Історія нових незалежних держав - Орлова Т.В. - ЛАТВІЯ

Незалежність Латвії

Період національного пробудження Латвії почався у роки "перебудови". У 1988 р. був створений Латвійський Народний Фронт і Рух за національну незалежність Латвії. Виникла також Соціал-демократична партія. 4 травня 1990 р. Верховна Рада Латвійської PCP прийняла "Декларацію про відновлення незалежності Латвійської Республіки". Відновлювалися також основні положення Конституції 1922 р. 21 серпня 1991 р. прийняли конституційний закон про державний статус (відновлення незалежності) Латвії. 6 вересня 1991 р. СРСР визнав незалежність Латвії.

Відповідно до Конституції 1922 р. були відновлені політичні, економічні та судові інститути країни. 5—6 червня 1993 р. відбулися вибори нового парламенту — Сейму. За місця в 101-місцевому сеймі боролися 23 політичні партії і виборчі коаліції, проте тільки вісім з них отримали достатню кількість голосів для представництва у парламенті, тобто пройшли 5-відсотковий бар'єр. Найбільшу кількість місць — 37 — виборола виборча коаліція "Латвійський шлях", до складу якої входили реформістськи налаштовані члени старої Верховної Ради і латиські реемігранти, котрі набули популярності. Друге місце — 15 — посів правий Рух за національну незалежність Латвії, а третє — 13 — ліва виборча коаліція "Народна згода", яка висловлювала інтереси російськомовного населення. Решту місць поділили кілька правих і центристських партій. Спікером парламенту обрали Ілгу Крейтусе (була одним з лідерів Демократичної партії).

Гунтіс Улманіс стає президентом

Оскільки жодна з партій і жоден виборчий блок не одержав абсолютної більшості, у липні 1993 р. було сформовано коаліційний правоцентристський уряд. Президентом став Гунтіс Улманіс, депутат Селянського Союзу і внучатий племінник Карліса Улманіса — міністра-президента латвійської держави, утвореної в 1918 р. Тобто латиші хотіли підкреслити наступність із традиціями незалежного державного існування. У подальші роки відбувалася напружена політична боротьба між правими і лівими партіями, що призводило до зміни кабінетів міністрів. Проте Г. Улманіс користувався підтримкою більшості, і у червні уже новий парламент, обраний у 1995 р., знову зробив його президентом на другий трирічний термін (зі 100 депутатів за нього проголосували 53).

Латвія — одна з небагатьох країн, де президента обирає парламент, хоча понад 70 % її населення вважає, що це має здійснювати сам народ. У 1999 р. на посаду президента п'ять партій висунули своїх представників. Очікувалося, що головна боротьба розгорнеться між дуже популярним Анатолієм Горбу новим, міністром сполучень, який постійно мав найвищий рейтинг, і не менш популярним композитором Раймондом Паулсом, лідером Нової партії. їм, як найпопулярнішим фаворитам, і дісталося. А. Горбунову, колишньому секретареві ЦК компартії з ідеології, докоряли з приводу комуністичного минулого. Р. Паулса таврували як "проросійського політика". Перед другим туром голосування він зняв свою кандидатуру. Коли стало зрозуміло, що визнані претенденти не пройдуть, почали шукати нейтрального безпартійного кандидата. В результаті нового голосування у Сеймі перемогла реемігрантка з Канади, колишня вчителька, професор психології Монреальського університету, а потім директор Інституту Латвії Вайра Віке-Фрейберга. У Латвії кажуть: "Аби дізнатися про себе Щось погане, треба стати кандидатом у президенти. В. Віке-

Фрейберга уникла безжальних суджень про себе, оскільки між її висуненням на посаду президента і обранням не пройшло і шести годин. Вибираючи, як і у литовському випадку, латиші хотіли мати за президента людину, виховану не тільки у національних традиціях, але і в дусі вільного західного суспільства. Приймаючи присягу, вона обіцяла працювати в ім'я процвітання латиського народу і республіки.

Варто зазначити, що президент у Латвії виконує в основному представницькі функції. Главою держави є прем'єр-міністр, як правило, лідер фракції, яка має більшість у парламенті. Латвія — парламентська республіка з великою кількістю партій, представлених у Сеймі. Від 1990 р. при владі у Латвії перебувають партії правого спрямування.