Історія Стародавнього Сходу - Крижанівський О.П. - Культура Урарту

Досить тривала зовнішньополітична активність Урарту забезпечувалася економічним процвітанням країни, передусім розвитком поливного землеробства та металургії. Чималі державні запаси сільськогосподарської продукції давали змогу утримувати сильне військо й діяти на міжнародній арені нахрапом. Отож, Урарту випробовувала на близьких і далеких сусідах свої військові мускули не тому, що в цьому існувала настійна економічна потреба, а виключно через амбіційність своїх володарів.

Важливу роль у господарському житті Урарту відігравали порівняно невеликі царські господарства. Підраховано, шо державні зерносховища та винні склади лише Тейшебаіні були розраховані на врожай з площі в 4—5 тис. га. В царських господарствах використовувалася праця тисяч робітників, мало не кожен четвертий із них був писцем чи адміністратором. Центрами цих господарств були міста-фортеці Тейшебаіні, Аргіштіхінелі, Еребуні та ін.

Меншу, але також суттєву роль у соціально-економічному житті Урарту відігравали храмові господарства. Урартські храми були невеликими й жили не стільки з землі та худоби, скільки на приношення мирян. Храми потроху приторговували, хоча загалом торгівля в Урарту в умовах централізованого розподілу суспільного продукту не процвітала.

На вершині соціальної піраміди урартського суспільства перебувала військова знать і чиновництво, тобто царські родичі та нащадки колись незалежних князів. Найчисленнішим був середній прошарок — "озброєні вільні люди племені", яких налічувалося близько півтора мільйона осіб. Община в Урарту загалом була самоуправною.

Існували в Урарту раби та інші залежні виробники. Основним джерелом рабства були війни. В рабство обертали не всіх військовополонених, декотрим із них надавалася можливість служити у війську й накласти головою за урартські інтереси. Регулярний притік робочої сили зі сторони сприяв економічному процвітанню країни.

Урартські володарі намагалися створити міцну централізовану державу. Важливою передумовою посилення своєї влади вони цілком слушно вважали вдалі завойовницькі походи, тому постійно дбали про боєздатність війська, основою якого були професійні воїни — вправні кіннотники й лучники.

В державі ще за царювання Мінуа склалася система намісництв, керованих "начальниками областей". Щоб тримати місцеві органи влади під урядовим контролем, царі діймали їх дріб’язковою опікою (наприклад, вказували такому начальнику, за кого він повинен видати заміж доньку місцевого кухаря). Проте надійно централізувати полі етнічну державу не вдавалося. її оточували численні напівзалежні та союзні політичні утворення, що в усіх відношеннях дуже відрізнялися між собою. Не вдалося створити й єдину господарську систему. Надмірна залежність господарського механізму від притоку сировини та робочої сили зі сторони потребувала успішних воєнних кампаній, тим часом воєнна фортуна не завжди була прихильною до Урарту.

Занепад Урарту. Утворення ранніх держав Вірмени та Грузії

Відмова урартів від боротьби за лідерство в Передній Азії не означала, що вони заприятелювали з Ассирією. Урарти продовжували намовляти буферні держави проти ассирійського володарювання. Проте наприкінці VII ст. до н. е. не Ассирія становила смертельну небезпеку для урартів, а скіфські племена, які, слідом за кіммерійцями, хвилею накотилися в 70-х роках VII ст. до к. е. на Передню Азію й заснували в Північно-Західному Ірані своє "царство". Перед загрозою скіфської навали урарти мусили запобігати ласки ассирійських володарів. Вони здавали на міжнародній арені одну позицію за другою. Коли ж наприкінці VII ст. до н. е. Ассирія загинула, Урарту стала васалом Мідії, одного з ассирійських могильників, а до 590 р. до н. е. взагалі припинила своє існування. її міста-фортеці перетворилися на згарища.

На початку VI ст. до н. е. в області Арме-Шупрія, колись підвладній урартам, утворилося Давньовірменське царство, проте воно невдовзі увійшло до складу Перської держави. Найдавнішою столицею Давньої Вірменії стар

Армавір. У молодій державі поширився зороастризм. Утім, народна культура давніх вірмен більше наслідувала не іранські, а урартські зразки. Після розгрому Олександром Македонським Перської держави, в Елліністичну добу, виникла незалежна Давньовірменська держава. Першим царем у ній був Арташес І (189—161 рр. до н. е.), який заснував нову вірменську столицю — Арташат.

У західних областях Закавказзя в VI—IV ст. до н. е. з’явилася держава Колхіда, в якій розвивалися ремесла й торгівля, навіть чеканилась власна монета — "колхідка" (так її назвали дослідники). Тамтешні майстри виробляли із золота та заліза досконалі вироби, шо принесли Колхіді славу країни "золотого руна". В Колхіді тісно переплелися місцеві та давньогрецькі традиції.

У VI—IV ст. до н. е. міські центри утворилися також у Східній Грузії, скажімо, столичне місто Мцхета, печерні міста (Уплісціхе та ін.). Наприкінці IV — на початку ПІ ст. до н. е. у Східній та Південній Грузії з’явилася держава Іберія (грузинські джерела називали її Картлі). Тоді ж у прикаспійських областях, на території нинішнього Азербайджану, об’єдналися в державу албанські племена. Таким чином, найдавнішими державами Закавказзя були Стародавня Вірменія, Колхіда, Іберія та Кавказька Албанія.

Культура Урарту

Культура Урарту зазнала сильних хетто-хуррито-ассирійських впливів. Стосовно двірської культури урартів, то вона так ретельно наслідувала прокламаційну ассирійську культуру, покликану передавати велич і могутність царської влади, шо її часом важко відрізнити від ассирійських еталонів. Вона явно тяжіла до багатства й пишноти.

Типовим житлом урартської сім’ї був одноповерховий (траплялися й кількаповерхові) будинок, покрівля якого спиралася на дерев’яні стовпи і накривала лише одне з помешкань, а інші служили двориком. У будинку не згасало врите в землю вогнище. Меблів не було майже ніяких. Урарти користувалися глиняним посудом, у якому варили страву, зберігали зерно, пиво, олію, нехитрий домашній скарб.

Страви приготовляли з ячменю, проса, бобових, кунжута (з нього виробляли олію), винограду, родзинок і, дуже рідко, з м’яса.

У сільському господарстві урарти користувалися залізним серпом, вилами, лопатою, грубою кам’яною зернотеркою, кам’яною ступою-крупорушкою.

Урартські міста були пристосовані до гористого ландшафту. Прямих вулиць у них не існувало, їх заміняв лабіринт кривих провулків.

Урарти розвинули передусім декоративне мистецтво, в якому переважала орнаменталістика. Йому були притаманні традиціоналізм, дотримання канону. Майстри прикрашали царські палаци декором, у якому чергувалися зображення фігур богів, могутніх тварин (левів, биків тощо), рослинні мотиви. Нерідко декором слугували зображення воїнів і колісниць, а на фресках в Еребуні — сцени сільськогосподарських робіт. Найбільших успіхів урарти досягли у прикладному мистецтві. Вони виготовляли чудову парадну зброю (прикрашені рельєфними зображеннями щити, шоломи, сагайдаки тощо), майстерно прикрашали золотом і самоцвітами царські трони, бронзові деталі яких були справжніми шедеврами їхньої торевтики (наприклад, сфінкси). Виготовлене урартськими майстрами палацове начиння створювало враження "варварської пишноти та розкоші".

Урартські майстри-будівельники зводили на природних підвищеннях і скелях муровані кам’яні фортеці, що мали оборонне призначення та прокламували могутність царів.

Окремі мотиви урартської культури зустрічаються в культурі ахеменідського Ірану, стародавнього Закавказзя, скіфів, навіть ранньої Греції.