Історія Стародавнього Сходу - Крижанівський О.П. - Література

Провідну роль у формуванні молодої літератури іранських племен відіграли самі іранці, але не лише західні (перси), а й східні (предки нинішніх таджиків). Тісні етнокультурні зв’язки між цими двома пагонами загальноіранського кореня породили спільну літературу, що її вважають своїм національним надбанням і перси, і таджики.

Стародавній період в історії іранської літератури має хронологічні рамки від доби архаїки до III—IV ст. н. е. В літературних пам’ятках він відображений нерівномірно, бо політичне лихоліття не оминуло їх у проміжку часу від загибелі держави Ахеменідів до воцаріння династії Сасанідів (III ст. до н. е.— III ст. н. е.).

Літературу Стародавнього Ірану можна назвати художньою лише умовно. В ній ще були перемішані зародки майбутніх ідеологічних систем (релігійних, філософських, етичних, художніх) і природничих наук, лише намітився перехід від усної народної творчості до авторської писемної.

Найдавнішою й основною пам’яткою давньоіранської літератури є "Авеста". В її багатоплановому сюжеті виділяються тісно переплетені між собою міфологія та героїчний епос. До епічних сюжетів "Авести" належать оповіді про лучника Араша, чиї стріли своїм падінням окреслювали кордони іранських володінь, про сміливого корабельника, що його іноді вважають літературним прототипом Сіндбада-мореплавця — героя казок "Тисячі й однієї ночі". В "Авесті" присутні також казкові й байкові елементи.

Персонажі міфологічних і героїко-епічних оповідей "Авести" дуже гіперболізовані. Вони мають велетенську будову тіла й наділені неймовірною фізичною силою, тому хоробро б’ються з чудовиськами й, зрозуміло, здобувають над ними перемогу.

Гуманістичні мотиви "Авести" малопомітні. В центрі уваги "Авести" не люди, а боги та міфічні герої, а людина виступає в ній як сліпий виконавець божого промислу. Стилістика "Авести" загалом суха й невиразна, однак і в ній трапляються справжні художні знахідки.

Хоч давньоіранська література і поступається кращим у художньому відношенні пам’яткам словесності інших стародавніх народів, все ж вона увічнила себе тим, що на її основі формувалася творчість таких корифеїв іранської літератури, як Фірдоусі, Омар Хайям, Сааді та Хафіз.

Архітектура та мистецтво

Архітектура та мистецтво іранців у доахеменідську добу -"— мали багато спільних рис з ассирійськими, урартськими та еламськими прототипами. Пояснюється це тим, що суспільна верхівка в Мідії, Урарту та Еламі орієнтувалась у своїх художніх смаках на наймогутніший царський двір — ассирійський, до того ж у майстернях цих держав реалізовували своє вміння вихідці з різних куточків Передньої Азії (майстрів захоплювали під час воєн разом з іншою військовою здобиччю). Втім, синкретичний характер давньоіранського мистецтва не виключав певної його самобутності. В доахеменідську (мідійську) епоху в ньому з’явився також місцевий художній стиль — зображення монстрів і демонів, відсутні в будь-якому іншому тогочасному мистецтві. З’явився він зненацька й чомусь раптово зник напередодні утворення держави Ахеменідів.

Основним жанром мідійського та перського мистецтва була торевтика — рельєфна обробка металевих виробів карбуванням чи тисненням. Саме в торевтиці іранські майстри досягли найбільшої свободи у виборі сюжетів, композицій, стилю. Мідійська торевтика вирізнялася багатством декоративної орнаментації, ахеменідська ж, хоча й часто копіювала її, була простішою й лаконічнішою. Важливе місце у мистецтві Давнього Ірану належало також гліптиці.

Мідійська архітектура дуже схожа на ассирійську та урартську, проте не позбавлена й самобутніх рис. Стиль мідійських храмів вогню й колонних залів проглядається в архітектурі скельних гробниць перських царів.

Культура ахеменідської Персії впродовж двох століть створювалася зусиллями іранців, єгиптян, вавилонців, ассирійців, еламців, малоазійських греків і лідійців і, зрештою, стала спільною для всіх підвладних Ахеменідам народів. Характерною особливістю архітектури та мистецтва ахеменідського Ірану була їхня прокламаційність. Вони стали частиною офіційної ідеології, прокламували могутність Персії та велич царської влади. Іншою важливою особливістю ахеменідської культури була її уніфікованість. Усі народи полі етнічної Перської держави дотримувались єдиного художнього канону, який не став арифметичною сумою різних стилів (єгипетського, месопотамського, анатолійського, грецького тощо), а сформувався як суто ахеменідський шляхом переосмислення іноземних ідей та образів.

"Імперський ахеменідський стиль" найвиразніше проявився в культовій та палацовій архітектурі Ахеменідів, генетично пов’язаній з престижною палацовою архітектурою мідійців.

Культовими архітектурними пам’ятками Ахеменідів є одинадцятиметрова гробниця Кіра II в Пасаргадах та ще чотири царські гробниці, вирубані в кам’яній скелі Накш- і Рустам ("Портрет Рустама"). Мавзолей Кіра II, що його місцеві племена називали в середні віки "гробницею матері Соломона", складається з високого, схожого на месопотамський зіккурат, постаменту та поставленої на нього іранської цели — скромної будівлі з двосхилою покрівлею. Ця культова споруда вражає своєю граничною простотою. Легенда розповідає, що воїни Александра Македонського виявили в ній набальзамоване тіло Кіра II, яке лежало в дорогому вбранні на золотому ложі. Найстаріша скельна гробниця належала Дарію І, сусідні гробниці інших перських царів схожі на неї, немов дві краплі води. їхні хрестоподібні фасади відповідали міфологічним уявленням іранців і символізували обриси всесвіту, тобто нагадували коло, вписане в квадрат, де коло означало видиму лінію горизонту, а квадрат — чотири сторони світу. Над дверною проймою гробниці Дарія І, яка була в ахеменідському Ірані архітектурним каноном, зображено представників завойованих персами народів, а на східчастому постаменті — самого "царя царів" та символ Ахура-Мазди над ним.

Найдавнішою пам’яткою ахеменідської палацової архітектури є палацовий комплекс у Пасаргадах — священній столиці Ахеменідів, у якій коронувалися перські царі. Його побудували серед парків і садів, на високій терасі зі світлого піщаника (як контрастний матеріал використано також чорний вапняк) Кір II, Камбіз і Дарій І. Крім кам’яної платформи, що її хтось колись навіщось назвав "Троном Соломона", до нього входили також цитадель, масивні стіни якої прикрашено вежами, "палац аудієнцій", який мав плоску покрівлю, підтримувану подвійною колонадою у вигляді портика, й схожий на нього "палац-резиденція". У палацовій архітектурі Пасаргад стіни та дверні пройми прикрашає рельєф — зображення демонів та ще страшніших потвор з бичачими та пташиними ногами й хвостами, жерців у рибоподібних накидках тощо. Можна лише гадати, що означала ця кам’яна фантасмагорія.

В іншій столиці Ахеменідів, Сузах, височів палац Дарія І, що складався із 110 кімнат, коридорів і дворів. Його стіни прикрашали широкі кахельні панно з зображеними на них царськими охоронцями, звірами та міфологічними персонажами. Виготовили це панно, очевидно, еламські майстри. Ападана (парадна зала) царського палацу в Сузах (вона згоріла за царювання Артаксеркса II) — майже точна копія персе польської ападани, про яку йтиметься далі.

У 1972 р. в Сузах знайдено безголову кам’яну статую Дарія І, заввишки майже 2,5 м, на прямокутному постаменті. "Цар царів" зображений на ній у церемоніальному перському вбранні. На лівому та правому боках постаменту — рельєфні фігури перських данників, що стоять навколішках. Цю статую виготовили, мабуть, єгипетські майстри в точній відповідності з "імперським каноном".

Найвеличнішою архітектурною пам’яткою ахеменідського Ірану є Персеполь, руїни якого серед пустельної рівнини Мерв-і Даш на фоні похмурої гори Милосердя постають як чарівне марево. Цей символ могутності й величі держави Ахеменідів, як уже згадувалося; спалив Александр Македонський, за що йому вдячні археологи, адже обезлюділий Персеполь зберігся краще, аніж якби він залишився заселеним. Будували цю перську столицю Дарій І, Ксеркс і Артаксеркс II упродовж півстоліття.

Іраністи досі не розкрили таємницю Персеполя, в якому не виявлено слідів активної діяльності людини (сходи, пороги та підлога Його палаців за два століття існування нітрохи не стерлися, їхнім начинням ніхто не користувався, навіть таблички для царських написів залишилися чистими). Ймовірно, що Персеполь був не столицею, а ритуальним містом перських царів, у якому вони справляли новорічне свято.

Персепольський двірцевий ансамбль — справжній кам’яний гімн держави Ахеменідів. Його будували за єдиним планом. Не лише палаци, а й буквально кожен рельєф займав у ньому певне, визначене ритуалом, місце. Він складався з житлового приміщення, парадної зали (одна з найграндіозніших споруд давнини) та тронної зали. До парадної {ападани) вели побудовані Ксерксом "Всесвітні ворота", перекриття яких лежало на чотирьох 17-метрових колонах. Ворота були прикрашені зі сходу та заходу велетенськими фігурами крилатих биків — іранським різновидом ассирійських щеду (голови західних фігур більше схожі не на бичачі, а на людські). Фанатики-мусульмани, які не могли допустити, щоб було знехтувано веління аллаха не зображувати живі істоти, понівечили лиця кам’яних ідолів. Сама ападана височіла на кам’яній платформі. Вона являла собою велетенську квадратну залу, спроможну вмістити 10 тис. гостей. її оточували цегляні стіни, тому освітлювалася вона, мабуть, факелами; світло могло проникати в неї також через вмонтовані в покрівлю скляні кулі (цей спосіб практикується в сучасному будівництві в Ірані). Залу ападани по периметру оточували портики, стелю зали й портиків підтримували 72 високі (заввишки понад 20 м) та стрункі кам’яні й дерев’яні колони (дотепер їх збереглося лише 13). Капітелі колон увінчували протоми биків, левів, орлів тощо. Спеціальні коридори сполучали ападану з царськими апартаментами. Підлога ападани піднімалася на 4 м над терасою, тому в залу вели двоє широких сходів, обабіч яких скульптори зобразили стереотипні фігури данників і воїнів. Щодо царських апартаментів Персеполя, то вони являли собою гіпостильні зали з суміжними невеликими кімнатами з портиками. У тронній залі, яка своїми розмірами поступалася тільки ападані, цар влаштовував прийоми та бенкети й, можливо, зберігав принесені йому "подарунки".

Скульптурні рельєфи Персеполя органічно пов’язані з його архітектурою. Сюжети персе польських рельєфів убогі й монотонні. Це переважно сцени двобою "царя царів" з усілякими потворами (мабуть, посіпаками Анхра-Майнью, які зухвало зазіхнули на царську владу), нескінченні процесії данників із 33-х країн і ряди перських воїнів-бороданів. Хоч процесії данників і воїнів, зображені обабіч сходів до ападани та тронної зали, гнітюче стереотипні, вони все ж "скульптурніші" за ассирійські рельєфи; за словами англійського археолога М. Уїлера, "їх можна сприйняти на фоні давньосхідного розуміння пластики за грецький імпорт".

Палацова архітектура ахеменідського Іраку помпезна, проте убою духом. У ній, як стверджує М. Уїлер, "відсутнє все чуттєве, все особисте, тут немає ні краплини натхнення чи схвильованості, „завтра" не передбачене, прийдешнього тут годі шукати, а є лише непевне сьогодення країни, в якій панує вічний полудень, є складне завершення й кінець короткої традиції імперативу".

Персеполь називають лебединою піснею ахеменідського мистецтва, всієї старосхідної культури; заграва над ним, учинена Александром Македонським, сповістила, що настає новий етап у розвитку світової цивілізації. "Ера великих імперій, Перської та Ассирійської, закінчилася,— підсумував археолог.— І не випадково ці похмурі нескінченні лави старанно викарбуваних і відполірованих воїнів і сикофантів (професійних шпигунів) обабіч палацових сходів (персепольської ападани) нагадують похоронну процесію".

Перси насолоджувались музикою й танцями. Ксенофонт повідомляв, що танцювали вони, "присідаючи й знову підводячись, і все це розмірено під флейту".

Перси охоче запозичали культурні надбання інших народів, але й самі вони вплинули на розвиток світової культури. Вважається, що не без їхньої допомоги на величезній території, в тому числі й у західних регіонах Китаю, поширилося арамейське письмо, що саме через них китайці, а згодом і японці познайомилися з грецьким театром масок. Іранські співаки, музиканти, танцівники, скоморохи, переселившись у II ст. до н. є,— VII ст. н. е. в Китай, посприяли виникненню тамтешнього театру. На китайській культурі позначилося так зване гандхарське (греко-буддійське) мистецтво.