Історія нових незалежних держав - Орлова Т.В. - БІЛОРУСЬ

Білорусь випадає із загальних тенденцій, що мали і мають місце на терені європейських посткомуністичних країн. Зокрема, вона стала наочним доказом оборотності демократичних процесів. Разом із деякими іншими пострадянськими утвореннями, такими як Росія або Туркменістан, країна демонструє можливість історичної інволюції, тобто зворотного розвитку.

В СРСР не було республіки, менш готової, насамперед — культурно і психологічно — до незалежності, ніж Білорусія, на яку розвал Радянського Союзу, незалежність, демократія і необхідність переходу до ринку буквально "впали з неба". Це було не очікувано, оскільки навіть не висували питання про створення незалежної держави. З усіх "титульних" народів радянських республік білоруси мали найнерозвиненішу національну свідомість. Лише невелика їх чисельність відчувала себе народом, що відрізняється від росіян. Населення повною мірою відчуло на собі всі катаклізми історії СРСР: кожен п'ятий житель Білорусії був репресований у 1937—1941 рр., кожен четвертий загинув у період німецько-фашистської окупації, кожний третій був опромінений в результаті аварії на

Чорнобильській АЕС (70 % радіації від вибуху 26 квітня 1986 р. віднесено атмосферними потоками у тому напрямку). Разом із тим радянська влада чимало дала Білорусі.

Якщо в середині 1980-х років система в цілому вичерпалася, то в Білорусії — "найбільш радянській з усіх радянських республік" — вона ще мала певний запас міцності І могла деякий час порівняно ефективно функціонувати. Білорусія була однією з найрозвиненіших республік і немовби вітриною радянської влади. Досить успішно розвивалася економіка. Після війни спорудили чимало підприємств машино- і приладобудування. Достатньо сказати, що 30 % електронно-обчислювальної техніки і 23 % радіопромислової апаратури усього СРСР випускалося саме тут. Білорусія в Союзі була "складальним цехом", тобто тут випускалося чимало кінцевої продукції із сировини та напівфабрикатів, що надходили з різних куточків держави. Разом із тим вона більше, ніж інші республіки, була інтегрована в єдину економічну систему. Рівень сільськогосподарського виробництва був одним з найвищих в СРСР. За виробництвом м'яса і молока на душу населення республіка майже досягла показників європейських держав. Продукти харчування постачалися власному населенню у такій кількості, про яку не могла й мріяти більшість радянських громадян. Загалом, у повоєнний період відбулося різке зростання добробуту, освіченості і тривалості життя. За рівнем національного доходу на душу населення Білорусія посідала перше місце у Радянському Союзі.

Вищий, ніж в інших республіках, рівень життя визначався не тільки кількісно, а й якісно. Не було корупції, як у Москві, Закавказзі або Середній Азії. Білоруська номенклатура намагалася на практиці втілювати в життя офіційно задекларовану мету та засади КПРС. Не випадково Микита Хрущов говорив, що з усіх республік Білорусія першою прийде до комунізму. Люди щиро вірили у справедливість влади. їм був притаманний радянський патріотизм.

Від початку горбачовської перебудови Білорусія показала себе суспільством більш консервативним, ніж інші республіки, таким, що накопичило значно менший антирадянський потенціал. Слід сказати, що у політичному житті Білорусії зовсім не брали участь дисиденти — їх майже не було (єдиний відомий дисидент, якого ув'язнили, — Михайло Кукобака). Білоруське суспільство було не готове до реформ, навіть горбачовських. І досі більшість білорусів вважає, що демократію і ринок їм штучно привнесли із Заходу через його агентів і тут насильницьки намагалися впровадити. У людей — психологічне відторгнення нових форм суспільного устрою.

Пробудження громадської активності в Білорусії почалося з різного роду товариств і клубів, зайнятих екологічними і культурними проблемами (особливо популярна була тема охорони пам'яток старовини). 2 грудня 1987 р. ці клуби здійснили першу масову акцію — День пам'яті білоруських діячів культури, знищених у роки сталінського терору. Початком "відкритого" політичного життя вважається літо 1988 р., коли у газеті білоруських літераторів "ЛіМ" була надрукована стаття археологів Зенона Позняка і Євгена Шмигальова "Куропати: дорога смерті". В ній ішлося про урочище під Мінськом, що стало місцем масових страт, здійснених НКВС. У липні 1988 р. у Куропатах відбувся масовий мітинг, де вперше пролунали заклики організувати свій "Народний Фронт на підтримку перебудови" за зразком вже створеного Народного Фронту Естонії.

19 жовтня 1988 р. у Мінську в Будинку кіно відбулися збори інтелігенції, на яких було засновано товариство "Мартиролог" і створено Оргкомітет білоруського Народного Фронту (БНФ). До його складу увійшли З. Позняк і декілька відомих діячів еліти інтелігенції: В. Биков, О. Трусов, М. Ткачов та ін. Фронт став відомим, коли організував мітинг-реквієм ЗО жовтня 1988 р. у Куропатах, який розігнали сили міліції та внутрішніх військ, що спричинило протести за межами Білорусії.

БНФ — перша масова громадсько-політична організація, опозиційна правлячій КПБ/КПРС. Білоруська партійна верхівка зустріла його вкрай агресивно. Через протидії влади перший установчий з'їзд БНФ відбувся у липні 1989 р. у Вільнюсі за запрошенням литовського "Саюдіса". Головою білоруського Фронту обрали Зенона Позняка. Головною метою БНФ проголосили перетворення Білорусії на нормальну незалежну національну європейську демократичну державу, яка входила б до європейських структур. З часом маска "підтримки перебудови" відкидається. На конференції БНФ ЗО червня — 1 липня 1990 p. у Мінську приймається Декларація про державну незалежність Білорусії, в якій від Верховної Ради вимагається денонсувати Союзний договір 1922 р. і не укладати новий. Також висувається вимога "підтвердити незалежність Білорусії згідно з Третьою уставною Грамотою Ради БНР від 25 березня 1918 p.".

27 липня 1990 р. Верховна Рада БРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет Білоруської PCP. У ній проголошувалося верховенство на території республіки білоруських Конституції та законів. Таким чином було покладено початок політичній самостійності Білорусії. Хоча на референдумі 17 березня 1991 р. 82,6 % населення республіки проголосувало за збереження СРСР.

Незалежність їй приніс провал московського "серпневого путчу", підтриманого білоруською партійною верхівкою, яка після цього перебувала у стані жаху та повної деморалізації. БНФ одразу категорично засудив заколот ДКНС у Москві і 20 серпня організував мітинг протесту на площі Леніна (нині Незалежності). Після поразки путчу під тиском Фронту повністю розгублений парламент обрав своїм головою замість Михайла Дементея, який скомпрометував себе підтримкою путчу, Станіслава Шушкевича (вченого-радіофізика, академіка). Верховна Рада "призупинила" діяльність компартії, а також надала Декларації про державний суверенітет статус конституційного закону.

19 вересня під тиском БНФ позачергова сесія Верховної Ради БРСР прийняла рішення змінити назву республіки й іменуватися "Республіка Білорусь" або "Білорусь". Ухвалили також Закони "Про державний прапор РБ" і "Про державний герб РБ". Колишній прапор замінений на біло-червоно-білий, що був символом Білоруської Народної Республіки 1918 р. Новим гербом став історичний герб Великого Князівства Литовського "Пагоня".

8 грудня 1991 p. С. Шушкевич від імені Білорусі підписав Біловезькі угоди, згідно з якими припинили існування СРСР і Білорусь стала повністю незалежною державою. 10 грудня 1991 р. Верховна Рада РБ ратифікувала Угоду.

Якщо інші народи ставали незалежними, принісши на вівтар свободи великі жертви, пройшовши тривалий шлях національно-визвольної боротьби, білоруський народ здобуття незалежності вважав "подарунком долі", та, як виявилося, від нього не всі раділи. Білорусь було буквально "виштовхнуто" у незалежність всупереч бажанню як більшості населення, так і керівної еліти. Проте остання швидко зорієнтувалася. Якщо в деяких постсоціалістичних країнах колишню керівну еліту усунули від влади, у Білорусі партійно-державна номенклатура залишилася при владі. "Партія влади" лише змінила свою керівну структуру (місце ЦК КПБ посіла Рада Міністрів тощо). Новій-старій владі важко було пристосуватися до умов, що змінювалися. Керуючись інстинктом самозбереження, вона відмовилася від комуністичних догм і підтримала ідеї політичної демократії та ринку. Реформи були підмінені "прихватизацією". Відбулися обуржуазнення номенклатури, об'єднання чиновників і підприємців.

Все це відбувалося на тлі загальної системної кризи, погіршення ситуації в країні. На початку 1992 р. у промисловості все відчутніше падали обсяги виробництва. Значний удар завдало зростання цін на енергоносії, внаслідок чого збільшилася собівартість білоруської продукції, виникли труднощі зі збутом. Внаслідок руйнування господарських зв'язків з іншими республіками, які теж переживали тяжкі часи, білоруську економіку почало лихоманити. Протягом 1991—1995 рр. валовий внутрішній продукт скоротився на 37 %, обсяг капітальних вкладень — вдвічі. Кількість збиткових підприємств наприкінці 1996 р., за офіційними даними, становила понад 25 %. Негативні явища посилювалися у кредитно-фінансовій сфері. Зростали ціни на споживчому ринку: тільки у 1992 р. ціни на товари та послуги збільшилися в 11 разів. Загрозливих обсягів досягла інфляція. Шляхом емісії вводилася все більша кількість грошей, не забезпечених товарами. Падіння виробництва призвело до безробіття. Різко погіршився рівень життя населення, що посилило соціальну напруженість. Загальну негативну ситуацію ускладнювало і те, що з 1993 р. вперше за весь мирний період історії Білорусі почалася депопуляція її населення (за той рік її чисельність зменшилася на 11 тис. осіб).

Як реакція на всі зазначені процеси почали зростати протестні настрої у суспільстві. Парадоксально, але незадоволення спрямувалося проти самої незалежності. Вона прийшла іззовні, викликавши шок. Роздратування зростало від білорусизації, коли намагалися примусити білорусів розмовляти забутою рідною мовою, а також від демократії та ринкових умов, що сприймалися як "наступ капіталізму". Загальним настроєм стає "Назад до СРСР!".

Білоруська опозиція, зосереджена навколо Народного Фронту, не змогла налагодити стосунки з Верховною Радою. її інтелігентний голова С. Шушкевич не знайшов спільної мови з радикально налаштованим лідером Фронту З. Лозняком, а також керівником комуністів М. Калякіним. У республіці замість конструктивної державотворчої роботи почалося "з'ясовування відносин". С. Шушкевич, який раніше виконував функції своєрідного "буфера" і посередника між "партією влади" і демократами, був замінений на посаді голови Верховної Ради фігурою суто номенклатурною — Мечиславом Грибом. Для остаточного закріплення своєї влади білоруська номенклатура вирішує запровадити посаду президента. До того ж введення цієї посади здавалося їй запорукою виправлення ситуації, яка на той час характеризувалася високою інфляцією та падінням виробництва, що сприймалося як неефективність радянської системи управління. На посаді президента номенклатура вже бачила свого ставленика — прем'єр-міністра В'ячеслава Кебича. 15 березня 1994 р. новий спікер парламенту М. Гриб підписав Конституцію незалежної Білорусі. Основний закон передбачав упровадження посади президента країни з дуже широким колом повноважень.

Був даний старт президентській кампанії. Аби встигнути до відпускного сезону, як виняток, порушили щойно прийнятий Закон про президента, скоротивши термін підготовки і проведення виборів. Вибори 1994 р. були унікальні, адже Білорусь залишалася єдиною державою в Європі, де при владі перебувало керівництво, обране ще за часів комуністичного режиму. Змінилася епоха, а тут час зупинився. Враховуючи значні повноваження президента, у цих виборах йшлося про "вибір Білорусі", тобто про модель її державності, вектор розвитку і зовнішньополітичну орієнтацію. До того ж вибори президента стали першим у білоруській історії актом дійсно самостійного і вільного народного волевиявлення.

Кандидатами у президенти були зареєстровані:

— Олександр Дубно, голова колгоспу "Прогрес" Гродненського району, голова Ради колгоспів Білорусі;

— В'ячеслав Кебич, голова Ради Міністрів Білорусі;

— Олександр Лукашенко, депутат Верховної Ради Білорусі, директор радгоспу "Городец" Шкловського району, голова парламентської комісії з боротьби з корупцією;

— Василь Новіков, секретар ЦК Партії комуністів Білорусі;

— Зенон Позняк, голова Сейму Білоруського Народного Фронту;

— Станіслав Шушкевич, депутат Верховної Ради Білорусі, колишній голова Верховної Ради Білорусі.

Білоруси "помстилися" світові за свою незалежність і демократію, до яких вони не були готовими, обранням О. Лукашенка — людини, яка втілила усю суперечливість білоруської народної свідомості. Його обрання стало кульмінацією виходу протестної енергії народу, який вже не довіряв ані колишнім номенклатурникам, ані новим бізнесменам. Суспільство мріяло про появу народного месника, який би помстився за людські сльози усім, хто досяг у житті успіху — чи то чиновникам, чи то підприємцям, забрав би у багатих і віддав бідним. Якщо, наприклад, С. Шушкевич пояснював зубожіння населення об'єктивними причинами переходу від однієї соціально-економічної системи до іншої, то О. Лукашенко просто вказав пальцем на винуватців народного страждання і одразу став кумиром мільйонів.

Він адекватно віддзеркалив домінуючі настрої мас. Після краху старої системи переважаюча більшість населення була просякнута настроями патерналізму, соціального утриманства, зрівнялівки, ворожнечі до будь-яких перетворень, тим більше ринкових. Вона ностальгувала і ностальгує за соціалістичним минулим. Це так званий ностальгійний консерватизм. Тому народ і віддав перевагу тому кандидатові, який обіцяв його повернути. Особливо О. Лукашенко наголошував на тому, що він — начебто єдиний депутат ВР БРСР, який голосував проти Біловезьких угод. Насправді це міф, створений ним самим, оскільки з опублікованого протоколу історичного засідання 10 грудня 1991 р. випливає, що О. Лукашенко разом із 26 іншими членами парламенту не брали участі у голосуванні. А єдиний голос "проти" належав депутату В. Тихині.

За будь-якої нагоди О. Лукашенко таврував "злочинців, котрі розвалили велику державу", говорив про неприйнятність для Білорусі досвіду інших країн стосовно ринкових і демократичних перетворень. Натомість звертав увагу на нагальну потребу навести порядок і зміцнити дисципліну".

Чого хотіли найбільше білоруси у 1994 р.? Які найважливіші, на їх думку, завдання мав вирішити майбутній президент? За проведеними соціологічними опитуваннями, пріоритети поставили у такій послідовності:

1) боротьба з корупцією та мафією у структурах влади;

2) боротьба з інфляцією;

3) боротьба з підвищенням цін;

4) наведення порядку в республіці;

5) боротьба з організованою злочинністю;

6) боротьба з безробіттям і збереження робочих місць на державних підприємствах;

7) підтримка нормальних економічних зв'язків із Росією;

8) установлення державного контролю за продуктами харчування і товарами народного споживання.

Лише на 16-му місці стояло питання забезпечення свободи слова і друку.

О. Лукашенко точно спрогнозував співпадання головних вимог виборців і положень власної програми претендента на президентську посаду. Оскільки вхідні бар'єри на білоруському політичному ринку були на той момент дуже низькими, жорстких антикорупційних виступів виявилося достатньо для завоювання підтримки виборців.

Дуже активно у передвиборчій агітації О. Лукашенко використовував ідею "культ народу", який він протиставляв чиновникам і ділкам, а також владі взагалі. Більшість виборців була переконана, що влада має належати "людині з народу", яка все розуміє і зможе навести порядок, захищаючи народні інтереси.

У соціальному складі білорусів на момент перших виборів президента домінували селяни, неадаптовані сільські мігранти, робітники у першому поколінні. Навіть у Мінську вони й досі становлять значний прошарок. Це верстви патерналістич-но орієнтовані, саме вони переважно визначають загальну спрямованість масової свідомості. Білорусь ще не завершила перехід від патріархального аграрного суспільства до урбанізованого. Села є осередком невибагливого консерватизму зі звичками до напівнатурального господарства. Околиці великих міст — спальні райони, де мешкають селяни з народження, які працюють на великих заводах і фабриках і готові задовольнитися невисокою заробітною платою, проте яка гарантовано і вчасно виплачується. Серед них важко знайти людей, згодних на заробітну плату набагато вищу, але яка пов'язана з ризиком ринкових умов. На запитання соціологів "Чи сприяють вітчизняні підприємці процвітанню країни?" лише 6,5 % дали позитивну відповідь, а майже 60 — негативну.

У Білорусі давно вже йде постарішання населення. На момент перших президентських виборів частка пенсіонерів перевищувала чверть загальної чисельності населення. Нині країна є "найстарішою" із держав СНД. Серед виборців пенсіонери і досі становлять понад 40 %. До того ж вони — найбільш дисциплінована і активна частина електорату. Старе покоління — дуже консервативне і віддане соціалістичним цінностям. Люди до ЗО років участі у виборах практично не брали. Не брали участь і представники бізнесу, які вважали, що "легше дати хабара чиновнику, ніж грати у політичні ігри".

В результаті у другому турі голосування 10 липня 1994 р. В. Кебича із 81 % голосів переміг О. Лукашенко. Серед тих, хто його підтримав: робітники із низькою і середньою кваліфікацією — 68,6 %, висококваліфіковані робітники — 62,2, представники промисловості — 53,6, представники сільського господарства — 66,8 %. Разом із тим, керівники підприємств — 33,4 %, працівники культури — 29,9. Виборці з початковою і неповною середньою освітою становили 65,6 %, із середньою — 55,1, з вищою — 37,3 %. Тобто соціальну базу білоруського президента становлять люди з домінуванням патріархальної свідомості, люмпенізована частина суспільства, пенсіонери і соціальні утриманці. Слід визнати, що у другому турі за О. Лукашенка проголосувало чимало тих, хто у першому голосували за інших кандидатів. Такі виборці сподівалися, що "борець із корупцією" усуне від влади стару номенклатуру і в країні почнуться перетворення.

Високий показник підтримки О. Лукашенка можна порівняти із показниками лідерів інших країн. Наприклад, президент США Б. Клінтон у 1992 р. набрав 43 %, президент Франції Ф, Міттеран у 1987 р. — 53,9 %. У слов'янських країнах значення особистості для політичних процесів завжди дуже важливе. А білоруський президент перетворився на харизматичного лідера. Для багатьох білорусів він став "останньою надією", людиною, спроможною в умовах хаосу і дезорієнтації швидко розв'язати їхні проблеми. У своїй полеміці О. Лукашенко пропонував "прості рішення складних проблем". Провідною рисою його виборчої кампанії був популізм. Зокрема, він підтримував ілюзію про величезні багатства, накрадені чиновниками і бізнесменами, які можна забрати і розділити між всіма.

Народ обожнює свого лідера — вождя із "сильною рукою", якого ласкаво називає "Бацька". Для нього це людина з народу, непідкупна, щира, смілива, рішуча. В умовах соціальних катаклізмів, що зненацька захопили країну, люди розчарувалися і в партіях, і в елітах. Тому образ народного заступника припав їм до душі. Це пояснює той факт, що людина без підтримки потужної політичної партії та фінансово-економічних кіл, без сильної команди, власне без програми спромоглася піднестися на верхівку політичної влади. Певну роль відіграла і та обставина, що у Білорусі монолітна еліта швидко перетворилася на атомізовану: її слабкі і погано згуртовані фракції надто конфліктували між собою. Опозиція була досить слабкою. Вільні та справедливі вибори 1994 р. парадоксальним чином були першим кроком до ствердження в країні персоналістського авторитарного режиму.

Після виборів 1994 р. політична ситуація докорінно змінилася. Все політичне життя сконцентрувалося навколо особи президента та його прибічників. О. Лукашенко переконаний у своїй месіанській ролі. Новий месія насправді має свідомість "простої радянської людини"; усе, що він робить, пояснюється цим.

Насамперед президент переконаний у вирішальній ролі держави в економічному і політичному житті людей. На чолі держави має стояти "суворий, але справедливий керівник", який ділитиме все суспільне багатство, жорстко контролюватиме соціальні процеси, не допускаючи свавілля окремих громадян, партій, засобів масової інформації тощо. Він не сприймає як незаперечні норми і цінності правову державу, громадянські суспільство, недоторканність власності, невтручання держави у приватне життя громадян, свободу слова, державний суверенітет тощо. Головне — зміцнення особистої влади.

Після виборів О. Лукашенко одразу вступає у конфлікт з Верховною Радою. Він прагне, якщо не можна взагалі без парламенту, створити такий, який був би максимально зручний саме для нього за складом, тобто мінімально партійним. Він видав указ "Про забезпечення рівних можливостей громадян при підготовці і проведенні виборів депутатів Верховної Ради Республіки Білорусь", що насправді обмежує можливості агітації. Водночас, аби переключити увагу з парламенту на себе, президент вирішив у день виборів провести референдум (Бацька час від часу демонструє увагу до народної думки, тобто він зробив ставку на плебисцитарний механізм). Пропонувалося чотири питання:

1) про рівний статус російської та білоруської мов;

2) зміну символіки на модифіковану радянську;

3) поглиблення економічної інтеграції з Росією;

4) право глави держави розлускати парламент в разі порушення Конституції.

Згоду на референдум у старого парламенту було вирвано буквально силою, після того, як омонівці і люди з охорони президента викинули із будинку депутатів від опозиції, які оголосили голодування.

14 травня 1995 р. референдум відбувся. У ньому взяли участь 64,8 % виборців. На всі запитання президент одержав схвалення переважної більшості учасників. Одразу після референдуму було введено нову державну символіку: прапор червоний, оздоблений вертикальною смугою з білоруським народним орнаментом ліворуч, герб, що дуже схожий на колишній герб БРСР. Поступово зняли усі обмеження у використанні російської мови (президент так висловився: "По-білоруському не можна висловити щось велике. Білоруська мова — бідна мова. У світі існують тільки дві великі мови — це російська та англійська"). Інтенсивнішим стало білорусько-російське співробітництво. Таким чином замість "білоруського відродження" проголошено курс на "слов'янську єдність".

На виборах до Верховної Ради, що відбулися у день референдуму, в першому турі обрали тільки 18 депутатів. Для того, аби новий парламент почав працювати, потрібно було обрати до нього не менше 174 депутатів. Досягти кворуму вдалося лише 10 грудня 1995 р. після трьох додаткових турів голосування. На 260 місці обрали 198 депутатів (42 від Комуністичної партії, 33 — від Аграрної партії, 96 — безпартійних депутатів, які поділяли ліві погляди; Білоруський народний фронт не отримав жодного мандата). Це дало змогу розпочати роботу Верховної Ради XIII скликання, хоча 62 депутатських мандати залишилися вакантними.

Загроза монополізації влади главою держави викликала стурбованість у всіх політиків тогочасної Білорусі. Обраний у 1995 р. новий склад парламенту, а також Конституційний Суд Білорусі намагався блокувати президентські ініціативи. Від самого початку роботи нової ВР почалося протистояння президента і парламенту. Президента дратувало те, що посаду спікера займав Семен Шарецький, який відкрито говорив: "Минуло два роки, і нічого не зроблено для поліпшення життя людей. Тепер потрібно або відповідати, або шукати винуватих. Виявляється, у президента мало прав, а в цьому винні Верховна Рада і Конституційний Суд. Але реально ми заважаємо Президенту лише в одному — узурпації влади". Парламентарів обурювало те, що президент здійснює важливі кадрові призначення без погодження з Верховною Радою. Президент ігнорував рішення Конституційного Суду, який скасовував його укази. Вже у червні 1996 р. С. Шарецький виступив у парламенті з різкою критикою політики О. Лукашенка. Він заявив, що для Білорусі взагалі бажана парламентська форма правління.

Президент, у свою чергу, оголосив про проведення нового референдуму 1996 р. На ньому розглядали головне питання про проект змін Конституції, згідно з якими передбачалося суттєве обмеження влади парламенту й Конституційного Суду та фактичне підпорядкування усіх державних інститутів главі держави, тобто різке посилення президентської влади. Всі призначення у виконавчій владі мав одноосібно здійснювати президент, а його указам передбачалося надати статус законів, що мають пріоритет перед будь-якими рішеннями парламенту.

Перспективу подібних нововведень негативно сприйняла більшість еліти, включаючи колишніх прибічників О. Лукашенка. Проти ідеї проведення конституційного референдуму єдиним фронтом виступили демократичні партії та комуністи. Вони намагалися утворити союз проти наступу авторитаризму. Проте можливість протестів виявилася для них дуже обмеженою: мали незначну масову підтримку, не одержали доступу до основних засобів масової інформації, зазнавали тиску силових структур.

Розгорталася політична криза. Верховна Рада несла до бюлетеня референдуму питання про альтернативний проект Конституції, в якому посада президента не передбачалася взагалі. Конституційний Суд країни прийняв рішення, згідно з яким плебісцит за проектами конституцій може мати тільки рекомендаційний характер. Президент своїм указом звільнив із посади призначеного ВР голову Центральної виборчої комісії В. Гончара і заявив, що референдум відбудеться, що б не говорив Конституційний суд. У відповідь на це у парламенті зібрали 70 підписів депутатів, необхідних для того, аби Конституційний Суд призначив процедуру імпічменту президента.

За кілька днів до референдуму відбулися нічні переговори між О. Лукашенком і С. Шарецьким, на яких активну участь брали прем'єр РосІЇ В. Черномирдін і голови обох палат російського парламенту Єгор Строев і Геннадій Селезньов. Головним рішенням було негайне припинення процедури імпічменту. Фактично демократична влада Росії схвалила лукашенківський конституційний переворот і сприяла встановленню авторитаризму. Через два дні, 24 листопада 1996 р., відбувся референдум, на якому президентський проект Конституції підтримали виборці (у референдумі взяли участь 84,14 % білоруських громадян, із них на підтримку президентських ініціатив висловилися 70,45 %). Політичні партії Білорусі зазнали поразки, а разом із ними і білоруська демократія загалом. О. Лукашенко домінуючою стратегією обрав придушення; у свою чергу, законодавцям бракувало опору. Дефіцит ресурсів прирікав їх на підпорядкований статус. Ціна спротиву уявлялася надто високою: він міг призвести до втрати не тільки влади, а й свободи, якщо не життя. Відмова від боротьби проти президента також пояснювалася сподіванням на винагороду у вигляді місць у новому складі парламенту.

Більшість депутатів перейшла на бік президента. Вони прийняли закон про надання результатам референдуму обов'язкового характеру і проголосували за припинення повноважень Верховної Ради. Зі складу лояльних депутатів президент сформував нижню палату (палату представників) нового законодавчого органу. В новоствореній другій палаті парламенту засідають представники адміністрацій областей та міста Мінська, а також призначені президентом сенатори. Тих депутатів, які не підтримали О. Лукашенка, пізніше засудили на сплату великих грошових штрафів за порушення порядку під час мітингів опозиції. Парламент перетворився на машину, що штампує закони.

У Білорусі встановився авторитарний режим, поділ гілок влади скасовано. Президент призначає прем'єр-міністра і членів уряду, може розпустити парламент. Але конституційним переворотом було позбавлено влади не лише законодавчу гілку. В повну залежність від президента потрапила і судова влада. Згідно з Конституцією 1996 р., президент призначає голову і половину членів Конституційного Суду, а також голову і суддів Верховного Суду, генерального прокурора і голову Комітету державного контролю. Ради перетворилися на безсилий придаток президентської вертикалі. Модель О. Лукашенка ґрунтується на принциповій відмові від реального політичного та економічного плюралізму. Значно обмежені права і свободи громадян. Влада диктатора спирається на силові структури і каральні органи: армію, МВС, КДБ, повноваження останніх дуже широкі. Показовим є і таке висловлювання О. Лукашенка: "Свого часу Німеччина піднялася з руїн завдяки дуже жорсткій владі. І не тільки все погане було пов'язане в Німеччині з відомим Адольфом Гітлером... Адже німецький порядок формувався протягом століть... Це те, що відповідає нашому розумінню президентської республіки й ролі в ній президента".

Завдяки успішному поєднанню придушення тиску з популізмом, а також досить ефективному управлінню економікою режиму О. Лукашенка вдалося уникнути масового розчарування у його політиці та виключити будь-які альтернативи. Не маючи стимулів до створення "партії влади", він формував державний апарат на основі персональної лояльності.

Разом із тим білоруський президент постійно перебуває у стані боротьби з "ворогами" народу, насправді з тими, хто так чи інакше становить загрозу його особистій владі. Як колись більшовиками, так нині О. Лукашенком нагнітається ворожість проти найбільш культурної, освіченої, динамічної, соціально і політично активної частини суспільства. Підприємців названо "вошивими блощицями" і "злодюжками". Повсякчасно ображають людей, які розмовляють білоруською. Утисків зазнають всі, кого можна вважати реформаторами у тій чи іншій галузі. Президент взагалі не визнає такого слова, як "реформа". Невід'ємною складовою є репресії. Політичні діячі та журналісти, які свого часу робили спроби виступити проти диктатури О. Лукашенка, безслідно зникли.

Репресії необхідні не тільки для залякування нині активних або потенційних опонентів режиму. За допомогою страху президент намагається змусити ефективно функціонувати існуючу економічну модель, тримати в узді бюрократію, аби вона не діяла автономно від нього. Це "зручно": час від часу демонструвати у наручниках того чи іншого видного керівника, тавруючи його як злодія і шкідника, котрий заважає всім добре жити. Тому населення республіки палко підтримує жорстку лінію "Бацькі".

У Білорусі з 1994 р. відбувається процес, який можна назвати приватизацією держави: швидко створюється невідома у сучасному світі форма власності — президентська. Управління справами президента взяло у своє розпорядження найприбутковішу нерухомість та інші об'єкти господарювання. Прибутки від них йдуть не до державної скарбниці, а до позабюджетних президентських фондів. За даними експертів, кількість грошей у позабюджетних фондах досягає обсягів офіційного державного бюджету країни. Існує тісний союз вузького кола державних чиновників і невеликої групи приватних підприємців, які користуються різними пільгами та привілеями. Проте єдиним верховним розпорядником усього державного майна, яке називається "державна народна власність", є сам президент.