Історія Стародавнього Сходу - Крижанівський О.П. - Етногенез і ментальність населення

Найдавніше — ще в VIII тис. до н. е.— була заселена територія Еламу. Походження корінного населення південно-західної території Ірану дискутується в науці, його спорідненість з іншими етносами, спорідненість його мови з іншими мовами давнини ще не встановлено. Іраністи найчастіше вважають еламців еламцями, тобто етнічним феноменом, однак при цьому допускають певні родинні зв’язки частини їх із дравідійськими племенами Белуджистану чи півдня Індії або з гірськими племенами неіндоєвропейців-лулубеїв (проживали південніше озера Урмія). Еламці, найімовірніше, були етнічно неоднорідними. На Стрілецькому панно в Сузах художник чітко зобразив представників трьох рас: світлошкірих персів, людей з коричневою та темною, майже чорною, шкірою. Темношкірими (все ж не негроїдами), мабуть, були еламці з рівнинних областей країни. Елам ці в із гір Загроза, які зруйнували Царство Шумеру та Аккаду, іраністи здебільшого ототожнюють з племенами субареїв — корінним населенням півночі Ассирії.

Сусіди не пройнялися симпатіями до еламців, вважали їх потворними, нецивілізованими, причіпливими, жадібними, розбещеними й, до того ж, злостивими. Причиною такого ставлення до еламців було, мабуть, те, що іноземці просто-напросто побоювалися їх. Утім, і сучасні дослідники, як правило, не приховують своєї відрази до еламців — людей, на їхню думку, різких, грубих, суворих, занадто розсудливих і ділових, похмурих, позбавлених почуття гумору. Еламіст же В. Хінц дипломатично зауважив, що цей стародавній народ "залишається для нас непроникливо-загадковим" .

На території Мідії та Персії основним населенням були ірано мовні мідійці та перси, які почали заселяти країну близько 1000р. до н. е. й дали їй назву "Арьянам" — "Країна аріїв".

Відкіля взявся цей етнічний субстрат, споріднений з індо арійцями півночі Індії?

У глибоку давнину на широких просторах Євразії склався могутній племінний союз індоєвропейців, який відіграв важливу роль у створенні давніх цивілізацій Ірану, Середньої Азії та Індії. Наприкінці IV — на початку ПЇ тис. до н. е. він почав розпадатися. Греки та фракійці, відокремившись від нього, поселилися на Балканах, хетти і хуррити — в Малій Азії та на півночі Месопотамії, італіки — на Апеннінському півострові, кельти й германці — в Центральній та Північній Європі, предки нинішніх литовців і латишів — у лісах Прибалтики, слов’яни — в Східній Європі. В середині II тис. до н. е. від індоєвропейського союзу племен відокремилися й іранці та індо арії, історичні шляхи яких розійшлися.

Сучасні дослідники вже не сумніваються в тому, що в індоіранців, тобто в іранців та індоаріїв, була прабатьківщина, проте ще не можуть локалізувати її на карті.

Розкрити таємницю походження індоєвропейського племінного союзу, а отже й іраномовних мідійців та персів, учені намагаються ще з минулого століття. Так, у середині

XIX ст. з’явилася наукова гіпотеза про азіатське походження носіїв індоєвропейської прамови, яка локалізувала їхню прабатьківщину територією між Гіндукушем, Амудар’єю та Каспійським морем. Невдовзі було висловлено думку, що витоки індоєвропейської культури слід шукати в Північному Причорномор’ї. Наприкінці XIX — на початку

XX ст. індійський учений Б. Г. Тілак, спираючись на модну тоді концепцію про арктичне походження людини та на той факт, що в індоєвропейському епосі існують згадки про арктичні явища природи (сузір’я арктичних широт, північне сяйво, полярна ніч і полярний день тощо), спробував довести міграцію індоіранців з Північного Сибіру. Вчений проігнорував ту обставину, що індоєвропейці могли запозичити арктичні сюжети від своїх північних сусідів — фінно-угорських народів, які спершу жили в Приураллі та Волго-Камському районі, а в III—II тис. до н. е. мігрували на північ і захід аж до Балтики. Тоді ж ряд учених назвав колискою індоєвропейської культури Північну та Центральну Європу, надавши цій концепції расистського забарвлення. Апологети цієї концепції спиралися на той факт, що в індоєвропейській прамові існувало слово "лосось" — назва риби, яка водиться лише в північноєвропейських морях.

У фашистській Німеччині цю наукову гіпотезу було перетворено в знаряддя нацистської пропаганди. Тодішні німецькі історики проголосили німців єдиними й прямими нащадками індоєвропейців-аріїв. Використавши спірне твердження римського історика Таціта про нібито цілковиту етнічну ізоляцію стародавніх германців, які жили в дрімучих лісах і не мали виходу до моря, а тому, мовляв, не мали зв’язків із сусідами й зберегли чистоту своєї крові, ідеологи "третього рейху" проголосили німців "арійсько-нордійською" расою, твердили про їхню расову перевагу над сусідніми, передовсім слов’янськими, народами. Вчені-антифашисти, ясна річ, рішуче й аргументовано спростовували ці нацистські спекуляції довкола арійської проблеми, доводили неспроможність концепції про первісне розселення індоєвропейців у Північній та Центральній Європі.

Після Другої світової війни історики здебільшого називають прабатьківщиною індоєвропейців територію Середньої, Передньої чи Центральної Азії. В радянській історіографії витоки індоєвропейської культури найчастіше пов’язували з Балкано-Карпатським регіоном чи з Південно-Руськими (Євразійськими) степами (ця гіпотеза не пояснює наявності індоєвропейських слідів у Північному

Причорномор’ї та Передній Азії), чи з територією Південного Кавказу, Північної Месопотамії та Східної Анатолії, чи, нарешті, з територією довкола Чорного моря (т. зв. циркумпонтійська концепція).

Отже, походження іранців та інших індоєвропейських народів все ще залишається хвилюючою загадкою історії.

У Західному Ірані, крім мідійців і персів, проживав ряд місцевих етносів -— кассити, лулубеї, хуррити тощо. Вони належали до різних мовних сімей.

Стародавні іранці, як це випливає з повідомлень античних авторів, мали м’якший характер, ніж еламці. Перси були навіть дещо сентиментальними, хоч при цьому вони жорстоко поводилися з хворими та каліками. Геродот запевняв, що в їхній свідомості міцно укоренився зоро-астрійський культ правди; обманювати в них вважалося найбільшою ганьбою, у зв’язку з чим громадська думка засуджувала позичання, оскільки боржник "найчастіше може збрехати" (Історія, І, 138). Персам не були властиві зарозумілість, етнічне чванство, вони легко запозичували чужі звичаї і традиції (скажімо, носили мідійський одяг, а на війні — єгипетські обладунки), причому особливо полюбляли іноземні розваги. Понад усе цінували відвагу в бою та багатодітність у сім’ї (особливо, коли народжувалися сини).