Історичне джерелознавство - Калакура Я.С. - 5.9. Джерела особового походження

Це досить велика кількість різнорідних словесних джерел, об'єднаних спільною ознакою походження. Основними видами таких джерел є спогади (мемуари), щоденники, приватне листування, життєписи, автобіографії, подорожні нотатки тощо. Цінність цих джерел зумовлюється особливостями їхнього походження, оскільки вони належать конкретному автору, а відтак відображають безпосереднє сприйняття ним навколишнього світу, історичних подій і явищ. По-перше, в них закладена своєрідна інформація соціально-психологічного рівня, відсутня в інших видах джерел. По-друге, матеріали особового походження нерідко містять такі відомості, яких немає в інших джерелах. їх використання дає змогу історикові більш докладно й колоритно відтворити як окремі події, так і характерні риси й особливості певних епох, осіб.

Зародження джерел особового походження сягає у глибину століть: в Україні вони виникли ще за княжої доби. Тоді ж в українській історіографії почала складатися і традиція використання таких джерел, хоча активно вони стали залучатися до історичних праць лише у XVIII—XIX ст. Досить широко джерела цього виду з архівів старшинсько-дворянських і шляхетських родів України застосовував у своїх дослідженнях відомий історик О. Лазаревський. З його ім'ям пов'язані, зокрема, найбільш значні перші публікації особових джерел з історії України. Що ж до комплексного використання джерел особового походження, то воно стало характерним для історіографії, починаючи з XX століття.

Зупинимося докладніше на характеристиці основних різновидів джерел особового походження та їх місці у джерельній базі історії України.

Спогади (мемуари) є найчисленнішим різновидом джерел особового походження. їх цінність, як джерела, залежить від багатьох чинників: від того, яку роль відігравав автор у подіях, що їх він описує, від гостроти сприйняття ним дійсності, від його здатності запам'ятати перебіг подій, від часу написання мемуарів та ін. Спогади, створені за живими слідами подій, як правило, точніше передають їх характер і зміст. У спогадах, написаних через багато років, на характер авторської оповіді негативно впливають не лише притуплення гостроти пам'яті автора, а й ті зміни, що відбулися за минулий час у його поглядах, сприйнятті дійсності.

Найдавнішим джерелом мемуарного жанру можна вважати спогади літописця Нестора від 1091 р. про перенесення мощі в св. Феодосія. Більшість із наявних мемуарних джерел з історії України наступного періоду (приблизно до XVI ст.) належить іноземним авторам, які приїздили в Україну або постійно жили тут (з огляду на специфіку цих джерел, вони розглядаються окремо). Вітчизняні мемуарні джерела поширилися в Україні у XVII ст. Викликають інтерес у дослідників, наприклад, записки митрополита П. Могили про події в Україні 1620 — 1630-х років. Мемуари з історії України того часу належали переважно політичним діячам, козацькій старшині, представникам духовенства. Виняток становлять досить своєрідні усні спогади рядового запорожця, свідка останнього розгрому Запорозької Січі Микити Коржа (1734— 1835), записані архієпископом Херсонським і Таврійським Гавриїлом¹¹¹.

Великий масив мемуарної літератури припадає на XIX ст. Авторів спогадів приваблювали насамперед найважливіші події, що відбулися в той час: війна Росії з наполеонівською коаліцією, повстання декабристів, розгортання національно-визвольного руху українського народу, селянська реформа 1861 р. та ін. Публікації мемуарів у той період започаткували часописи "Основа", "Киевская старина", "Голос минувшего", "Русская мысль" та ін. Наприклад, журнал "Русская мысль" у 1885 p. (№ 5—6) надрукував спогади, продиктовані М. Костомаровим, що мали назву "Автобіографія". їх наукове видання було здійснене пізніше — у 1922, 1989 і 1990 pp. Щоправда, більшість мемуарів тогочасних авторів побачили світ лише в наступному столітті. Це стосується спогадів народників, декабристів, учасників революційного та українського національно-визвольного руху¹¹². Така ж доля спіткала і спогади місцевих земських діячів, зокрема голови Чернігівської губернської земської управи (1887— 1896) В. Хижнякова¹¹³.

Величезна кількість мемуарної літератури присвячена визвольним змаганням українського народу 1917— 1920 pp. За роки радянської влади в Україні публікувалися здебільшого спогади осіб, пов'язаних з робітничим, соціал-демократичним і більшовицьким рухом. Що ж до спогадів провідників Української революції — лідерів українських політичних партій, діячів Центральної Ради, Директорії, уряду П. Скоропадського, ЗУ HP — то вони тривалий час друкувалися лише за рубежем. Так, у різний час з'явилися спогади В. Андрієвського, В. Винниченка, М. Гал агама, К. Левицького, О. Лотоцького, І. Мазепи, О. Назарука, 10. Тютюнника, Є. Чи колонка та багатьох інших учасників національно-визвольного руху, державних діячів УНР та ЗУНР ¹¹⁴. Поряд з окремими виданнями практикувалося вміщення мемуарів у томах документальної серії Наукового товариства ім. Т. Шевченка "Український архів".

Спогади учасників визвольних змагань 1917—1920 pp. продовжують публікуватися і в наш час. Так, у 1999 р. вийшла друком книга письменника Б, Антоненка-Давидовича "На шляхах і роздоріжжях"—у минулому вояка військ Директорії, а згодом в'язня сталінських концтаборів¹¹⁵. Повних бібліографічних покажчиків цієї літератури поки що немає, а в наявних наводиться лише частина мемуарних джерел ¹¹⁶.

У 90-ті роки в Україні розгорнулася активна видавнича діяльність, метою якої було повернути читачеві твори мемуарної літератури, замовчуваної або спотворюваної за радянських часів. Репринтним способом були перевидані спогади багатьох політичних діячів різних політичних напрямів¹¹⁷.

Принципове значення мала поява вперше опублікованих в Україні спогадів Голови Центральної Ради М. Гру-шевського та Гетьмана Української Держави П. Скоропадського¹¹⁸. Вони стояли на різних політичних позиціях, але їх об'єднували любов до свого народу, бажання зробити його долю щасливою. Опубліковані також спогади Голови Генерального Секретаріату Центральної Ради В. Винниченка¹¹⁹.

Велику роботу щодо видання мемуарної літератури з історії визвольних змагань українського народу продовжують учені української діаспори, причому дедалі ширше практикується видання книг спільно з науковими установами України (спогади В. Кубійовича тощо).

Історія України між двома світовими війнами в мемуарній літературі висвітлена досить однобічно, що пояснюється утвердженням у Радянському Союзі репресивного режиму, який придушував будь-які прояви вільної думки. Мемуарну літературу цього періоду репрезентують в основному спогади учасників трудових звершень¹²⁰. Хоча більшість спогадів рядових учасників господарського будівництва, що відтворюють радянську дійсність 20 -40-х років, друкувалися в літературному записі, вони становлять певну цінність для дослідника, який прагне об'єктивно висвітлити події, що відбувалися тоді у нашій країні. У цій групі мемуаристики доцільно насамперед звернутися до спогадів тих, хто виступав піонерами нових трудових починань (О. Стаханов, М. Мазай, П. Ангеліна, М Ізотов, П. Кривонос та ін.). Спогади них людей публікувалися неодноразово, останні видання, як правило, більш повні, уточнені, проте й вони нерідко спотворені, що слід обов'язково ураховувати під час роботи з ними¹²¹.

Трагічною сторінкою в історії України були масові репресії, які розпочалися з перших років радянської влади і продовжувалися в різних формах до середини 80-х років. Ці трагічні події відображені у спогадах, які частково почали публікуватися ще за часів хрущовської відлиги, а більш широко в 90-ті роки. Джерел цього виду небагато, оскільки багатьом із тих, хто міг би розповісти про ті страхітливі події, не вдалося дожити до наших днів. Серед такого роду видань варто згадати, насамперед, книгу-меморіал, що містить спогади про голодомор 1932— 1933 pp. ¹²²

Важливі відомості містять мемуари тих, хто стояв на вищих щаблях органів влади в Україні і був причетний до організації репресій. Особливий інтерес у цьому відношенні викликають спогади М. Хрущова, який у 1938 р. очолив ЦК Компартії України. Вони, хоча й не завжди об'єктивно, відтворюють досить широку панораму подій в Україні не лише в довоєнні, а й у наступні роки ш.

Спогадів, присвячених міжвоєнній історії Західної України, видано небагато. Цю прогалину намагається ліквідувати останнім часом Наукове товариство ім. Шевченка у Львові, яке відновило видання своєї мемуарної бібліотеки ¹²⁴.

Події Другої світової війни — героїка різних сил опору українського народу окупаційному режимові, воєнні і партизанські дії на території України, діяльність підпільників, трудові будні трудящих — висвітлюються в численних спогадах, які продовжують друкуватися і в наші дні¹²⁵. Чимало полководців, які керували військами, що обороняли або звільняли Україну, відтворили у своїх спогадах цікаві подробиці воєнних дій і становище в Україні в роки війни (І. Баграмян, А. Єременко, Г. Жуков, К. Крайнюков, І. Конєв, К. Москаленко, К. Рокосовський, М. Хрущов, В. Чуйков, С. Штеменко та ін.).

У мемуарній літературі всебічно висвітлена підпільна та партизанська боротьба українського народу проти окупантів. Широко відомі книги колишнього начальника Українського штабу партизанського руху Т. Строкача, визначних партизанських командирів П. Вершигори, С. Ковпака, О. Сабурова та багатьох інших ¹²⁶. До останнього часу майже невідомою в Україні була мемуаристика учасників ОУН та Української повстанської армії. Мемуари з цієї проблематики друкувалися лише за рубежем у вигляді окремих видань або у згадуваному вище виданні "Літопис У ПА"¹²⁷. Нині вони почали друкуватися і в Україні. З'явилися, нарешті, і спогади тих, хто в роки війни був вивезений до фашистської Німеччини на примусові роботи ¹²⁸.

Післявоєнна історія України представлена у мемуаристиці фрагментарно. Опубліковані спогади окремих партійних працівників (М. Хрущова, П. Шелеста, О. Ляшка, Ф. Моргуна та ін.), рядових трудівників, наприклад київського токаря В. Семітського, діячів літератури та мистецтва ¹²⁹. Як правило, вони не виходять за межі офіційних оцінок, багато фактів та подій авторами цих спогадів просто замовчуються. Щоправда, останнім часом почали з'являтися мемуари, автори яких об'єктивніше висвітлюють тогочасні події. До них належать, наприклад, спогади партійних керівників 60 — 80-х років Г. Вашенка, ф. Овчаренка, Я. По греби яка, письменника О. Гончара, харківського історика І. Рибалки¹³⁰.

Своєрідним джерелом особового походження, яке набуло поширення у 60 — 80-ті роки, є документи самовидаву. Нерідко їхніми авторами були політв'язні концтаборів та в'язниць Радянського Союзу, яким удавалося передати ці документи своїм друзям чи однодумцям на волі. Типовою для цього жанру є книга спогадів, листів, політв'язня В. Чорновола, згодом видатного політичного діяча української держави. Видана спочатку за рубежем у 1976 р. , книга після здобуття Україною незалежності була перевидана у Києві. До неї, крім особистих спостережень в'язня, розповідей про суворий тюремний побут, увійшли й офіційні документи т. Подібні спогади друкували й діячі діаспори ¹³².

Складні процеси, що відбувалися в економіці, політиці та громадському житті України упродовж останніх років її перебування у складі СРСР, проаналізовані поки що в небагатьох спогадах. Серед них, зокрема, варто згадати книгу екс-прем'єра України В. Масола ¹³³. Що ж до видань, присвячених становленню та розвитку суверенної української держави, то їх кількість поки що незначна ¹³⁴. Особливу увагу привертають спогади перших президентів України Л. М. Кравчука та Л. Д. Кучми ¹³⁵.

Викликають інтерес також спогади колишнього Голови правління Національного банку України, народного депутата В. Гетьмана, присвячені висвітленню історії прийняття Конституції суверенної України. Вони передають атмосферу гострого протистояння, що передувало прийняттю Основного закону нашої держави ¹³⁶.

Мешканців України та й усю світову громадськість продовжують цікавити події, пов'язані з Чорнобильською трагедією та її наслідками. Цій темі присвячені численні публікації — спогади учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, виступи-роздуми письменників І. Драча, Б. Олійника, І. Щербака, В. Яворівського, вміщені переважно на сторінках періодичної преси.

Завершуючи огляд мемуарних джерел, слід зазначити, що, відбираючи їх для вивчення, доцільно звернутися до бібліографічних посібників. На жаль, покажчиків, які б охоплювали всю мемуаристику України, досі немає, хоча частина її увійшла до багатотомного анотованого видання російської мемуаристики з XV ст. по 1917 р. (5 томів, 13 частин) ¹³⁷. До нього увійшли мемуарні джерела з історії українських земель, що входили до складу Росії, до того ж написані російською мовою. З ідеологічних міркувань до покажчика не включені видання української діаспори, а також література, що опинилася в роки радянської влади у спецхранах. Виданий анотований покажчик з історії радянського суспільства, проте і йому притаманні традиційні вади радянських видань, які слід ураховувати при використанні цієї групи джерел ¹³⁸.

Важливим різновидом джерел особового походження є щоденники. їх цінність полягає в тому, що вони створюються за гарячими слідами подій, нерідко у той самий день коли вони відбулися. Це підвищує достовірність свідчень і дає можливість історику, спираючись на них, визначити ставлення населення до тих чи інших подій.

В Україні щоденники набули поширення у XVIII ст. Особливо цінними є щоденники сина гетьмана Д. Апостола — П. Апостола, генерального підскарбія Я. Марковича, канцеляриста Генеральної канцелярії М. Ханенка. Оскільки щоденники у той час створювалися, як правило, посадовими особами, вони, на думку О. Лазаревського, за своїм характером і змістом наближаються до актових джерел ¹³⁹. Я. Маркович, наприклад, вів свій щоденник протягом майже 50 років (1717—1767), фіксуючи у ньому факти внутрішньої політики та міжнародних зв'язків гетьманів І. Скоропадського, Д. Апостола, а також С. Кочубея, повідомляючи чимало відомостей з історії, побуту, становища різних верств населення, розвитку ринку, ремесел тощо ¹⁴⁰. Цікавий за змістом і щоденник М. Ханенка, який підтримував близькі стосунки із багатьма гетьманами України, зокрема І. Скоропадським, П. Полуботком, Д. Апостолом, К. Розумовським. Разом із П. Полуботком він був запроторений до Петропавловської фортеці, звідки вийшов на волю уже після смерті Петра І. Щоденник висвітлює події з історії України за 30 років (1719-1721, 1727—1754) ¹⁴¹.

Розквіт літературного жанру щоденників припадає на XIX ст. їх складають не лише літератори, а й учені, політики. Завдяки цьому маємо додаткові цінні свідчення про історичні події тих часів від їх безпосередніх учасників або свідків. Сторінки історії України XIX ст. зафіксовані у щоденниках багатьох осіб, проте для історика важливо звернутися, насамперед, до свідчень володарів дум української громадськості. Таких щоденників небагато. Щоденник Т. Шевченка охоплює всього два роки (1857—1858). Більш тривалий час вели щоденники П. Куліш (1845—1848), М. Грушевський (1888-1894), О. Кістяківський (1874— 1885). Більшість із цих джерел побачили світ лише останнім часом. Винятком є "Журнал" Т. Шевченка, який був надрукований у журналі "Основа" відразу ж після смерті Кобзаря ¹⁴². Пізніше він передруковувався у численних виданнях творів Т. Шевченка.

Щоденник М. С. Грушевського. Титульна сторінка видання 1997 р.

Історія України XX ст. представлена у щоденниках досить вибірково. Деякі періоди мало або й зовсім не відображені в них. Пояснюється це кількома причинами: по-перше, бурхливим розвитком подій, прискоренням темпів життя людей, а по-друге, небажанням людей з тих чи інших причин бути відвертими у своїх думках навіть з аркушем паперу. Проте окремі періоди досить повно відображені у щоденниках. Це стосується, наприклад, передумов і розвитку Української революції 1917—1920 pp., оцінки тогочасних подій, що відбувалися в Росії ¹⁴³.

З радянських часів щоденників збереглося небагато. І це не дивно, адже власті не гребували використовувати їх як свідчення для звинувачення у судових процесах. Так сталося з щоденником видатного вченого-українознавця С. Єфремова, засудженого у справі Спілки визволення України. Його щоденник, нещодавно виявлений в архіві Служби безпеки України, нині опублікований ¹⁴⁴. У 90-ті роки були опубліковані щоденники В. Вернадського, О. Гончара, О. Довженка та інших видатних діячів української науки і культури ¹⁴⁵. Особливої уваги заслуговує щоденник поета-десидента В. Стуса, складений під час перебування в одному з радянських концтаборів. У ньому 12 не датованих по днях і навіть місяцях записів за 1982 p., які доповнюють картину українського визвольного руху доби тоталітаризму ¹⁴⁶.

Проте був у радянській історії України період, коли щоденники знову відродилися у досить великих масштабах — це роки Другої світової війни. її події, зокрема партизанський рух, докладно відображені у щоденникових записах учасників. Так, секретар Чернігівського обкому КП(б)У М. Попудренко відтворив події 1941 — 1943 pp. на Чернігівщині ¹⁴⁷. Значний інтерес у дослідників викликають щоденники командира партизанського з'єднання М. Наумова та комісара з'єднання С. Руднєва, в яких відображені партизанські рейди 1943 р. по тилах ворога.

В умовах суверенної України, незважаючи на відсутність цензури, щоденники не набули поширення.

Таким чином, хоча щоденники й не охоплюють усі періоди історії України, вони с суттєвим джерелом вивчення багатьох подій, що привертали увагу їх сучасників.

Близькими до щоденників є записні книжки. Цей різновид особових джерел зараховують іноді до автобіографій, мемуарів, хоча вони мають свої особливості. До записних книжок автори заносять усе, що цікавить їх в особистому плані або в громадсько-політичному, духовному житті. Записи можуть бути датованими (що наближає їх до щоденника) або вміщуватися без дати.

В Україні цей різновид джерел започаткований, очевидно, у XVIII ст., про що свідчить записна книжка Прилуцького полкового осавула М. Мовчана. До неї увійшли не лише факти з біографії автора, а й копії багатьох майнових документів того часу, які стосувалися особисто автора або його родичів, а також уривки з інших джерел — літописів, гетьманських універсалів тощо¹⁴⁸. У XIX— XX ст. записні книжки вели, головним чином, письменники, які відображали в них свої життєві враження, висловлювали ставлення до подій у країні, вміщували підготовчі матеріали до майбутніх творів. Особливий інтерес у цьому плані викликають записні книжки О. Гончара, в яких наводиться чимало спостережень, що стосуються різних сторін життя України.

Приватне листування — найбільш поширене джерело особового походження. Як і щоденники та записні книжки воно має інтимний характер, що зближує ці різновиди особових джерел. О. Герцен, зокрема, писав із цього приводу: "Листи більше ніж спогади: на них запеклася кров подій, це саме минуле, яким воно було, затримане і нетлінне" ¹⁴⁹. Приватне листування оприлюднюється, як правило, після смерті адресатів. Виняток становлять листи, що надсилаються дописувачами до засобів масової інформації з метою їх публікації.

Український епістолярій досить об'ємний, проте досліджений джерелознавцями недостатньо. Саме цим, очевидно, пояснюється той факт, що історики рідко використовують у своїх працях приватні листи, хоча віл кожного із століть залишилися яскраві зразки епістолярних джерел. Одним із найдавніших джерел епістолярного характеру є лист членів іудейської общини Києва, датований X ст. З XVI ст. збереглися листи духовенства, міщан, Київського митрополита Макарія, з XVII ст. — листи митрополита П. Могили, з XVIII ст. — приватне листування відомого українського політичного діяча Г. Пол етики ¹⁵⁰, листи І. Мазепи до своєї коханої Мотрі. Проте справжній розквіт приватного листування припадає на XIX ст. До нашого часу дійшли цінні колекції листів видатних діячів України — Т. Шевченка, М. Костомарова. П. Куліша, Б. Грінченка, М. Драгоманова, Л. Українки, І. Франка, М. Грушевського та багатьох інших.

Кращі зразки епістолярних джерел з історії XIX ст. були вже тоді оприлюднені на сторінках часописів ''Киевская старина", "Русский архив", у "Записках НТШ" та інших виданнях. Тематичні книжкові видання листів видатних діячів України відносяться до початку XX ст. Досить повно, зокрема, було видано листування М. Драгоманова за 1876—1895 pp. з відомими діячами українського національно-визвольного руху Ю. Бачинськмм, О. Борковським, М. Павликом, К. Паньківським, О. Огановським, І. Франком, Ю. Яворським та ін. 151 Цікава доробка належить К. Студинському, який надрукував 566 листів В. Білозерського, О. Барвінського, М. Драгоманова, П. Куліша, 1. Нечуя-Левицького, С. та М. Подолинських, О. Терлецького¹⁵².

Активну роботу щодо публікації епістолярних джерел здійснювали вчені української діаспори. В часописі "Український історик" були опубліковані листи М. Грушевського (1969. № 4; 1970. № 1-3), О. Кониського (1965. № 1-2), О. Кандиби (1985. № 1-4), В. Антоновича (1988. № 1-4; 1999. № 1-3) та ін.

Епістолярна спадщина багатьох діячів науки, культури, політики України почала освоюватися лише в останній час. Це стосується навіть таких відомих осіб, як П. Куліш та М. Грушевський ¹⁵³. Цінним джерелом з історії духовного розвитку українського народу є листи Т. Шевченка (їх відомо нині 259), а також листи істориків, митців, письменників Кобзареві. В одному з останніх видань наводиться 250 таких листів, датованих 1840—1861 pp. ¹⁵⁴

Епістолярні джерела XX ст. здебільшого не опубліковані, вони зберігаються в архівах, бібліотеках, музеях або приватних зібраннях. Наявні публікації охоплюють в основному першу половину століття. Істориків зацікавлять, безперечно, листи С. Петлюри часів Української революції 1917—1920 pp. і післяреволюційної доби¹⁵⁵. Окремі публікації приватних листів здійснені за радянських часів. Опубліковані, зокрема, такі хвилюючі документи, як листи мешканців України, які були насильно вивезені до гітлерівської Німеччини в роки Другої світової війни (250 листів) ¹⁵⁶.

В умовах суверенної України розгорнулась активна робота щодо оприлюднення епістолярної спадщини осіб, які стали жертвами тоталітарного режиму. Величезне значення має публікація листів поета, політичного в'язня В. Стуса за 1959—1985 pp. Його епістолярна спадщина, за збереження якої поет боровся, долаючи перешкоди, що їх чинив тоталітарний режим, дійшла до нас. Розповідаючи про те, як важко було здійснювати листування в умовах ув'язнення, В. Стус писав: "За листи доводилося витримувати справжню війну з КДБ. Десятки й десятки листів просто зникали. А на мої скарги відповідали своєрідно: "В Магаданському аеропорту мішок, в якому носять кореспонденцію, дірявий" ¹⁵⁷. Опублікований епістолярій В. Стуса налічує майже 400 листів до рідних, друзів, знайомих за період з 1959 по 1985 рік ¹⁵⁸. Він відтворює не лише історію творчих пошуків В. Стуса, а й колоритно передає характерні риси епохи, ту задушливу атмосферу, в якій довелося жити видатному митцеві. Останнім часом здійснені публікації листів й інших політв'язнів ¹⁵⁹.

У дослідників розвитку історичної науки в Україні у XX ст. безперечно викличе інтерес епістолярна спадщина академіка Д. Яворницького, до публікації якої приступив Дніпропетровський музей, що носить його ім'я. Вже опубліковане листування історика з ученими, діячами культури ¹⁶⁰.

Активну участь у публікації українського епістолярію беруть учені української діаспори. Ними видані, зокрема, численні листи діячів української культури, які опинилися за межами України, за 50 — 80-ті роки XX ст., у тому числі листи політв'язня сталінських часів письменника Б. Антоненка-Давидовича ¹⁶¹. Проте в цілому епістолярна спадщина того періоду, яка висвітлює багато подій і проблем, що не знайшли відображення в інших джерелах, ще чекає на своїх дослідників.

В архівосховищах, бібліотеках, наукових установах, приватних колекціях зберігається чимало неопублікованих листів. Велика колекція листів, зокрема, зберігається в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського. Відомий правозахисник С. Глузман передав до цієї бібліотеки унікальну колекцію листів "в'язнів совісті" брежнєвського часу. До Інституту літератури НАН України надійшло 880 листів, адресованих українськими дисидентами З. Генік-Березовській, яка перекладала і розповсюджувала на Заході їхні твори. Листи І. Дзюби, І. Драча, М. Коцюбинської, Є. Сверстюка, 1. Світличного, В. Шевчука відтворюють гнітючу обстановку, що склалася в суспільно-політичному житті України в 60-ті роки.

Таким чином, епістолярна спадщина кожної епохи є своєрідним її портретом, створеним свідками тогочасних подій. Водночас приватне листування є автопортретом авторів листів, тобто важливим джерелом вивчення суспільної психології різних часів.

Своєрідним джерелом особового походження, до якого, на жаль, рідко звертаються історики, є автобіографії. Джерела цього різновиду народилися ще за княжої доби, про що свідчить автобіографія князя Володимира Мономаха, вміщена в останній частині його "Повчання дітям". У різні часи до складання автобіографій зверталися письменники, діячі культури, науки, рідше — політики. Як окремий жанр автобіографії утвердилися в Україні у XVIII ст. Одна з них належить священику І. Турчиновському, який у першій половині XVIII ст. багато мандрував по Україні, Білорусі. Автобіографія мала досить характерну назву, що визначала її зміст: "Списася многогрешним Илиєю Турчиновским, священником и наместником Березанским, житие и страдание свое в память детям своим и внукам, и потомкам". Уперше автобіографія була оприлюднена у 1885 р. в журналі "Киевская старина" (Т. XI. С. 318—332). Згодом, як чудовий зразок автобіографічного жанру, неодноразово вміщувалася у різних хрестоматіях.

У XIX ст. автобіографії в Україні стали звичним явищем у середовищі творчої інтелігенції. Одна з них належить генію української культури Тарасу Шевченку. її значення як джерела виходить далеко за межі суто біографічного документа епохи. Написана у 1860 р. на замовлення редакції петербурзької газети "Народное чтение", вона була опублікована в той час, коли в суспільстві точилися гострі дискусії навколо проблеми практичного здійснення селянської реформи. Автобіографічна сповідь геніального поета й художника, вчорашнього кріпака про свої життєві митарства, у тому числі арешт, заслання, справила велике враження на сучасників і, безперечно, сприяла формуванню антикріпосницьких настроїв у Росії.

У 1868 р. західноукраїнська газета "Правда" (Львів) помістила автобіографію сучасника Т. Шевченка — П. Куліша (№ 2, 3, 4, 7, 24, 25, 27, 28). Дещо пізніше (1875) з'явилася автобіографія М. Костомарова, хоча за характером і обсягом вона виходить за рамки звичайної автобіографії і є по суті мемуарним твором. Досить відомою наприкінці XIX — на початку XX ст. була автобіографія М. Драгоманова. Написана у 1883 р. в Женеві (у 1889 р. автор доповнив її додатковими сюжетами), автобіографія у 1896 р. була вперше опублікована у Львові українською мовою у книзі "М. П. Драгоманов: Його юбілей, смерть, автобіографія". Російською мовою побачила світ у 1906 р. в журналі "Былое" (№ 6), а в 1917 р. була видана в Києві окремою брошурою. Автобіографії нерідко створювалися на замовлення видавництв, редакцій енциклопедичних видань, політичних партій або громадських об'єднань. Саме такою була історія створення автобіографій М. Драгоманова, М. Грушевського, М. Шаповала ¹⁶².

Автобіографії діячів українського відродження XIX ст. завжди привертали до себе увагу дослідників. П'ятнадцять таких автобіографій були вміщені у збірнику, підготовленому вченими української діаспори. До збірника увійшли автобіографії Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгоманова, В. Антоновича, О. Барвінського та ін. ¹⁶³

Досить своєрідним різновидом автобіографій є документи, створені на вимогу карних органів людьми, які перебували під слідством. До цих джерел слід підходити дуже обережно, оскільки автори іноді приписували собі вчинки, яких вони в житті не здійснювали.

Останнім часом в Україні розгорнулася робота щодо складання та випуску різного роду біографічних словників. У зв'язку з цим відомі діячі науки, культури, політики на прохання різних редакцій та установ складають біографічні довідки за певною формою. Архіви, створені на основі цих матеріалів, стануть у нагоді дослідникам сучасної історії України.

Отже, автобіографії є цінним джерелом для вивчення, насамперед, діяльності окремих осіб, їх оцінки особистого внеску в розвиток цивілізації.

Особливої уваги дослідників заслуговують подорожні нотатки іноземців, що містять значний пласт мемуарних відомостей з історії України. Наприклад, французький автор Блез де Віженер склав у 1573 р. для польського короля Генріха записку, в якій охарактеризував тогочасне становище на українських землях.

Нерідко записи іноземців мали характер щоденників. Цікаві подробиці про побут запорожців наприкінці XVI ст. містяться у щоденнику Еріха Лясоти. До XVII ст. відноситься щоденник, складений кількома польськими авторами під час походу 1625 р. польського гетьмана Ко-неапольського проти повсталих запорозьких козаків. Чимало фактичного матеріалу з історії українських земель у XVII ст. наводиться у широковідомих записках французького інженера Г. Боплана, який прожив в Україні 17 років (1630—1648), споруджуючи поселення та фортифікаційні споруди для захисту від татарських нападів. До цього століття відносяться також мандрівні записи Павла Халебського. Як відомо, у 1652—1656 pp. відбулася поїздка сирійського патріарха Макарія III до Москви, яка пролягала і шляхами України. Син патріарха, архідиякон П. Халебський (Булос Ібн-Заїм), виконував обов'язки секретаря при батькові. Подорож по Україні тривала 109 днів. У нотатках, що їх вів П. Халебський, міститься чимало цікавих спостережень, оцінок подій, які відбувалися тоді в Україні. Зокрема, ним наведені цікаві факти про зустрічі патріарха з гетьманом Б. Хмельницьким, його Генеральним писарем І. Виговським, митрополитом С. Косовим, представниками генеральної старшини .

Викликає інтерес також подорожній щоденник лютеранського теолога з Австрійської імперії Д. Крмана, який був направлений своїми єдиновірцями до шведського короля Карла XII з проханням підтримати євангелічну церкву. Оскільки в той час відбувалася російсько-шведська війна, Карла XII він знайшов у Могилеві, де містилася штаб-квартира короля. Разом із шведськими військами він побував у 1708 р. і на Україні. У щоденнику Д. Крмана зафіксовані цікаві факти та спостереження, що стосуються козацького побуту та устрою, даються оцінки українських діячів, зокрема гетьмана І. Мазепи.

Ще в XIX ст. записи мандрівників-іноземців зацікавили істориків. Найбільш цінні з них були опубліковані у книзі "Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси". На жаль, перекладачеві К. Мельнику та відомому українському історику В. Антоновичу не вдалося здійснити свої плани щодо видання мемуарних джерел більш пізнього часу. Цю прогалину пізніше частково ліквідував В. Січинський, який видав хрестоматію "Чужинці про Україну". Його твір став своєрідним путівником по мемуарах зарубіжних авторів про Україну. Ця праця у 1937—1992 pp. витримала сім видань. У ній вміщено витяги з мемуарів визначних діячів багатьох країн світу, які відвідували Україну або проживали в ній за період з IX по XIX ст. Обґрунтовуючи своє звернення до теми, автор писав: "... Знайомство з такими авторами-чужинцями мимоволі збуджує і зміцнює нашу національну свідомість, нищить зневір'я і шкідливе почуття меншої вартості (порівнюючи з іншими народами) та закріплює й загартовує нашу національну гідність". Найбільш якісним є видання 1942 р. , яке відрізняється від попередніх та наступних не лише повнотою, а й наявністю численних покажчиків (історичних імен, авторів-чужинців, речового реєстру українського краєзнавства, переліком використаної літератури). У практичній роботі можна скористатися й пізнішими виданнями.

Збереглося чимало подорожніх нотаток, присвячених окремим регіонам. Найчастіше мандрівники відвідували Крим. У XVII ст. свої враження від відвідування Криму записав відомий турецький мандрівник Е. Челеба. Наслідком масових відвідувань Криму іноземцями в наступні часи була поява численних видань, у яких зафіксовані їхні враження про цю перлину природи та про історичні події, що відбувалися у цьому регіоні. Лише за період з кінця XVIII до початку XX ст. зафіксовано понад тисячу таких видань.

Окремо варто згадати про подорожні замітки наших видатних співвітчизників, які з різних причин опинилися поза межами України, проте часто відгукувалися на події, що відбувалися на рідній землі. Найбільш характерним видом цього джерела є подорожній "діярій" гетьмана П. Орлика за 1720-1732 pp.

Завершуючи огляд джерел особового походження, слід зауважити, що вони, відтворюючи події певного часу, не позбавлені суб'єктивності в оцінці історичних фактів, суспільних явищ. Тому їх цінність зростає, коли вони використовуються у комплексі з іншими видами джерел.