Історія Стародавнього Сходу - Крижанівський О.П. - Іригаційне землеробство інші галузі сільського господарства

Іригаційне землеробство інші галузі сільського господарства

Основою основ економічного життя стародавніх єгиптян завжди було сільськогосподарське виробництво, передусім добре поставлене іригаційне землеробство, ефективність якого залишалася високою навіть у періоди політичного занепаду держави. Іригаційне землеробство переважало у Верхньому Єгипті, родючі землі якого використовувалися головно для розвитку зернового господарства, землі ж Дельти, відвойовані у боліт, більше годилися як пасовиська. Об’єднання країни в єдину державу посприяло будівництву та експлуатації іригаційної мережі, створювати яку населення почало ще в Додинастичну добу, а завершило вже в епоху Середнього Царства.

Стародавні єгиптяни побудували оригінальну іригаційну систему, не схожу на месопотамську. Якщо в долині рік-близнюків система каналів і дамб мала передусім дренажне призначення, то в долині Нілу склалася проста й надійна басейнова система іригації, покликана якомога довше, впродовж усього посівного періоду, затримати воду на полях. Будувати й експлуатувати таку систему штучного зрошення землі можна було лише усім миром, злагодженими зусиллями всіх номів, що дуже вплинуло на політичну організацію староєгипетського суспільства.

Споруджувати саме басейнову систему іригації єгиптян спонукав рельєф Нільської долини. Справа в тому, що на природно високих берегах Нілу мул під час паводку відкладався товщим шаром, ніж у долині, яка через це понижувалась також на захід і схід, у бік Лівійського та Аравійського плато. Скориставшись цією особливістю рельєфу Нільської долини, єгиптяни поділили її повздовжніми та поперечними греблями і дамбами на більші й менші басейни, через що вона зовні стала схожою на гігантську шахову дошку. Напередодні розливу Нілу, чи коли вода вже починала прибувати, селяни проривали крізь високі нільські береги (їх вони ще й штучно нарощували) короткі канали, якими впускали воду в басейни, звідки її потім розподіляли на поля за допомогою невеликих земляних валів. Коли мул осідав, паводкову воду відводили назад, у річку. Вода заодно промивала грунт, оберігаючи його від засолювання. Нільський мул, що залишався на полях, зберігав вологу впродовж двох місяців, проте цього часу цілком вистачало для проростання й дозрівання зернових культур (нільський мул був справжнім поживним бульйоном для рослин, він давав найшвидші сходи у світі).

Басейнова система іригації в Єгипті виявилася значно ефективнішою, аніж дренажна — в Месопотамії. Вона чинила менший тиск на природу і забезпечувала стабільну екологічну обстановку в країні. Вода в Нільській долині стояла в каналах лише під час повені, впродовж 6—9 тижнів, решту часу вони залишалися сухими, за каналами ж у Месопотамії доводилось наглядати протягом цілого року. Проіснувала ця система іригації в Єгипті до середини XIX ст., поки її не зруйнувала Асуанська гребля. Нині вона почасти збереглася лише у Верхньому Єгипті.

Майже кожен єгипетський фараон приділяв увагу іригаційному будівництву в країні. Проте найграндіозніші іригаційні роботи було здійснено в епоху Середнього Царства на території Фаюмського оазису та за царювання Рамзеса II— в Дельті.

Фаюм являв собою природну впадину, що в глибоку давнину зрошувалась рукавом Нілу, однак поступово, ще до неоліту, відокремилась від Нільської долини. В найнижчому місці цієї впадини існувало природне озеро, оточене заболоченими землями. Осушити фаюмські болота єгиптяни спробували ще в епоху Стародавнього Царства, проте реалізувати цей намір вдалося лише в перші століття II тис. до н. е. Зокрема, фараон Аменемхет III перетворив старий рукав Нілу (араби називали його Бахр-Юсуф — "рукав св. Йосифа") в обвідний канал.

Паводкова вода цим каналом заповнювала Мерідове озеро (його нинішня назва — Біркет-Карун), коли ж паводок закінчувався, її відводили за допомогою складної системи дамб і каналів назад, до Нілу, й вона, таким чином, у засушливу пору року напоювала великі масиви земель. Завдяки фаюмській іригаційній системі Мерідове озеро служило своєрідним регулятором річки. Воно понижувало її максимальний рівень під час паводку й уповільнювало спад паводкових вод.

У IV тис. до н. е. єгиптяни винайшли ніломір. Він допомагав хліборобам прогнозувати не лише час розливу Нілу, а й розмір паводка.

Існувало три типи ніломіру: прибережні скелі, на яких позначали рівень паводкової води, кам’яні сходинки до річки, які використовувались з цією ж метою, та Шахта з колоною посередині. Третій тип ніломіру був найдосконалішим. Шахта, в яку вели сходинки, була сполучена з Нілом спеціальним каналом і діяла за фізичним законом сполучених посудин: рівень води в ній (його регулярно позначали на колоні чи стіні шахти) був такий самий, як і в Нілі.

В епоху Нового Царства було винайдено шадуф. За допомогою цього нехитрого пристрою два робітники, працюючи позмінно, могли полити за світловий день до пів гектара землі. Шадуф дозволив єгиптянам інтенсивно освоювати високі поля і посприяв, насамперед, розвитку садівництва. Нарешті, в І тис. до н. е. єгиптяни почали використовувати для поливу землі водоналивне колесо сакіє, яким користуються й нинішні єгипетські селяни.

Система штучного поливу землі забезпечувала високий валовий збір зернових у країні. За підрахунками єгиптологів, одна сім’я хліборобів могла прогодувати з єгипетських ґрунтів ще три сім’ї.

Сільськогосподарський рік починався в Єгипті у серпні зриттям завчасно побудованих гребель, щоб врятувати поля й канали від затоплення. В листопаді, коли повінь спадала, єгиптяни приступали до посіву зернових і садіння городніх культур. Із зернових вони вирощували переважно пшеницю-еммер (вид полби), ячмінь і сорго, з городніх — часник, огірки тощо, з технічних — льон, з волокон якого ткачі виробляли напівпрозору тканину, значно тоншу за сучасний шовк чи капрон. Пора жнив наставала у березні — квітні, у південних номах на місяць раніше, ніж у північних.

Приділяли увагу єгиптяни також садівництву й виноградарству, передусім вирощуванню фінікової пальми, хоч її господарська роль у Єгипті була значно скромнішою, ніж у Месопотамії. Сади до середини II тис. до н. е., коли в країні з’явився шадуф, поливали вручну (воду для поливу носили в горщиках).

Культура землеробства в Єгипті була архіпримітивною. До глибокої оранки землі єгиптяни не вдавалися, бо вона призвела 6 до появи солончаків. Сяк-так дряпали землю лише у Верхньому Єгипті, в Дельті ж зерно висівали прямо в не спушений мул й відразу ж вигонили на засіяне поле домашню худобу (здебільшого баранів), щоб вона своїми копитами повтоптувала його в мулистий грунт. Жали високо, зрізаючи самі колоски, які потім молотили на току копитами віслюки.

Основним багатством єгиптян вважалися худоба й домашня птиця, проте культура їхнього тваринництва й птахівництва була вкрай примітивною. Про це свідчить той факт, що впродовж тривалого часу єгиптяни відгодовували на м’ясо чи намагалися приручити антилоп, газелей, гієн, журавлів, пеліканів, лебедів тощо. З домашньої птиці їм найбільше припали до вподоби гуси й качки, хоча тримали вони й курей, яких називали "птахами, які народжують щодня". Знали єгиптяни й бджільництво, причому, найімовірніше, саме вони й винайшли його. В епоху Середнього Царства вони вже тримали коней, проте широко використовувати їх стали лише у ліслягіксоську добу. В І .тис. до н. е. конярство досягло в країні таких масштабів, що єгиптяни вже постачали своїми кіньми передньо-азіатський ринок. Допоміжну роль у їхньому господарстві відігравали із давніх-давен мисливство та рибальство. Характерно, що в епоху Стародавнього Царства єгиптяни використовували в мисливстві не лише собак, а й приручених левів.

Сільськогосподарське виробництво розвивалося в Стародавньому Єгипті впродовж всієї його історії виключно екстенсивним шляхом (валовий сільськогосподарський продукт зростав завдяки розширенню посівних площ, а не підвищення врожайності) і повністю залежало від стану іригаційного будівництва в країні. Іригаційне землеробство не тільки забезпечувало економічне процвітання єгипетського суспільства, а й значною мірою визначало його соціальний устрій та політичну систему. Кожен басейн у країні був складовою частиною єдиної іригаційної мережі, і це об’єднувало єгиптян у монолітний трудовий колектив. Басейнова система іригації потребувала централізованого керівництва