Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Значення культурної спадщини Риму

З часів імператора Діоклетіана (284-305) розпочалася нова епоха римської історії - період пізньої імперії (284-476). Для політичного життя цього часу характерна необмежена влада імператора.

Діоклетіан народився в Далмації і був сином вільновідпущеника. Вступивши до армії, він досяг найвищих чинів, командував охороною імператора Нумеріана, після смерті якого солдати проголосили Діоклетіана імператором.

За Діоклетіана та його наступників завершився процес перетворення Римської держави на необмежену монархію із запозиченням звичаїв східних деспотій. Так, римський імператор подібно до східних царів вважався втіленням божества. Йому поклонялися, люди при його появі ставали на коліна, падали ниць, цілували краї його одягу. Цей звичай називався проскінезою, прийшов зі Сходу через елліністичні часи.

Після утвердження на імператорському троні Діоклетіан вибрав співправителем свого земляка і соратника Максиміана. Діоклетіан і Максиміан мали титули августів (тобто звеличених богами). Обидва імператори призначили собі співправителів, яких було названо цезарями (у Стародавньому Римі - титул імператора). Кожний з правителів був наділений усією повнотою імператорської влади, хоча за рангом цезарі вважались нижчі за августів. Діоклетіан і Максиміан вважались рівними, проте Діоклетіан мав більший авторитет.

Поділ влади між чотирма правителями був необхідним, оскільки один монарх не мав можливості стежити за всіма подіями внутрішньо- і зовнішньополітичного життя імперії внаслідок її великих розмірів. За нової системи імператори могли особисто керувати тими чи іншими походами, тобто певною мірою запобігати появі нових узурпаторів.

З часу поділу влади між Діоклетіаном і Максиміаном фактично розпочався поділ імперії на Східну і Західну. Жодний з імператорів не вибрав Рим місцем свого перебування. "Вічний Рим" вважався столицею імперії як раніше, але не був резиденцією імператорів і втратив своє колишнє політичне значення.

Сенаторський стан залишився вищим в імперії, проте сенат як установа вже не мав колишнього впливу, не обговорював питань, що мали загальнодержавне значення.

Діоклетіан передусім приділив увагу посиленню політичної та військової могутності імперії, зокрема реформі армії.

До цього легіони розташовувались в окремих провінціях, тому в разі потреби їх було складно перевести на інший кордон. З часів Діоклетіан а встановився поділ військ на дві основні категорії: прикордонні війська, що постійно перебували в певній прикордонній смузі, і мобільні частини, які можна було перекидати з одного кордону на інший. Цей принцип військової організації, завершений імператором Константином, мав позитивні результати.

До Діоклетіана військові частини, як правило, поповнювались добровольцями. Цей принцип залишився і в часи пізньої імперії, але разом з тим було запроваджено обов'язкове поповнення армії. Діоклетіан зобов'язав великих землевласників давати державі певну кількість рекрутів відповідно до кількості наявних в їхніх маєтках рабів і колонів. На військову службу за спеціальну винагороду приймалися загони варварів, які переходили під владу Римської імперії.

Оскільки реформа армії, чиновницького апарату, імператорського двору, грандіозні будівлі, що споруджувалися у Римі та інших містах, потребували витрат, Діоклетіан намагався поліпшити стан імперських фінансів. Запроваджена Діоклетіаном податкова реформа гарантувала державі певну кількість продуктів, необхідну для утримання армії, двору, столиці та резиденцій імператорів.

Діоклетіан подібно до Августа був прихильником старої римської релігії. Певний пасивний опір своїй релігійній політиці Діоклетіан зустрів з боку християнської церкви. У перший період правління дружина і дочка імператора, а також деякі визначні придворні були християнами. Але згодом він видав чотири едикти проти християн, що передбачали найжорстокішу боротьбу з ними.

305 р. Діоклетіан у Нікомедії, а Максиміан у Мілані відмовилися від влади.

Діяльність Діоклетіана свідчить про його енергію та ініціативу. З часів Діоклетіана імператорська влада беззастережно визнавалася абсолютною. Управління здійснювалось з допомогою розвинутого бюрократичного апарату та армії.

За кілька років наступником імператора став Константан (324-337). Новий імператор був прихильником віротерпимості, в його війську служило багато християн. Він видав розпорядження, відоме як Міланський едикт, про вільне сповідання християнства.

Імператор хоч не був ще християнином, але виявив себе як покровитель нової релігії. Християнство з часу Міланського едикту з релігії гнаної швидко перетворилося на панівну.

На початку IV ст. відомий своїм аскетизмом і популярний серед парафіян пресвітер Арій виступив із вченням про те, що в божественній трійці тільки Бог-Отець є вічним, першим його творінням був син, або Логос, а творінням Логоса - Святий Дух, тому син не може бути рівним отцю. Аріанство стало спробою раціоналістичного тлумачення основного християнського догмата.

325 р. у Нікеї було скликано з'їзд (собор) християнських єпископів усієї Римської імперії. Собор прийняв короткий виклад основних догматів християнства, так званий Нікейський символ віри. Більшість присутніх висловилась проти Арія. Було визнано, що Син Божий є єдиносущним отцю. Арія заслали в Іллірію. Проте в нього виявилося чимало прихильників серед придворних і він незабаром повернувся із заслання. При дворі перемагали то прихильники нікейського вчення, то аріани. 381 р. учення Арія було ще раз засуджено на новому соборі єпископів у Константинополі.

За часів Константина цивільну владу було остаточно відокремлено від військової. Він також завершив поділ військ на прикордонні частини і мобільну армію.

Імператорським декретом було заборонено перехід колонів з одного маєтку до іншого. Власник, у якого знаходили чужого колона, мусив повернути його старому господареві, крім того, за весь час перебування в його маєтку колона-утікача він мусив заплатити належні а колона податки. Тривало також прикріплення ремісників до їхніх корпорацій (колегій).

Ще за Діоклетіана місто Рим втратило колишнє значення. Константин збудував нову столицю на місці грецької колонії Візантії. її було названо за ім'ям імператора Константинополем* У заснуванні міста 324 р. і його освяченні брали участь як жерці, так і християнське духовенство. У місті було споруджено терми, бібліотеку, великий іподром, на якому збиралися тисячні юрби, оскільки кінні перегони стали улюбленим видовищем.

Імператор сприяв розвитку християнства, але ще не поривав з традиціями старої релігії. Поряд з християнськими храмами в Константинополі будувалися язичницькі, з яких особливо вирізнявся храм Фортуни. Величезна статуя бога Сонця Геліоса зображала самого Константина. Так вшановувався культ Сонця.

Константин управляв імперією деспотично, жорстоко розправляючись з усіма, хто стояв на його шляху.

У зовнішній політиці Константин був послідовником Діоклетіана. Він вів успішні війни з франками, готами, підтримуючи сарматів. За Константина варварські племена, як і раніше, заселяли різні області Риму. Тривала і "варваризація" армії.

Помер Константин у 337 р.

Середній син Константина Констанцій спромігся стати одноосібним правителем усієї імперії. Сам він був переконаним аріанином і виявляв особливий інтерес до релігійних питань, однак у роки його правління язичництво не переслідувалося.

За Діоклетіана, Константина та їхніх наступників Римська імперія остаточно перетворилася на необмежену монархію.

Реформи Діоклетіана і Константина мали на меті подолати руйнацію Римської імперії. Проте всі їхні заходи могли лише затримати, але не припинити той занепад, що розпочався ще в III ст. і причиною якого була криза рабовласницького господарства.

Криза Риму виявилася насамперед у скороченні грошового обігу, зростанні податків, виплат із казни в натуральній формі, занепаді зовнішньої торгівлі, міст.

Церква стала могутньою соціальною силою, оскільки держава визнала християнство не тільки рівноправною, а і єдиною істинною релігією, обов'язковою для всього населення. Язичникам, єретикам і відступникам загрожувало суворе покарання.

Становище імперії з середини IV ст. ставало дедалі менш тривким.

Значення культурної спадщини Риму

За свою тисячолітню історію римляни створили багато зразків матеріальної та духовної культури.

У часи Римської імперії формувалися союзи племен, з яких у подальшому склалися європейські нації. Спільною для підвладних Риму народів стала латинська мова. & поширення сприяло розвитку грамотності серед народів, що не мали власної писемності. На основі латинської мови сформувалися сучасні романські мови, нею користувалися вчені середньовіччя. І няні більшість наукових термінів, передусім медичних та юридичних, латинські за походженням.

Римляни розробили правові закони як основу і засіб існування розвинутої держави. Першим кодексом римського права стали "Закони дванадцяти таблиць". Упродовж багатьох століть їх вивчали у римських школах. Законознавець Гай був автором відомого і нині підручника з римського права "Інституція".

Велике значення мали римські надбання для розвитку духовної культури народів Європи. Скарбами світової культури стали роман Апулея "Метаморфози" ("Золотий віслюк"), поема Вергілія "Енеїда", збірка поем Овідія "Метаморфози".

Значний внесок у розвиток науки зробив знаменитий астроном, географ і математик Клавдій Птоломей. Астрономи користувалися його розрахунками сонячних і місячних затемнень, а географи - таблицями паралелей і меридіанів.

У подальшому європейці застосували надбання Риму в землеробстві та ремеслах; вантажопідйомні машини, водяні млини, насоси для перекачування води, складні вимірювальні прилади.

Будівництво часів Риму було технічно досконалим. Прикладами є Колізей, який вміщував близько 50 тис. глядачів, та Пантеон - храм усіх богів. Саме римляни першими застосували бетон, що давало змогу будувати швидко і дешево.

Для забезпечення населення водою в багатьох містах зводилися акведуки - мости з арками, на яких лежали водогінні труби. Вони донині збереглися в різних країнах.

Перша римська дорога (Аппієва), що була прокладена між Римом і Капуєю, збереглася майже вся.

Хоча після падіння Римської імперії та виникнення на її території варварських королівств значна частина досягнень античного світу була занедбана, однак з часом вони відроджувалися і стимулювали розвиток різних сфер суспільного життя.