Всесвітня історія. Історія цивілізацій - Орлова Т.В. - Тема 12. Латиноамериканська цивілізація

Нині серед науковців немає одностайності думок щодо існування латиноамериканської цивілізації. Одні зауважують: регіон такий різноманітний, що цивілізації як такої не існує, до того ж цивілізація - це тисячоліття, а історія Латинської Америки - тільки століття. Інші вважають її частиною західної цивілізації і не виводять за ці межі. Треті розглядають її як самостійну, оскільки вона має свою специфіку, хоча і належить до західної цивілізаційної гілки, з чим можна погодитися.

Латиноамериканський регіон займає 1 /7 частину земної суші, де мешкає понад 500 млн осіб, які розмовляють романськими мовами, в основі яких - латина. Понад 60 % населення розмовляють іспанською, близько 30 % - португальською, проте в деяких небагатьох невеликих країнах, головним чином острівних, французькою, англійською або голландською. Приблизно 20 млн жителів користуються індіанськими мовами.

Латинська Америка - це безмежне різноманіття. Те, що там відбувалося і відбувається, дуже важко звести до єдиного знаменника, оскільки це - світ разючих контрастів і бурхливої історії. Свій вплив здійснюють чимало факторів - географічних, історичних, економічних, політичних, етнічних тощо. Насамперед, на формування локальних особливостей культури кожної

країни діяли природні умови. Надто відрізняються одна від одної переважно степові Аргентина й Уругвай з їхньою безкрайньою пампою; тропічний велетень Бразилія з величезними територіями, які ще й досі не освоєні; Перу, Болівія, Еквадор під величними андськими хребтами; Чилі, що витяглася уздовж тихоокеанського узбережжя; держави - перлини Карибського моря; сувора, опалена сонцем Мексика.

Географи й історики поділяють цей регіон на Америку Центральну (Середню, Мезоамерику) і Південну. До Середньої, насамперед, належить найбільша і домінуюча країна субрегіону -Мексика. За площею - майже 2 млн кв. км - вона займає 70% території цього географічного світу, за населенням випереджає всі інші країни й острови Центральної Америки разом узяті на 28 млн. У 2000 р. вона стала одинадцятою країною світу, населення якої досягло 100 млн і продовжує швидко зростати. Ця обставина дуже турбує північноамериканську цивілізацію, де говорять про "діаспорний контрнаступ" латиноамериканців, тобто їх масове розселення по містах і територіях США та Канади. До регіону, що розглядається, також належить смуга землі, що звужується в південно-східному напрямку і де знаходяться Гватемала, Беліз, Гондурас, Сальвадор, Нікарагуа, Коста-Рика, Панама. Третя група країн розташована на численних великих і малих островах Карибського моря на схід від материка, відомі як Великі і Малі Антильські острови. До Великих належать чотири найбільші - Куба, Гаїті (на якому розташовані Гаїті і Домініканська Республіка), Пуерто-Ріко і Ямайка. До малих - Багамські, Віргінські, Барбадос, Гренада та ін. Мезоамерика є царством височенних вулканів і порослих лісами рівнин, гористих островів і коралових рифів. Це земля захоплюючих краєвидів, тому в наш час однією з головних галузей економіки регіону є туризм. Проте загалом, тут розташовані найменш розвинеш території Америки.

Говорячи про головні особливості Південної Америки, слід зазначити, що двома домінуючими ознаками є Андські гори на заході та басейн р. Амазонки в центрі північної частини. Більшу частину решти континенту займають плато. Населення переважно зосереджується на периферії, а більшість внутрішніх районів заселена слабко. У південноамериканському світі також виокремлюється кілька регіонів (усього 13 країн):

o окремим регіоном є колишня колонія Португалії Бразилія, оскільки їй належить половина всієї території й усього населення Південної Америки. У наш час вона входить до групи потенційних супердержав світу разом із Китаєм, Індією та Росією, водночас у цьому регіоні є країною з найбільшим розривом у доходах населення;

o північний регіон: Венесуела, Колумбія, Ганяна, Сурінам і Французька Гвіана. Це регіон, у якому провідною рисою є політична нестабільність, на що суттєво впливає поєднання "лівизни" із наркоторгівлею;

o андський захід уміщує Еквадор, Перу і Болівію, населення яких має значний індіанський компонент (у Болівії - 55 % усіх мешканців індіанського походження, у Перу - 45, в Еквадорі - 25 %) і переважно складається з бідних безземельних пеонів, які останнім часом намагаються протестувати проти свого жахливого становища;

o південна частина континенту: Аргентина, Уругвай, Парагвай і Чилі. Домінує Аргентина, яка в цьому географічному світі поступається лише Бразилії, займаючи третє місце за чисельністю населення і відзначаючись дуже успішним останнім часом сільським господарством. Іншою країною з досить успішною економікою є Чилі.

Попри величезні відмінності слід звернути увагу і на те, що об'єднує всі зазначені країни. Це - спільність території, мови (переважно іспанська та португальська), релігії (провідною є католицька, на початку XXI ст. понад 90 % населення були їй віддані), особливостей економічного розвитку, колоніального минулого і сучасних загроз. Латиноамериканська цивілізаційна спільнота є молодою. Вона починається з відкриттів Колумба і завоювань конкістадорів, які зруйнували великі місцеві цивілізації і принесли із собою елементи європейської цивілізації, що поєдналися з їх рештками. Культурно-історичним спільнотам доколумбової Америки були притаманні такі особливості:

o жорстка підпорядкованість природним ритмам;

o переважання тенденцій адаптації до природного середовища перед спробами пристосувати його до людських потреб;

o екстенсивна суспільно-виробнича технологія;

o домінування комунальності над індивідом, тобто панування общинного архетипу як основи та системоутворюючого принципу функціонування цивілізацій;

o пріоритетність традицій перед інноваціями;

o циклічна форма соціальної динаміки.

З іншого боку, з Європи було принесено діаметрально протилежні чинники, серед яких:

o переконаність у першості над природою людини, яка діє відповідно до своїх потреб за допомогою інтенсивної суспільно-виробничої технології, тобто більша роль штучно створених знарядь праці у системі продуктивних сил;

o орієнтація на індивідуалізм - значно вище становище людини у ставленні до суспільства та влади;

o більша роль інновацій, що виявилося в широкому використанні тогочасних досягнень, зокрема в навігації, кораблебудуванні, військовій справі тощо.

Соціальна динаміка характеризувалася не циклічністю, а поступальним рухом, хоча відчутним виявився вплив католицького консерватизму. Дослідники вважають, що до кінця XVIII ст. латиноамериканська цивілізація в основному склалася.

Відразу після повернення Колумба з першого плавання постало питання про розділення сфер впливу між двома великими морськими державами - Португалією та Іспанією. До папи Александра VI (іспанця за походженням) звернулася Португалія із скаргою про порушення Іспанією домовленостей про територіальні межі західних морських володінь, раніше затверджених папою Калікстом Ш. У1493 р. папа видав буллу, за якою світ поділявся на дві половини: демаркаційна лінія між ними проходила із півночі на південь приблизно по 50-му меридіану західної довготи, Іспанії мали належати території на захід від цієї лінії, а Португалії-на схід від неї. Папська булла лягла в основу підписаного в 1494 р. в кастильському м. Тордесільясі договору між Іспанією та Португалією про розподіл сфер впливу у західній півкулі. Цей договір став першим юридичним документом про поділ світу між європейськими державами. Однак визначений кордон не витримувався. Коли шість років потому португальська експедиція опинилася поблизу узбережжя Бразилії, то Португалія скористалася нагодою встановити контроль над цією територією, що займає більшу частину Південної Америки (її кордон простягається далеко вглиб континенту). Торговельні війни між Іспанією та Португалією тривали до XVIII ст. Деякі острови і прибережну зону в Карибському басейні захопили Франція, Англія та Голландія. З іспанських володінь у Північній і Центральній Америці в 1535 р. було створено віце-королівство Нова Іспанія із столицею в Мехіко, побудованій на руїнах ацтекського Теночтитлану. До складу новоутвореного віце-королівства на межі ХУЛІ-XIX ст. входили майже вся сучасна Мексика і південна частина теперішніх США. Іспанські колонії, крім Карибського узбережжя (Венесуела), і південно-східна частина Центральної Америки (Панама) утворили в 1542 р. віце-королівство Перу, головним містом якого стала Ліма.

Від самого початку колонізації Нового світу з'явилося і почало швидко зростати населення європейського походження. Привілейовану верхівку складали іспанці і португальці, переважно представники родовитого дворянства, а також багате купецтво, яке займалося торгівлею в колоніях. Вони зайняли майже всі найвищі адміністративні, військові та церковні посади, оволоділи великими маєтками і копальнями. Особи, народжені в метрополії, вважали себе вищими не тільки щодо індіанців, не кажучи про африканських рабів, але і щодо креолів. Креолами називали народжених вже в Америці "чистокровних" нащадків європейців, хоча часто вони мали ту чи іншу частку індіанської або негритянської крові. Вони відчували на собі певну дискримінацію, дуже рідко потрапляли на найвищі посади, проте з презирством ставилися до "кольорових". Адже спочатку саме індіанське населення становило переважну більшість населення.

Європейці, які прибували до Нового світу, не мали сумніву в тому, що стосунки між ними й індіанцями мали складатися на основі відносин пана і раба. Вони були конкістадорами, завойовниками, а світова історія ніколи не знала відносин рівності між завойовниками і підкореними ними народами. Рабство індіанців сприймалося як природне явище. Проте, пам'ятаючи про "шляхетну місію" виведення місцевого населення з "дикунства", іспанці запровадили особливу систему. Вона називалася "енкоменда" - спадкове опікунство європейських переселенців над індіанцями, які жили на тій чи іншій території. "Опікувані" індіанці мали сплачувати своєму енкомендеро подать, чверть якої відраховувалася до королівської скарбниці, і виконувати повинності, що нагадували панщину. Хоча формально вони вважалися вільними людьми, але фактично прикріплювалися до землі, не маючи право кидати округ, у якому їм належало жити. До обов'язків "опікунів'' входило залучення індіанців до християнства і нагляд за виконанням його приписів. Виснажлива праця в сільському господарстві, у видобуванні корисних копалин, на будівництві вдесятеро зменшила корінне населення. Заради збільшення робочих рук почалося масове завезення африканських рабів, загальна чисельність виживших після транспортування через океан оцінюється в 11,5 млн осіб. І індіанці, і негри-раби не мирилися зі своїм тяжким становищем. Індіанці часто піднімалися на повстання, негри тікали до лісів й об'єднувалися в боротьбі проти гнобителів. їхні поселення ставали не тільки базами для організації пограбувань й усілякого розбою, а й вабили інших утікачів. Так, у Бразилії від 1630 р. і майже до кінця століття в районі Пернамбуку існувала "республіка Палмарис" - велике воєнізоване поселення, у якому знаходили притулок й індіанці. Мешканці Палмарис займалися сільським господарством і ремеслами, давали рішучу відсіч спробам колоністів знищити їхню "республіку". Якщо раби піднімали повстання, то вони виявлялися небезпечнішими, ніж ініційовані індіанцями, оскільки жертвами ставали не тільки колишні господарі, а всі білі, які потрапляли на очі. Подібні ексцеси впродовж тривалого часу становили постійну небезпеку для життя в Бразилії.

Крім колоністів європейського походження, індіанців та негрів, існувала численна група населення, що виникла внаслідок змішування різних етнічних компонентів, - метиси (нащадки європейців й індіанок), мулати (народжені негритянками від іспанців і португальців) і самбо (індо-африканці). Вони були позбавлені громадянських прав: не могли займати ті чи інші посади, брати участь у виборах муніципальних органів тощо. Представники цієї категорії займалися ремеслами, роздрібною торгівлею, служили управителями, наглядачами у великих землевласників, а також мали власні невеличкі землеволодіння. Частина з них із часом перетворилася на робітників мануфактур і копалень, солдатів, міських люмпенів. Проте метиси, які багатішали, згодом одержали можливість змінити своє соціальне становище. Купуючи спеціальний сертифікат, вони переходили до розряду "білих" колоністів, а дехто з них перетворився на дуже заможних і впливових осіб.

З огляду на зазначені етнічні фактори нині співіснують три расові субцивілізації: іберійсько-європейська, африканомулатська й індіансько-метисна, кожна з яких певною мірою своїми суспільно-культурними традиціями і тенденціями, цінностями й інститутами вплинула на загальний поступ. Так, населення європейського походження складає переважаючу більшість у державах так званої південної півкулі субконтиненту - в Аргентині (97 % жителів), Парагваї та Чилі (у них у кожній - понад 90), Уругваї (88 %). У Бразилії - найбільшій за територією та населенням країні Латинської Америки - білих приблизно 55%, проте значну частину людності складають мулати (38) і негри (6 %). У Бразилії практично немає індіанців. Проте індіанський демографічний фактор є дуже вагомим у Колумбії, Еквадорі, Перу, Болівії та Венесуелі, а також у країнах Центральної Америки (за винятком "білої" Коста-Рики), у Мексиці, країнах Карибського басейну (крім "чорного" французького Гаїті). У зазначених країнах осіб європейського походження дуже мало - від 5 до 15 % населення, а основну частину становлять або чистокровні індіанці, або метиси.

Крім того, з погляду цивілізаційної ідентичності регіон немов би розпадається на три основні ареали:

o суспільство, що сформувалося на основі вільного переселення європейських іммігрантів (простори від південних штатів Бразилії до аргентинської Патагонії);

o суспільство, що мало у своїй першооснові плантаційне рабство і примусове переселення з Африки (карибська зона і бразильський північний схід);

o суспільство гібридного типу з переважанням метисного І / або значною часткою індіанського населення (Мезоамерика та андський пояс), яке зберігає генетичний зв'язок з доколумбовими цивілізаціями.

Розвиток у кожному ареалі мав свої особливості. А загальною характеристикою стала цивілізаційно-історична фрагментарність і співіснування у багатоманітності, де не бракувало сутичок, опору, асиміляції, навчання й освоєння.

Важлива роль у формуванні латиноамериканської цивілізації належить католицькій церкві. Під виглядом турботи про "спасіння душ" індіанців духовенство насильно нав'язувало їм християнську релігію, аж до спалення на "очисному вогні". Активно діяла інквізиція. Священики і монахи примушували америндів працювати на себе, зганяли на будівництво церков і монастирів, обкладали всілякими поборами. Незабаром у церкви накопичилися значні матеріальні кошти. Вона стала найбільшим землевласником. Церква мала й інші джерела надходжень, серед яких неабияке місце займали індульгенції. Проте багатства та влада концентрувалися в руках найвищої ієрархії, а більша частина нижчого духовенства одержувала маленьке жалування та скромні даяння віруючих. Католицизм здійснював значний вплив на духовне життя колоній, до яких елементи протестантизму проникли так пізно, що не здійснили будь-якого відчутного впливу на суспільний розвиток. Католицизм залишається однією зі змістових серцевин латиноамериканської цивілізації і в наш час, хоча і зазнає впливу з боку певних зовнішніх чинників. Під дією атеїзації, тиску окультизму, нових релігійних течій, а також відродження архаїчних вірувань, зокрема індіанських, відбувається декомпозиція традиційної католицької спадщини. Церква намагається реагувати на це як у фундаменталістському напрямі, так і шляхом зовнішнього переоформлення католицької культури при збереженні догматики. Проте її загальне домінування у духовному житті залишається незаперечним.

Якщо згадати, що для виявлення специфіки цивілізації має значення розуміння ментальних характеристик, то у випадку цивілізації, що розглядається, ситуація надто ускладнюється. Навіть нині попри єдність геополітичну й геоекономічну єдиного психотипу латиноамериканця не існує. Яскравий карнавал - це обличчя Бразилії. Вибуховий темперамент - це карибський тип характеру. Зовсім інший темпоритм і превалюючі настрої в андській, індіанській культурах, що віддзеркалюється в характері З носіїв. До того ж у сфері психології у латиноамериканських країнах існує сильне суперництво. Найяскравіше це виявляється у футболі, де вони просто ненавидять один одного, наприклад аргентинець - бразильця, але суперництво простежується і в інших сферах.

Неуніфікована етнічна, змістовна, стилістична багатоманітність є ознакою латиноамериканської цивілізації, її коливань між полюсами, що визначаються західною цивілізацією, автохтонно-індіанськими традиціями та потужними африканськими впливами, У її історії не можна прослідкувати домінування єдиного і безумовно пануючого архетипу як в інших цивілізаціях. Домінує сам процес взаємодії несхожих передумов, що по-різному групуються за різних обставин. Цивілізаційна невизначеність і неоформленість об'єктивно є однією з визначальних внутрішніх якостей латиноамериканської культурно-історичної спільноти. Стаціонарна характеристика, що закріпилася за Латинською Америкою впродовж минулих шести століть, це життя в непримиренних протиріччях й антиноміях1. Звідси випливає слабкість інституціоналізації, слабкість правового начала і прагнення компенсувати її на шляхах спонтанних харизматичних дій: перевороти, вождизм, популістські ідеології та організації, неформальна економіка3. Важливим є і те, що дослідники виокремлюють магічно-ігрову характеристику латиноамериканської цивілізації, яка є виявом стилістичного змішування та синкретизму. Однак на неї постійно впливає жорстокість то колоніальної влади, то церковних ієрархів, то місцевих поміщиків, чиновників, диктаторів, а то й іноземного тиску. Прагнення необмеженої свободи, ігрової "волі" було спрямоване не тільки проти сил зовнішнього гноблення, але й проти тенденцій правового упорядкування свободи, тобто справді глибинних демократичних тенденцій. Наслідком стало домінування в соціокультурній динаміці підмін, ігрового дійства, карнавалу, інфантильних пристрастей. Це призвело до прагнення якщо не подолати, то якось "узгодити неузгодженість" на шляхах харизматичного дійства: масового свята, карнавалу, перевороту, групової розбірки, позбавлення від внутрішньої особистої напруженості за допомогою якогось різкого вчинку або гострої внутрішньої драми. Не випадково слово "violencia" (буквально насильство) стало одним із ключових для опису латиноамериканської реальності. Можливо, воно є однією зі складових її соціокоду. Бо в латиноамериканській літературі це слово позначає тяжку і невротичну внутрішню непримиренність у соціальності та культурі, а також у самій людській особистості - певну суміш розлюченості з нарцисизмом.

Кубинський поет і революціонер Хосе Марті дав таку символізацію внутрішньої віоленсії латиноамериканця: "у його душі живуть у пристрасній та жорстокій взаємодії і прабатько-конкістадор, і праматір-індіанка". Однак в це протистояння-взаємодію, що визначає глибинний сенс історії латиноамериканської цивілізації на кожному її наступному витку, входили нові й нові фігури, що вносили нові й нові обертони: невільний переселенець з Африки, католицький гуманіст, революціонер-конституціоналіст, іммігрант з Європи, а згодом - з Азії, компрадор, "каудильйо"1, інтелектуал й естет, марксистський доктринер, кримінальний авторитет тощо. Усі ці постаті визначають особливості історії Латинської Америки.

Економічний розвиток Латинської Америки від початку визначався інтересами метрополій, які розглядали колонії як джерела надходження дорогоцінних металів і продуктів плантаційного господарства. Обробна галузь розвивалася дуже повільно: навіть на межі XVIII-XIX ст. мануфактур діяло вкрай мало. Колоніальна влада гальмувала прогрес місцевої промисловості, оскільки прагнула зберегти за метрополіями монополію на експорт готових виробів. Та сама позиція виявлялася і в сільськогосподарській галузі. Через побоювання конкуренції заборонялося вирощування винограду, олив, льону, розведення шовковичних хробаків. Дозволялося розводити лише ті культури, які не вирощувалися в метрополіях. Торговельні відносини з іншими державами суворо заборонялися, а імпортні й експортні операції з метрополіями обкладалися високим митом.

Упродовж усього колоніального періоду народи Латинської Америки вели запеклу боротьбу проти поневолювачів. Численні повстання мали місце протягом XVI-XVIII ст. в Новій Іспанії, Перу, Чилі, Парагваї, Новій Гранаді, Бразилії, Вест-Індії. їх рушійною силою переважно були індіанські племена, гноблене селянство, міська біднота, негри-раби й інші верстви експлуатованого населення. Представники верхівки, які теж були незадоволені владою метрополій, через побоювання народних мас обмежувалися змовами й окремими виступами, малопов'язаними з опором індіанців та африканських невільників. Незалежно від форм і рушійних сил, усі форми боротьби розхитували колоніальну систему і сприяли пробудженню національної свідомості в колоніях. Піднесенню визвольного руху народів цього регіону сприяла війна за незалежність північноамериканських колоній 1776-1783 pp., що призвела до утворення США, а також Велика французька революція 1789-1794 рр. Під безпосереднім впливом останньої піднявся виступ негрів-рабів у Сан-Домінго, що завершився виникненням першої латиноамериканської незалежної держави Гаїті в 1804 р. Французьке вторгнення до Іспанії (1807-1811 pp.) створило сприятливі умови для початку Війни за незалежність іспанських колоній в Америці, що тривала впродовж 1810-1826 рр. і стала першим епохальним "зіткненням" латиноамериканської та європейської цивілізацій. Символом боротьби за незалежність вважається венесуелець генерал Сімоа Болівар. За неофіційними даними, він виграв 472 битви, за офіційними, збройні сили під його командуванням звільнили від влади іспанців Венесуелу, Нову Гранаду (сучасні Колумбія та Панама), провінцію Кіто (сучасний Еквадор). У 1824 р. він звільнив Перу і став на чолі створеної на території Верхнього Перу Республіки Болівія, названої на його честь. Завдяки Війні за незалежність 1810-1826 рр. усі іспанські колонії, за винятком Куби та Пуерто-Ріко, завоювали політичну незалежність. У 1822 р. було проголошено незалежність найбільшої португальської колонії1. Це відбулося без кровопролиття: син португальського короля Жоао XI, якого батько залишив регентом у Ріо-де-Жанейро, побоюючись вторгнення Наполеона, проголосив незалежність Бразилії, а себе - її королем Педро І.

Проте історичний досвід Латинської Америки вкотре засвідчив, що одержання країною незалежності не означає розв'язання всіх проблем. Перші чверть століття потому історики назвали періодом реакції та анархії, яку не могли подолати "каудильйо", що прийшли до влади. З одного боку, звільнення Латинської Америки від іспанського та португальського панування призвело до усунення обмежень, які не давали простору для економічного розвитку регіону. Проте після війни господарство лежало в руїнах, а піднесенню місцевого виробництва протистояв приплив товарів з-за кордону, проникнення іноземного капіталу з Європи та Сполучених Штатів Америки. Розвиток одержали гірничо-видобувні підприємства, будівництво залізниць і кораблебудування, торгівля, комерційне сільське господарство. Однак дала про себе знати відома з історії тенденція: посилення економічних позицій тягне за собою прагнення мати політичний зиск. Так сталося з Мексикою, тиск на яку з боку сильніших в економічному аспекті США призвів до американо-мексиканської війни 1846-1848 рр., внаслідок якої Мексика втратила половину своєї території. Англія, Франція, Іспанія також удавалися до військових інтервенцій проти держав Латинської Америки. Тільки наприкінці XIX ст. завершилося формування латиноамериканських держав у сучасних кордонах. Серія революцій, особливо революція в Мексиці 1910-1917рр, посилила тягу до цивілізаційної самоідентифікації.

Слід звернути увагу на те, що господарство латиноамериканської цивілізації від моменту її зародження було системою забезпечення європейської, а потім ще й північноамериканської економік золотом і сріблом, мідною та залізною рудами, бокситами і нафтою, бавовником і тканинами, цукром і кавою, гуано і рибним борошном. Причому поставки здійснювалися на умовах нееквівалентного обміну. Взагалі капіталістичний розвиток й індустріалізація Латинської Америки відбувалися зі значним запізненням порівняно з європейськими і північноамериканськими країнами. З боку держави робилися спроби прискорити модернізацій-ні процеси шляхом створення мобілізаційної економіки, орієнтованої на заміщення імпорту. Останнє певною мірою сприяло розширенню внутрішнього ринку самих латиноамериканських країн, проте процес стримувався хронічною нестачею капіталів і невисоким платоспроможним попитом населення. Зворотною стороною медалі, тобто прагненням посилити роль держави, стало захоплення влади військовими режимами. 1964-1989 рр. - це час правління військових диктатур. Серед найвідоміших диктаторів - аргентинець X. Перон, бразилець Ж. Варгас, парагваєць А. Стресснер, чилієць А. Піночет.

Постать останнього викликає особливий інтерес у зв'язку зі спробами дати відповідь на питання про співвідношення диктатури й економічної раціональності у здійсненні швидкої модернізації, адже чилійський досвід вважається еталонним прикладом успішних реформ, здійснених диктатором. Начебто генерал спочатку залізною рукою навів лад в охопленій безладом країні, a потім залучив до управління компетентних ринкових економістів. Жорсткими шоковими методами були здійснені структурні реформи, які вивільнили природні умови ринкового зростання. Диктатура надалі ще деякий час захищала реформи та реформаторів від нападок безвідповідальних демагогів, корупціонерів, що прагнули незаслуженої ренти, лівих романтиків і просто скитліїв. Зробивши свою справу, генерал із пошаною пішов у відставку, і новий середній клас відновив ліберальну демократію. Чи відповідає така картина глибинній історичній суті? Адже диктатур у Латинській Америці вистачало, проте вони не приводили до помітних економічних успіхів. Секрет успіхів Чилі полягає в поєднанні структурних передумов, кон'юнктури та раціонального апарату управління.

Соціально-економічна специфіка країни визначалася двома головними факторами. По-перше, досить міцними позиціями великого землеволодіння, орієнтованого на ринок з масою оренда-рів-дольників, які аж до середини XX ст. залишалися фактично в пожиттєвій кабалі в латифундистів. Дешевизна праці при неосвіченості селянства не створювала для землевласників особливих стимулів для інвестування в машини, що полегшують процеси праці. Сама ж аграрна еліта надавала перевагу міському життю. З іншого боку, Чилі зазнало впливів індустріалізації, особливо внаслідок відкриття ще в 1840-х рр. величезних покладів міді. Гірничо-видобувний бум зумовив виникнення власної промисловості і банківського капіталу. Розвиток промисловості призвів до масової міграції сільських орендарів, а стара аграрна еліта зіткнулася з відпливом залежної робочої сили, а з нею і гарантованих голосів на виборах. Руйнувалися основи аграрно-олігархічного укладу. Зростали стихійні захоплення землі, страйки на підприємствах та в університетах. Кульмінацією цих процесів стало обрання президентом поміркованого соціаліста С. Альєнде в 1970р. Він розглядав президентський мандат як історичну можливість покласти край реліктам відсталості в аграрних відносинах і реформувати чилійське суспільство, був радше модернізатором, ніж лівим радикалом, сподіваючись домовитися з усіма - правими, центристами, лівими. Проте країну охопила економічна криза. За кожною державною субсидією стояли інтереси тієї чи іншої політично активної групи чилійського суспільства. У намаганні продовжити фінансування всіх проектів уряд С. Альєнде пішов на друкування інфляційних грошей і націоналізацію копалень. Чилійські підприємці відповіли "інвестиційними страйками". У сільській місцевості землевласники протистояли експропріації своїх володінь і саботували аграрну реформу. Країну лихоманило від страйків. Масла у вогонь підлив і візит кубинського лідера Ф. Кастро до Чилі. Це трапилося в дуже складний час, коли С. Альєнде намагався заспокоїти політичні пристрасті. Кубинський гість три тижні тріумфально їздив країною, ігноруючи заклики місцевої влади повернутися додому. Ф. Кастро на всі лади вихваляв радикальні кроки свого режиму, різко критикував парламентську демократію й агітував за марксистську революцію. Його чилійські послідовники уголос обговорювали проекти повної експропріації капіталістичної власності, встановлення так званого народного правосуддя і формування демократичної армії. Зрозуміло, що у правих опонентів уряду С. Альєнде, чилійських військових та американської адміністрації такий лавиноподібний розвиток подій викликав гостре занепокоєння через можливість появи "другої Куби". Поставала небезпека встановлення лівої диктатури, а диктатур в історії латиноамериканської цивілізації вистачало. Альтернативою стала диктатура права, встановлена 11 вересня 1973 р. чилійськими військовими за допомогою Центрального розвідувального управління США. Уряд Народної єдності було скинуто, сам президент загинув з автоматом у руках, захищаючи демократію.

Чилійські військові встановили терористичний режим, а прізвище А. Піночета перетворилося на синонім кривавого ката. Щодо останнього варто зробити кілька уточнень. По-перше, загальна чисельність людей, які загинули або зникли безвісти за часів його диктатури, становить близько 11 тис. осіб (це вражає на тлі великої популярності в Росії Й. Сталіна, за правління якого чисельність жертв вимірювалася десятками мільйонів). По* друге, у Чилі вбивали не тільки лівих, а й правих, якщо ті насмілювалися критикувати владу. Траплялися загадкові авіакатастрофи і терористичні акти, у яких гинули суперники А. Піночета із середовища самих військових. По-третє, він використав апарат економічного управління, створений до нього демократичними урядами. Слід зазначити, що Чилі вважається найбільш "європейською'' країною на континенті. Там немає необов'язковості, безладності, нехлюйства, які дуже поширені в інших латиноамериканських країнах від Куби до Бразилії з культом "по можливості не робити сьогодні те, що можна відкласти на завтра, а краще на післязавтра". Чилійці серйозні, високоорганізовані і пунктуальні, що виявляється в ефективності державного управління.

У середині 1970-х рр. на світових фінансових ринках з'явилася величезна маса гарячих грошей, і відсотки по запозиченнях були невеликими. Чилійська хунта та її прибічники різко збільшили зовнішню заборгованість (із 3 до 17 млрд дол.). Це дозволило першому поколінню чилійських фінансово-промислових груп (ФПГ) скупити активи, що приватизувалися, а також створити бум показного споживання. Проте коли уряд США різко підняв ставки і курс долара, то більшість ФПГ Чилі цього не витримала - пішла серія банкрутств, особливо гострим був період 1982 р. Після того почалася реальна перебудова чилійської економіки, коли спад у спекулятивних секторах нерухомості і фінансів разом із монополією хунти на експорт міді та селітри змусили вкладати кошти та підприємницьку енергію у модернізацію сільського господарства. Цьому також сприяла кон'юнктура світового ринку, на яку вплинуло поширення серед середніх класів західного суспільства мода на здорове харчування. Із Чилі у відповідь значно зростає імпорт свіжих овочів, фруктів і натуральних вин. Сюди додався підвищений попит на лососів, яких розводили у фіордах чилійського півдня, і деревину евкаліптів, головними споживачами якої стали Японія та Південна Корея. Господарську діяльність, пов'язану з освоєнням нових ринків, а також навичок і технологій, координували цивільні міністерства. Загалом, країна мала відносно розвинену легальну підприємницьку культуру, капітали, інфраструктуру, орієнтувалася на експорт сировини та сільгосппродукції, чому сприяли тодішні умови світових ринків. Ось що головним чином дозволило подолати жорстоку кризу старого аграрного укладу, що викликала потрясіння початку 1970-х pp. Роль військових зводилася до придушення трудових суперечок. Проте асоціації з кривавою диктатурою заважали зростанню експорту чилійських фруктів і вин для західних споживачів.

За таких умов А. Піночет не здав владу "добровільно". У 1988 p., у ніч після несподівано програного плебісциту, він наказав виводити війська на вулиці і знову "рятувати батьківщину". Проте чилійський генералітет уже був оброблений американськими дипломатами, адже А. Піночет своїми репресіями сильно підвів "борців за демократію в усьому світі". Він пішов з посади президента, проте зберіг за собою головне командування сухопутними силами і вплив на політичне життя країни, хоча на початку 1990 р. до влади прийшов демократичний уряд П. Ейлвіна. У 1998 р., коли генерал перебував у Лондоні на лікуванні, Іспанія висунула проти нього звинувачення в убивстві або зникненні іспанських громадян у Чилі під час його правління. Згодом до судових переслідувань з багатьох звинувачень вдалося і Чилі. Ці переслідування тривали до кінця 2006 p., хоча генерал був уже старою і хворою людиною - на цій підставі його не ув'язнювали. Помер А. Піночет 10 грудня 2006 р. в госпіталі Сантьяго. Після смерті колишнього диктатора чилійське суспільство виявилося розколотим. Наступного дня у столиці величезна маса людей раділа із цього приводу, а інша - сумувала. Одностайності в оцінках його діяльності немає досі, вони діаметрально протилежні: від звинувачень у кривавих масових репресіях до вдячності за те, що вивів країну із тогочасної скрути.

Для Латинської Америки загалом 80-ті pp. минулого століття стали "втраченим для розвитку десятиліттям'1, оскільки були відзначені найтяжчою і найтривалішою економічною рецесією, падінням виробництва, розладом державних фінансів, гіперінфляцією, зростанням безробіття, зниженням життєвого рівня широких верств населення. Це зумовлювалося як зовнішніми чинниками, так і внутрішніми. Від 1979 р. уряд США підвищив відсоткові ставки по кредитах, що зачепило всі контрольовані ним найбільші фінансові центри; на початку 80-х рр. адміністрація Р. Рейгана підвищила мита; зросли ціни на світовому ринку на товари промислово розвинених країн, упав експорт слабко розвинених держав, різкого коливання зазнали ціни на нафту. Внутрішня ситуація визначалася вичерпанням можливостей індустріалізації, орієнтованої на заміщення імпорту. Економічні проблеми уряди латиноамериканських країн намагалися подолати шляхом реформ, проте це важко здійснити без додаткового капіталу. Швидко збільшувалися зовнішні запозичення, однак вони не приносили суттєвого поліпшення економічної ситуації, що призводило до гострих політичних потрясінь.

Як засіб подолання кризи МВФ і МБРР, численні американські економічні радники запропонували країнам Латинської Америки змінити економічну модель розвитку. Державний сектор цих країн, протекціонізм, митно-тарифний захист внутрішніх ринків від зовнішньої конкуренції, економічний націоналізм були проголошені анахронізмами, які мали поступитися місцем неоліберальному шляху розвитку. Запропонована система базувалася на тріаді: "дерегуляція - приватизація - відкриті кордони" і розглядала вільний ринок та необмежену конкуренцію основним засобом забезпечення прогресу як країни, так й окремої людини. Отже, це була модель відкритої ринкової економіки із притаманним їй акцентом на приватногосподарський капіталізм, згортанням державн