Історія Стародавнього Сходу - Крижанівський О.П. - Рух пророків, реформи Іосії

Єврейська знать ставала дедалі пихатішою. Вона не просто купалася в розкошах — виставляла їх напоказ, ніби спеціально для того, щоб росло невдоволення в суспільстві, адже, як зауважував історик В. О. Ключевський, "багаті завдають шкоди не тим, що вони багаті, а тим, що примушують бідних відчувати свою бідність". Соціальна атмосфера в обох староєврейських царствах розпалялася, причому саме в той момент, коли міжнародна обстановка складалася для євреїв не на краще. Тому мисляча частина суспільства пройнялася почуттям тривоги за долю єврейської держави, що знайшло своє відображення в русі пророків.

Пророки, тобто віщуни, ясновидці, існували в давнину повсюдно. Жили вона здебільшого при царському дворі чи храмі й виконували роль офіційних ідеологів та пропагандистів. Такі пророки були й у Палестині, вони з корисливою метою пропагували царську політику, хоча це не перешкоджало їм брати участь у двірцевих інтригах. Однак більшість єврейських пророків не кривила душею, говорила з народом від власного імені і з власної волі. Коли до цього додати, що деякі пророки (Амос, Єремія, Єзекіїль та ін.) були вихідцями з низів, і що їхні політичні прогнози нерідко справджувалися, то стане зрозумілим, чому народ їм вірив і йшов за ними. До речі, пророки добре знали психологію натовпу і вміли різними екстравагантними витівками завоювати собі популярність.

Пророки, що їхнім предтечею вважають самого Мойсея, гнівно таврували зажерливість лихварів, які "долучають дім до дому, а поле до поля приточують, аж місця бракує для інших..." (Іс, 5, 8), "продають безвинного за срібло, а бідняка за пару сандалів" (Ам., 2, 6). Найсильніших світу цього вони називали користолюбивими та бездушними: "Народе мій! Князі твої вперті і друзі злодіям вони, хабара вони люблять усі та женуться за дачкою, не судять вони сироти, удовина справа до них не доходить..." (Іс, 1, 23).

Староєврейських пророків іноді називають першими соціалістами, бо вони мріяли про справедливе суспільство, в якому "не будуть... будувати, щоб інший сидів, не будуть садити, щоб інший спожив" (Іс, 40, 25; 65, 21—22). У такому суспільстві запанують мир і злагода, єврей нізащо не нашкодить єврею чи, як живописав Ісайя, "вовк та вівця будуть пастись разом, і лев буде їсти солому, немов та худоба... вони не чинитимуть зла і вигубляти не будуть..." (Іс, 65,25). Самі люди, на думку пророків, таке суспільство не побудують, його їм подарує Бог, але зробить він це лише в тому випадку, якщо євреї зречуться язичництва й перейдуть до монотеїзму. Отож, соціальний порятунок бачився пророкам у перемозі монотеїзму та релігійній самоізоляції євреїв. Не вперед, а назад, в ідеалізований ними родоплемінний устрій, кликали вони народ. При цьому іноді закликали й інші народи до загального миру та злагоди, "перекувати мечі свої на лемеші, а списи свої — на серпи" (Іс, 2, 4), але будувати світ без воєн і насильства, на їхню думку, слід було лише після того, як євреї "полетять на плечах філістимлян до моря, пограбують гуртом синів сходу, на Едбма й Моава вони накладуть свою руку і діти Аммона їх слухати будуть" (Іс, 11, 14), тобто після побудови "світової" єврейської держави. Пацифізм пророків, таким чином, був вельми своєрідний, круто замішаний на етнічному егоїзмі, щоб не сказати — шовінізмі.

Політична катастрофа 586 р. до н. е. (знищення військами Навуходоносора II Єрусалима та "вавилонський полон" євреїв) та ряд інших причин і чинників призвели в VI—V ст. до н. е. до згасання громадсько-політичного руху пророків.

Історики вважають, що етнічне самозбереження євреїв стало можливим саме завдяки руху пророків: "Історія староєврейських царств... фактично нічим не відрізняється від історії півдюжини сусідніх країн. Ніщо в ній не варте особливого вивчення, коли проминуло три тисячі років, ніщо не могло зберегти народ упродовж тисячоліть після того, як канули в морок забуття великі імперії. І якщо серед усіх дрібних держав Стародавньої Азії лише царствам Іудеї та Самарії випала інша доля, то причину цього слід шукати в одному-єдиному чинникові — єврейських пророках".

Заклики пророків до єврейської знаті обмежити свої апетити, не гнобити простий люд, хоч як це дивно, не залишилися голосом волаючого в пустині, бо в тодішній складній міжнародній обстановці, коли сумнівним здавалося саме виживання євреїв як етносу, потреба в соціальних реформах була очевидною.

У 621 р. до н. е., через сотню років після загибелі Ізраїльського царства, іудейський цар Іосій обнародував "Второзакония" — останню книгу "Пятикнижжя Мойсея", яку нібито виявили під час ремонтних робіт у столичному храмі Яхве, але насправді склали за наказом царя (чи з його відома) столичні жерці. "Второзакония" на релігійній основі регламентувало в найменших деталях спосіб життя євреїв і, що особливо важливо, обмежувало лихварство та боргову кабалу. Відтоді тримати в борговій кабалі єврея (на не євреїв це не поширювалось) дозволялося лише впродовж шести років, після закінчення цього строку його треба було відпустити на волю, наділивши при цьому най необхіднішим майном: "Коли буде проданий тобі браттвій єврей або єврейка, то буде служити тобі шість літ, а сьомого року відпустиш його вільним від себе, не відпустиш його порожньо,— конче наділи його з худоби своєї дрібної, і з току свого, і з кадки чавила свого,— чим поблагословив тебе Господь, Бог твій, те даси йому" (5 М., 15, 12-14).

Спираючись на "Второзакония", Іосій позакривав в Іудеї всі храми, крім єрусалимського, причому жерців язичницьких капищ вигубив, а служителів периферійних храмів Яхве прилаштував у столичному храмі. За допомогою такої рішучої централізації культу Іосій сподівався зміцнити свою владу й відновити володарювання Давидидів у всій Палестині. Справді, царська влада від того не програла, що засвідчують такі рядки з Книги Екклезіаста (10 :20):

Навіть у думці не проклинай царя, І в спальних покоях не клени можновладних, Бо птахи небесні рознесуть твою мову, І пернаті звістують справу.

Досягти соціального миру й злагоди в державі Іосій не спромігся: надто далеко зайшло соціальне розшарування в суспільстві, щоб його можна було здолати за допомогою половинчастих реформ, які, за словами мудрого урядовця М. Сперанського, "мають той суттєвий недолік, що не виліковують соціальні болячки, а лише заліковують їх і, врешті-решт, роблять невигойними". Староєврейський історик Йосип Флавій з гіркотою повідомляв, що євреї намагалися "перевершити один одного в нечестивих учинках перед Богом і в несправедливостях проти ближніх. Сильні гнобили простий люд, а народна маса намагалася вигубити сильних; ті рвалися до влади, а ці вдавалися до насилля й грабували заможних".