Історія нових незалежних держав - Орлова Т.В. - ПРИЧИНИ КРАХУ СРСР

Особливістю історичного розвитку Російської імперії, як би її не називали, було те, що поштовх до реформ або революцій йшов не знизу, з периферії, а згори — з центру. Так сталося і в середині 1980-х років. Ініціатором став обраний на квітневому Пленумі ЦК КПРС Генеральним Секретарем М. Горбачов. Процес реформування соціалістичної системи в СРСР одержав назву "перебудова". За умов неможливості перебудувати радянський лад вона призвела до його краху. Розвалився і Радянський Союз. Це сталося насамперед через те, що він за сутністю був продовженням Російської імперії. Національні проблеми не розв'язувалися, а приховувалися під вивісками "дружби братніх народів" і "творення нової історичної спільноти — радянського народу". Проте навіть "нове мислення" не дало змоги молодому реформаторові усвідомити усю складність ситуації в національному питанні. З іншого боку, проголошені М. Горбачовим демократизація і гласність дали нові імпульси активізації національним рухам.

Перебудова почалася в умовах глибокої кризи, що посилила соціально-економічні негаразди, загальне зубожіння народів. Спад економіки призвів до зменшення ресурсів і зростання конкуренції за них між республіками і в середині республік. Значні екологічні спустошення, зумовлені індустріалізацією у радянському стилі, громадяни республік сприймали як результати керівництва Москви. Особливого значення набули катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції у 1986 р., екологічні лиха "Полігонстану" — Казахстану, де постійно випробовували різноманітні види зброї (від ядерної до хімічної), та інших республік. Втрачали значення старі ідеологічні догми, що спричинило глибоке психологічне потрясіння. Додавалися руйнування старих політичних структур, розкол і боротьба політичних сил стосовно національно-державного устрою своїх народів. За умов гласності почали більше акцентуватися культурно-мовні проблеми.

Одним із провідних напрямів своєї діяльності М. Горбачов визначив покращення керівних кадрів, боротьбу з тими, хто "ганьбив високе звання комуніста". У грудні 1986 р. було замінено корумпованого першого секретаря компартії Казахстану Дінмухамеда Кунаєва, який був також членом Політбюро ЦК КПРС. На його місце призначили чесного, але приїжджого росіянина. У республіці почалися масові безпорядки, що відбувалися під гаслами заперечення домінування росіян. У результаті М. Горбачову довелося фактично відступити: на це місце було призначено другого секретаря ЦК компартії Казахстану Нурсултана Назарбаєва. Проте відомості про події у Казахстані сприяли формуванню в інших народів переконання, що вони теж могли б висунути свої вимоги.

У 1988 р. вибухнули гострі суперечності, пов'язані з Нагірним Карабахом — вірменським анклавом в Азербайджані. Цю область, населення якої на 80 % становили вірмени, у 1923 р. Й, Сталін передав Азербайджану. В умовах перебудови вірмени вирішили виправити ситуацію — подали клопотання про зміну статусу. Коли воно було відхилено, почалися масові мітинги і демонстрації під гаслами відокремлення від Азербайджану і приєднання до Вірменії Нагірно-Карабахської автономної області. Азербайджанці прореагували дуже жорстко: вірменські погроми, примусове вигнання, криваве введення військ до Баку, партизанська війна, економічна блокада.

Москва, не бажаючи змінювати кордони і побоюючись реакції на такі події в інших республіках, стала на шлях вичікування. Випробовувалися різні схеми надання Карабаху обмеженого спеціального статусу, але вони провалилися. В результаті серед вірменів посилилися антирадянські настрої і міцнішало бажання до незалежності. В Азербайджані на основі прагнення повернути собі Нагірний Карабах був створений Народний Фронт. Оскільки Москва не могла задовольнити жодну зі сторін, обидві республіки вирішили розібратися з проблемою самі. Протягом 1989 р. вони вели між собою маломасштабну війну.

У тому самому році етнічні конфлікти поширилися і в інших регіонах Кавказу. Піднявся рух за відокремлення від Грузії Абхазької автономної Республіки (створеної Й. Сталіним з метою зменшення розмірів і сили Грузії). У відповідь спостерігалося посилення грузинського націоналізму, що поступово переніс свою ворожість з абхазців на свого потенційного гаранта — радянський центр. 9 квітня 1989 р. обурений натовп вийшов на демонстрацію у Тбілісі, виступаючи за незалежність Грузії. Місцева влада була налякана і за мовчазною згодою Москви військові розігнали мітинг, замість зброї використовуючи саперні лопатки. 16 осіб, здебільшого жінок, убили на головному майдані столиці республіки (за іншими джерелами, загинуло понад 100 осіб). Отже, протягом 1988—1989 рр. усі три кавказькі республіки вийшли за межі перебудови у напрямку до розпаду СРСР.

Національно-визвольний рух у 1988 р. охопив прибалтійські народи. їхні Народні Фронти виступали за демократичні перетворення, господарську самостійність і мовно-культурну автономію. Особливою вимогою було припинення подальшого вселення росіян до Прибалтики. Подальшій активізації сприяла дискусія стосовно правомірності включення Естонії, Латвії та Литви до складу Радянського Союзу. Саме в той час було порушено питання про секретні протоколи пакту Ріббентропа-Молотова 1939 р. На порядок денний було поставлено вимогу про відновлення незалежності цих держав. Естонія стала першою республікою, яка восени 1988 р. проголосила свій суверенітет, у розумінні верховенства республіканських законів над союзними. На початку 1989 р. усі три фронти відкрито вимагали офіційної денонсації договору 1939 р., вважаючи, що це призведе до здобуття незалежності.

Литовська комуністична партія відокремилася від союзної компартії в грудні 1989 р. Бажаючи не допустити розколу рядів партії, у січні 1990 р. на переговори з місцевим керівництвом до Вільнюса приїхав М. Горбачов. Туди ж з усієї республіки прибули понад 250 тис. громадян, які хотіли продемонструвати свою підтримку ідеї незалежності. Аргументи Генерального Секретаря про важливість інтегрованості республіканської економіки у союзну заради інтересів Литви не знаходили підтримки. У лютому національно-визвольний рух "Саюдіс" виграв вибори. Було створено нову Верховну Раду, або Сейм, яка обрала лідера "Саюдіса" Вітаутаса Ландсбергіса президентом. 11 березня 1990 р. проголошено незалежність країни. Центральна влада організувала проти Литви економічну блокаду, припинила постачати туди газ. У січні 1991 р. у Вільнюсі мало місце зіткнення радянських військ із прибічниками незалежності республіки: під час військової операції із захвату будівлі литовського телебачення загинуло 16 осіб.