, а від своїх читачів. А в залежності тільки від читачів полягає свобода журналіста. По суті лише цей четвертий тип заслуговує називатися справжньою журналістикою. У ньому журналіст виступає як самодостатня особистість зі своїм поглядом на світ, своєю політичною та моральною позицією. Тільки в цьому типі журналістики він наділений високим іменем МАЙСТРА.

На жаль, у сучасній українській журналістиці переважають дайджестові, експедиторські і службові видання. І дуже скромне місце в інформаційному просторі займають незалежні мас-медіа. Вони з'являться в достатній кількості тільки тоді, коли підвищиться добробут народу до такої міри, що рядовий громадянин зможе проголосувати заробленою гривнею за те чи інше видання, стане його передплатником. Зібравши достатню аудиторію читачів, видання зможе відмовитися від дотацій власника, стати незалежним кооперативним підприємством.

Поки що Україна перебуває тільки на шляху до цього. Сучасна масово-інформаційна ситуація в Україні характеризується істотними відмінностями в столиці і провінції.

У столичному інформаційному просторі ОМІ надзвичайно по-літизовані, що спричинюється розташуванням тут центральних органів

- головних гілок влади (парламенту, уряду, адміністрації Президента), кожна з яких прагне підпорядкувати собі частину ОМІ і через них поширювати корисну для себе інформацію;

- партій, кожна з яких прагне створити свій ЗМІ або навіть систему ЗМІ і через неї вести агітацію і пропаганду своєї програми.

Це призводить до того, що в столиці практично відсутні загальні безпартійні ОМІ. Часто декларована незалежність лише маскує справжню політичну залежність, тобто перебування ОМІ у полі безпосередніх політичних вказівок і політичного тиску. Політична залежність є головним видом залежності у столичному інформаційному просторі. Вона ж унеможливлює для ОМІ бути в опозиції до репрезентованих ними органів влади.

В Україні штучно створюється навмисна відірваність друкованих столичних ОМІ від провінційного, найбільш масового читача, для якого його убоге становище й висока передплатна ціна спричинюють неможливість передплати столичних газет і журналів. Згідно з статистичними даними, 70 % населення

України не передплачує жодної газети. А решта 30 % передплачують свої регіональні видання з програмами телебачення місцевих каналів і місцевою інформацією. Причому міністерство зв'язку й далі підвищує ціни на доставку, що остаточно нищить старі передплатні видання й розчищає дорогу молодим місцевим, як правило розважальним, друкованим ОМІ, які поширюються вроздріб - на розкладках і рознощиками в транспорті - і на тиражі яких, а відтак і на прибутки, передплата не впливає.

У цих умовах головним каналом поширення інформації стають аудіовізуальні ОМІ, контрольовані спеціально створеною Національною Радою з питань радіомовлення і телебачення. Переважна більшість населення України опиняється в полі дії офіційної державної (проурядової) інформації.

У провінції ОМІ значно менше політизовані, але це є наслідком меншої активності та інтенсивності тут політичного життя. Послаблення політичного тиску на журналістику не приводить до пом'якшення умов її існування, тому що чим далі в провінцію, тим більше посилюється економічний тиск.

Районні газети просто неспроможні існувати без дотацій рай-держадміністрацій, а відтак, вони цілком залежні від позиції господаря. Фактором величезної ваги є та обставина, що більшість районних газет і досі очолюють журналісти старої генерації, які опинилися на посадах головних редакторів 20-30 років тому, входили до найвищої районної номенклатури, а відтак звикли до утримання преси коштом держави та правлячої партії. Такі журналісти не здатні пристосуватися до нових ринкових умов, вважають за краще залишатися в економічній (і політичній) залежності, аніж шукати шляхів розвитку власної господарської діяльності, спроможної забезпечити їхню свободу і незалежність. Ситуація тут зміниться не раніше, ніж на зміну редакторам старого ґатунку прийде молоде покоління журналістів, виховане в навчальних закладах України, де вже викладаються такі дисципліни, які покликані підготувати журналіста до праці в ринкових умовах.

Помітною ознакою нашого часу є розширення спектру ОМІ. Якщо раніше існували лише партійні й фахові видання, то тепер, окрім, зрозуміло, загальних ОМІ, маємо розважальні, рекламні, жіночі, бізнесові, сільськогосподарські, молодіжні, еротичні і т. д. газети й журнали.

Мовна ситуація в інформаційному просторі України відзначається перевагою російськомовних ОМІ, які економічно поки що витісняють українські. У східних і південних регіонах нашої держави українськими за мовою залишаються районні, деякі міські й обласні ОМІ, які перебувають на дотаціях держбюджету. Традиційно сильні позиції української мови в західних областях держави. По-українськи видаються друковані органи партій і громадських організацій, програма яких спрямована на підтримку й розбудову української державності.

Причини цьому історичні - наслідки сучасні. Мовна ситуація в українській журналістиці - спадщина тоталітарного минулого. Витискування української мови з усіх сфер ужитку, переслідування її носіїв і патріотично налаштованих українців, що тривало впродовж багатьох поколінь, спричинило те, що кількість читачів російськомовної преси на сьогодні реально більша, ніж української, особливо в східних та південних регіонах нашої країни.

Таке становище створене багатолітньою кадровою політикою, що в СРСР зводилася до відкачування найбільш талановитих умів (між ними й журналістів) з України до Росії і в заповнюванні вакантних місць випускниками з журфаків університетів Росії. Якщо навіть відкинути імперське мислення, вироблене в росіян впродовж багатьох поколінь їхнього панівного становища в Росії й Радянському Союзі, і уявити, що людина прибуває на Україну з найкращими намірами вивчити мову, літературу й культуру, це неможливо зробити, в 22 роки починаючи з нуля по закінченні вузу, мало що до того знаючи про Шевченка, Франка, Лесю Українку, М. Лисенка, Марію Заньковецьку та інших діячів нашої історії і культури. Але почасти саме в руках таких осіб опинилася українська журналістика після проголошення незалежності.

"Із сумом треба констатувати, - писав з цього приводу видатний журналістикознавець В. Й. Здоровега, - що сьогодні, на сьомому році незалежності, (текст створений у 1998 році. - І. М.) нам в Україні, у середовищі журналістів бракує патріотично настроєних журналістів. Є досить кваліфіковані, талановиті працівники мас-медіа, які так і не пройнялись дієвою любов'ю до батьківської землі, заражені певним скепсисом, відчуттям меншовартості, непевності" .

Але за роки незалежності в мовній ситуації України намітилися певні зрушення. Від 1991 року припинена практика звільнення від вивчення української мови в середніх школах, що було звичайною справою в СРСР, а також припинена примусова масова міграція, тобто перемішування народів, найперше інтелігенції, з метою її поросійщення або використання російської інтелігенції для денаціоналізації нашого краю; нарешті, можна все ж говорити про державну політику підтримки українського слова. Існує й опір політиці підтримки української мови. Проте історичною реальністю стало нове покоління громадян України, яке хоч і не є ще україномовним в цілому, але вже позбавлене українофобства, нігілістичного ставлення до українського слова й створюваних на його ґрунті духовних цінностей. Можна говорити, що пасивне володіння українською мовою (тобто його розуміння, а не використання) властиве вже усім громадянам України.

На концертах українських естрадних співаків головний глядач - молодь 14-17 років, тобто та, що прожила свідоме життя в незалежній Україні. Соціологічні дослідження засвідчують, що гасне хвиля антиукраїнізму, з кожним роком росте кількість проукраїнськи налаштованих громадян, а відтак скоро за діалектичним законом кількість перейде в якість. З'явиться нове покоління, що потребуватиме задоволення своїх духовних потреб на теренах української мови й культури, а відтак і журналістики, яка, зрозуміло, є й мусить бути складовою частиною і фактором творення української культури.

Хотілося б думати, що останню крапку в мовній проблемі поставив своїм рішенням від 16 грудня 1999 року Конституційний суд України, давши офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах країни.

Конституційний суд вирішив: положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким "державною мовою в Україні є українська мова", треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших сферах суспільного життя, які визначаються законом. Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законодавством України. Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим" .

Журналіст, що випускається будь-яким вищим навчальним закладом України, мусить добре володіти письмовою і усною українською мовою, що є одним із гарантів успішного здійснення ним його професійної масово-інформаційної діяльності.

Цензурна ситуація в Україні залишається все ще складною. За Конституцією, цензура в нашій державі заборонена, тобто заборонено попередній перегляд творів, п'єс, телепередач, кореспонденції з метою нагляду й контролю.

Але поза цим використовуються найрізноманітніші способи тиску на редакції в цілому і окремих журналістів, аби домогтися відповідних коректив у їхній позиції. Їм нічого не забороняють, але виразно натякають, закликаючи до послуху.

Тиск буває за силою грубий і оксамитовий.

Грубий тиск (метод батога) - теж реалія нашого життя. Його смисл - у прямій боротьбі з журналістами, застосуванні проти них адміністративної й фізичної сили.

Оксамитовий тиск (метод пряника) полягає в тому, що журналістові чи редакції ніхто не диктує відкрито бажану для певних кіл позицію, але за принципом "розумному - досить" дають можливість самим здогадатися, чого від них хочуть.

За способом дії тиск буває політичний, ідеологічний, економічний, моральний і фізичний.

1. Політичний тиск виявляється в прямому чи непрямому втручанні гілок влади в діяльність журналістів. Окрім безпосередніх вказівок і вимог, можуть існувати інші способи надання переваг тим чи іншим виданням, як-от: узяти чи не взяти редактора чи журналіста з газети в закордонну поїздку Президента чи Прем'єра, надати в першу чи в другу чергу оперативну офіційну інформацію тощо.

2. Ідеологічний тиск виявляється в приховуванні з ідеологічних міркувань опозиційних думок і поглядів. Григорій Мусієнко, редактор відділу політики газети "Вечірній Київ" розповідає, що в 1989 році він виступив на установчому з'їзді НРУ з критичними міркуваннями про ідеологічні засади та напрямки практичної діяльності організації. "До сьогоднішнього дня в Україні той мій виступ неопублікований, незважаючи на те, - свідчить журналіст, - що всі матеріали Руху давно надруковані в закордонних ЗМІ, незважаючи на те, що я звертався до першого голови НРУ, і до співголів, і до нинішнього голови".

3. Економічний тиск полягає в розширенні чи скороченні фінансування ОМІ їхніми очевидними чи прихованими господарями. Хто платить, той і замовляє музику.

На жаль, у даному випадку маємо справу не з українською тенденцією, а зі світовою проблемою, давно поміченою інтелектуалами. "Державна влада чи сили, які вона представляє, - відзначив Жак Дерріда, - більше не мусять забороняти дослідження чи піддавати цензурі слово, особливо на Заході. Достатньо обмежити кошти, регулювати підтримку виробництва, передавання та поширення. Механізм цієї нової "цензури" у широкому сенсі набагато складніший і всюдисущий, ніж, наприклад, у часи Канта, коли всю проблематику і всю типологію Університету зводили до застосування королівської цензури" .

Проте тут слід мати на увазі дві обставини:

а) практично всім зрозуміло, що за нинішньої економічної ситуації (в основному через низьку купівельну спроможність громадян) державна підтримка інформаційної сфери незалежної України і конче необхідна й вкрай корисна; економічна допомога виданням від імені держави фактично надається; на практиці це означає, що така допомога надається за рахунок держави, з державних коштів, але не державою, а вищими й нижчими державними посадовцями, які мають доступ до розподілу державних коштів і за власними уподобаннями, у міру свого розуміння ситуації, прагнень власного іміджу й кар'єри фінансують ті чи інші видання;

б) твір журналіста є товар і як такий потрапляє на інтелектуальний ринок; продаючи свій твір, журналіст однак повинен ставити перед собою завдання служити істині, загальнолюдським ідеалам, а не "золотому тільцю"; треба бути залежним від передплатника, читача, а не від господаря; залежність від передплатника й рекламодавця є свобода журналіста.

"Кажуть, після проституції наша професія на другому місці", -сказав Віталій Карпенко, головний редактор газети "Вечірній Київ", маючи на увазі саме товарні відносини, що складаються навколо журналістської творчості.

"Журналісти продажні - це нормально, бо журналіст має бути продажним, - вважає політичний оглядач Володимир Скачко. -Журналіст, який не продажний, - то не журналіст, бо ефективність журналіста визначається в тому, скільки матеріалів він написав і скільки газет захотіли ці матеріали купити. Найвища "продажність" журналіста, найвища оцінка його кваліфікації -коли він може бути надрукований скрізь і коли його однаково лають як комуністи, так і націонал-демократи".

4. Моральний тиск здійснюється через суди. Недосконалість нашого законодавства дозволяє будь-яку критику владних структур, певних кланів чи негативну інформацію про їх діяльність розглядати як образу честі і гідності громадян. Причому закон дає можливість оцінювати моральні збитки будь-якою сумою, нічим її не підтверджуючи конкретно. Практика розгляду позовів проти преси поки що засвідчує, що суди, як правило, стають на бік органів влади. Третя влада служить двом першим. Позови економічно розоряють видання, власне, знищують їх. З'явилися адвокати, які спеціалізуються на процесах проти преси; вони нічого не роблять, а тільки читають газети і, знаходячи там критику на урядовців, телефонують їм і пропонують подати позов, за умови поділити виграну суму навпіл. В умовах такого тиску працювати важко, журналісти ходять по судах, замість робити газету.

5. Фізичний тиск особливо жахливий. Це розбійні напади, пограбування на вулицях і в квартирах, побиття й навіть убивства. Звістки про терористичні акти проти журналістів час від часу струшують Україну. Журналісти навіть висунули ідею створення Білої книги, де б висвітлювалися факти фізичної боротьби з представниками цієї професії. Як правило, слідства в таких випадках ведуться мляво, і справжні зловмисники не віднаходяться. Старі приклади - Георія Гонгадзе, Ігоря Александрова, Михайла Коломійця - поповнилися свіжим нагадуванням про існування в Україні фізичного типу цензури - випадком зникнення влітку 2010 року редактора газети "Новий стиль" Василія Климентьєва.

Урізноманітнення форм і способів тиску на журналістику, зрештою, лише засвідчує відсутність головного чинника придушення преси - попередньої цензури. Власне, ці способи й віднаходять різні заклади й організації для встановлення свого контролю над інформаційною сферою країни. Боротьба за журналістику ведеться тому, що вона вже здобула певну самостійність, незалежність від влади, а відтак і завоювала авторитет серед народу, стала чинником формування суспільної свідомості, а не просто знаряддям агітації і пропаганди. За свідченням уже згадуваного Віталія Карпенка, "незважаючи на складну обстановку, ЗМІ в Україні потихеньку стають четвертою владою".

Жанрово-стильова картина сучасної української журналістики відзначається теж істотними прикметами, що відрізняють її від попереднього радянського етапу.

Передусім впадає в око тенденція до посилення інформа-ційності. Тоді як у світовій журналістиці в 1990-х роках намітилося зростання питомої ваги аналітичних жанрів, а в США виникла навіть школа "концептуальної журналістики" , на пострадянських просторах ОМІ, звільнені від обов'язку тенденційної, пропагандивної аналітики, кинулися в іншу крайність, максимально розширивши рівень оголеної інформаційності. Зникли найбільш впливові аналітичні та художньо-публіцистичні жанри - передові статті, фейлетони, нариси. Їх витіснили матеріали із загостреним інформаційним началом. Журналістику затопила хвиля дрібних тем і дрібних жанрів.

Поруч із зростанням питомої ваги інформаційної журналістики в ній посилюється потяг до оціночності.

Одним з шляхів посилення оціночності є зростання ролі літературного прийому в обробці матеріалу. Журналістський текст все відчутніше набуває ознак літературності: змінюється його стилістика в напрямку до есеїзації, слово стає більш емоційним, образно виразним, дотепним.

Другий шлях реалізації оціночності виявляється тоді, коли, не маючи змоги вийти на рівень повноцінної аналітичності, знаходить для себе реалізацію в іронії як в одному з найголовніших способів непрямої оцінки. Останнім часом у журналістських колах поширилося професійне слово "стеб", яким і позначають нову, окреслену вище, якість журналістики.

Стеб (стьоб) - це блазнювально-блюзнірські, шалапутно-агресивні, почасти пародоксальні поведінка, мислення, спілкування, відношення до чого-небудь, а, можливо, й ширше -цілий спосіб життя, а також відповідний стиль у журналістиці, літературі, живописі, кіно.

Така манера нав'язує читачам агресивно-нігілістичне ставлення до всіх явищ дійсності і є не лише стилем висловлюватися, але й світоглядною позицією, зміст якої у висміюванні всього і всіх, у негативному сприйнятті, а то й запереченні всього життя.

Посилення іронічності все ж не є єдиним способом реалізації оціночності. В усій, а не лише в "стебовій", журналістиці намітилося посилення позиції авторського "я", яке раніше було приглушене, розмивалося в обов'язковій партійності, необхідності демонструвати передусім свою класово-соціальну сутність. Сьогодні на черзі дня демонстрація особистісних рис характеру журналіста. Авторське "я" стає більш м'яким, толерантним, розкутим, людяним. Відходить у минуле однолінійне, чорно-біле бачення світу, натомість запроваджується плюралістична модель дійсності, багатокольорове сприйняття проблем і явищ.

Не викриття ворогів, а пошук друзів і однодумців, консолідація населення України в український народ стають актуальними завданнями для такого авторського "я". Це позиція людини-спостерігача, аналітика, мислителя, але не судді, інспектора чи наглядача.

"Зрозуміло, що кожен виступ журналіста, - наголошує В. В. Лизанчук, - які б ідеї він не сповідував, має бути спрямований не на розмежування, роз'єднання українського суспільства на Схід, Захід, Південь, Північ, на червоних і білих, а на згуртування, міцну інтеграцію різних областей в єдиний український державний організм" .

Посилення авторського "я" відбивається не лише в конкретних журналістських матеріалах, але й у праці цілих редакційних колективів. Якщо всі радянські газети були більш-менш схожі одна на одну, то зараз йдуть інтенсивні пошуки свого обличчя для кожного видання, свого текстового стилю й зорового образу. Наш час - це період диференціації газет та й усіх ОМІ за стильовими ознаками, період бурхливих шукань на теренах газетно-публіцистичних стилів.

Стильове розкріпачення, звільнення від навмисної одноманітності привело до своєрідної мовної революції на шпальтах наших періодичних видань. Широким потоком до газет і журналів ринула раніше пасивна лексика, що практично не допускалася в літературну мову: просторіччя, жаргонізми. Літературна мова виявилася під ударом мови майданів і вулиць, розмовної стихії.

Змінилася й стилістика заголовків. Вони все більше набувають характеру розповідних двоскладових речень, дієслівні конструкції витісняють називні. Підраховано, що в деяких газетах дієслівні заголовки складають часом 90 % від усієї кількості і відіграють роль своєрідних лідів. У поширенні таких заголовків-речень виявляється також посилення інформаційної функції сучасної журналістики.

Такою виглядає масово-