При підготовці навчального матеріалу з курсу "Історія України" автори спиралися на новітні наукові розробки вітчизняної і світової історіографії.

Зміст курсу підпорядкований сучасним методичним і теоретичним підходам до вивчення історії. Висвітлені основні соціально-політичні події історії України як невід'ємної складової світової історії.

Оскільки студенти вузів країни вивчатимуть також такі курси, як "Історія держави і права України" та "Культурологія (історія і теорія вітчизняної і світової культури)", то в курсі "Історія України" основну увагу авторів привернули проблеми соціальні, політичні, воєнні, релігійні, духовні та інші, що складають найвагомішу частку історії народів України.

До кожної теми додано список рекомендованих джерел та наукової літератури

Тема I. ВСТУП ДО КУРСУ "ІСТОРІЯ УКРАЇНИ"

Короткий зміст:

Історія як наука: предмет і завдання курсу. Історичні джерела. Джерелознавство. Історіографія. Допоміжні історичні дисципліни. Функції історичної науки. Методологія історичної науки. Принципи історичних досліджень. Хронологія історії. Видатні дослідники історії України та їх погляди.

Основні проблеми:

Історична наука — це система об'єктивних, перевірених практикою знань про природу, суспільство і людину, що отримала своє визначення в формі понять, формул, законів, уявлень, які постійно збагачуються. Історія — це розповідь про минуле, про конкретні історичні події в їх зв'язку і послідовності, про історичних діячів та інше.

ІСТОРІЯ ЯК НАУКА: ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ

Предметом навчального курсу "Історія України" є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення і спосіб життя, про їх етногенез, про українців і їх відносини з іншими народами, про матеріальний і духовний їх розвиток, про боротьбу за свою незалежність.

Історія — це перш за все бачення, яке вимагає часової і просторової відстані при твердому об'єктивному аналізі. Тільки завершені історичні цикли (економічний, політичний, релігійний, культурний та інші), тобто цикли, відносно яких можна отримати всебічне уявлення, є предметом історії.

Вивчення гуманітарних наук складає важливу частину загальноосвітньої і світоглядної підготовки сучасних спеціалістів. До того ж воно сприяє розвиткові індивідуальності та виробленню нею творчого підходу до вирішення виробничих проблем. До найважливіших суспільних наук відноситься історія, зокрема історія України.

Історія - це наука про минуле людського суспільства та про його сучасність. Це також наука про закономірності розвитку суспільного життя в конкретних формах, в просторово-часових вимірах. Минуле є активним фактором змін, які відбуваються сьогодні. Змістом історії взагалі є історичний процес, який розкривається в подіях життя людини, дані про які збереглися в історичних пам'ятниках і джерелах. Події ці надзвичайно різноманітні. Вони стосуються розвитку господарства, внутрішньої і зовнішньої політики держави, міжнародних стосунків, діяльності історичних осіб..

Історія — наука багатогалузева. Вона складається з цілої низки самостійних галузей історичного знання, а саме: історії економічної, політичної, соціальної, суспільної, воєнної, історії держави і права тощо.

ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА

Історичне джерело — об'єкт, який існує на час дослідження і містить інформацію про факти минулого, що мають пізнавально-історичне значення. Історичними джерелами вважається все, що було створено людським суспільством і дійшло до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам'ятників писемності, світогляду, моралі, звичаїв, мови. Загальновизнаною є класифікація історичних джерел за типами і видами. Перша стосується всіх джерел. Друга - тільки писемних пам'ятників. Тип об'єднує джерела, які однаково кодують і зберігають історичну інформацію..

За способом передачі подій минулого історичні джерела поділяються на такі типи: речові (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети, споруди тощо); етнографічні (дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв); лінгвістичні (гідроніми - назви рік і озер; топоніми - назви країв і місцевостей; етноніми - назви племен і народів; ононіми - прізвища та імена); усні (пісні, думи, легенди, перекази, прислів'я, приказки тощо); писемні (записи на папірусі, на пергаменті, на бересті, на папері). Наймолодшими групами джерел є фотодокументи і фотодокументи. Вони з'явилися тільки в другій половині XIX ст. з винайденням фонографа і фотоапарата.

Окремо варто згадати ще один вид джерел-графіті Це стародавні видряпані написи на стінах, на речах, на склі, на кераміці. Тобто написи на всьому, окрім паперу. Вони найдосконаліше відображають життя слов'ян з X ст. і до наших днів.

Саме відмінності в походженні джерел, формах і ознаках спричиняють їх поділ за типами. Очевидною є відмінність джерел речових і писемних як за способом творення, так і за формою.

За видами класифікуються тільки писемні джерела. Вид писемних джерел - це джерела, які характеризуються однаковістю своєї форми (структури). Це обумовлюється однаковою метою, яку переслідували автори джерел при їх створенні. Різним історичним епохам притаманні різні види джерел. Одні з них існували довше, інші - коротше. Декотрі з них висвітлювали весь період вітчизняної писемної історії (законодавчі акти). Створення ж інших припинилося у XVIII ст. - наприклад, літописів. А періодика і статистика є продуктом недавніх часів.

Серед писемних джерел з вітчизняної історії існують такі види:

— літописи;

— законодавчі акти;

— діловодна документація;

— приватні акти;

— статистичні джерела;

— періодична преса;

— документи особистого походження: мемуари, спогади, щоденники, листи, автобіографії;

— літературні пам'ятники;

— публіцистика і політичні твори;

— наукові праці різних історичних періодів.

Деяким джерелам властиві ознаки кількох видів одночасно. До таких можна віднести як економіко-статистичні, економіко-географічні, так і військово-топографічні описи, що є одночасно і видами статистичних джерел, і науковими працями або й джерелом особистого походження.

Писемні джерела можна поділити на актові матеріали (офіційні документи різних установ) та оповідні пам'ятки (літописно-мемуарні та літературні твори). Актові матеріали можна назвати масовими, тому що вони відображають однотипні явища, які часто повторювалися.

Оповідні пам'ятки належать до унікальних історичних джерел. Вони містять інформацію про важливі історичні явища минулого, відкриті в одній або декількох редакціях.

Для відтворення давньої (доісторичної або дописемної - від кам'яної доби і до середньовіччя) історії України служать в основному речові (археологічні) пам'ятки, відомості про які опубліковані в низці довідників; а також праці грецьких, римських, візантійських, арабських істориків і літераторів (Геродот, Страбон, Птолемей, Тацит, Прокопій Кесарійський, Йордан, Лев Діакон, Аль-Масуді та інші).

Особливе місце серед джерел займають літописи - "Повість минулих літ", а також Київський та Галицько-Волинський літописи. В них описані події від сотворіння світу і до кінця як Київської, так і Галицько-Волинської держави.

Не буде повним опис Київської Русі і без законодавчих актів. Це комплекс пам'яток, в яких в юридичних нормах відображено історію України. В основному це збірники норм давньоруського законодавства. Головною з них є "Руська Правда", яка складається з двох найважливіших частин: право кн. Ярослава і уроки мостників (правила, закони, приписи для митників, сторожів, варти). Сюди ж входять і уставні грамоти, такі, як "Київські церковні устави" Володимира Святого. В науковій літературі вони вивчені в "Древнерусских княжеских уставах XI -XV веков" (Под ред. Я.Н.Щапова, М., 1976).

Є ще одна важлива група джерел - актові. Вони складаються з дарчих і фундаційних грамот. Перші були продажними, купчими, заповітними. Наприклад, помирав кн. Володимир Васильович і заповідав землі і владу своєму синові і родичам. Були також грамоти розмежувальні і роздільні. Зовнішньополітичні відносини Русі з сусідами відображали договори русів з Візантією. Залишились нам у спадок від наших предків і художні твори, серед них і "Слово о полку Ігоревім".

В період польсько-литовського панування в Україні, з другої половини XIV ст. різко збільшується кількість писемних пам'яток. Однією з причин цього було зростання торгівлі і зміцнення економіки, розвитку взагалі, а на слов'янських землях - зокрема. Друга причина - різкі політичні зміни, виникнення умов, які не могли не позначитися на зростанні кількості пам'яток. Збільшується в п'ять разів палітра законодавчих актів. Не перестає створюватись паломницька література, віршована, драматична література.

Зупинимося на адміністративно-правових актах. Це документи про адміністративний устрій України того часу. Загарбання України Литвою і Польщею вимагало нової системи судочинства. Як основу судочинства для українських земель було створено Литовський Статут. "Руська Правда" більше не використовувалася як кодекс законів в містах, але залишилася чинною на селі.

Адміністративно-правові акти накопичувалися протягом багатьох років, в ході практичної судочинної діяльності. Наприклад, документальний матеріал збирався в Україні внаслідок скликання сеймів. Так, в Судовій Вишні в Галичині рішення сеймів були основою судочинної діяльності. Вони були опубліковані в "Актах земських і гродських".

Були також "Реєстри податків", протоколи і книги судів. Документи виникали не тільки в результаті діяльності гродських і земських судів, але також і судів підкоморських, скарбових або фіскальних. Суд засідав три-п'ять разів на рік, але на засіданнях записувались десятки документів. Варто згадати також суди каптурові, лавничі та інші.

Джерельна база цієї доби представлена, крім щоденників сеймів і сеймиків і книг судів, ще й метриками, жалуваними грамотами, інвентарями, уставами на волоки, полемічною літературою. Тільки Литовського Статуту було три редакції - 1529, 1566, 1588 pp. А ще були дуже важливі для нас Густинський, Львівський, Острозький та Хмільницький літописи, "Опис України" Г.Л. де Боплана.

Часи козацької державності (середина XVII-XVIII ст.) відображені в дипломатичних документах Б.Хмельницького, численних мирних угодах між Україною, Московщиною, Польщею, Туреччиною, Швецією; гетьманських універсалах, "статтях", що укладалися між царем і кожним новообраним гетьманом; "Гадяцькому трактаті", Конституції Пилипа Орлика, царських указах про заборону українських друкарень, ліквідацію Запорізької Січі. Не обійтися тут і без вже згадуваних козацьких літописів і мемуарів та щоденників козацької старшини.

Утвердження на українських землях кріпосницької системи, адміністративно-територіального управління Росії в Подніпров'ї і на Слобожанщині, і Австрії в Західній Україні і в Закарпатті сприяло появі документів, що стосуються податків, права, описів маєтностей тощо.

Велика кількість законодавчих актів, матеріалів офіційного діловодства, статистичних даних, документів громадсько-політичних, національних організацій стосується періоду панування в Україні Австрійської і Російської імперій.

Група документів адміністративно-державних установ вказує на зв'язки України з центрами у Відні і в Санкт-Петербурзі. З них очевидно, що система управління була вже досить бюрократизована.

Наприклад, в Галичині існували становий сейм, крайовий сейм. Був також крайовий комітет і органи громадського самоврядування. Всі справи місцевого характеру вирішувала громада.

Джерела XVII-XIX ст. фіксують все тільки в значенні прибутковості — стан земельних угідь та що можна з них взяти. Так, в 1785-1786 pp. була проведена йосифіанська, а пізніше, в 1819-1820 pp., була проведена францисканська метрика (опис усіх земель). Такий облік землі робився кожні десять-двадцять років. Кадастральні карти земель складалися з найдрібнішою деталізацією кожного квадратного метра площі. Кожне село в Галичині мало свою кадастрову карту.

Велике значення мають матеріали каральних і судово-слідчих органів щодо декабристів, кирило-мефодіївців, народників, опришків, селянських і робітничих рухів та їх лідерів, царських указів про заборону української мови, письменства.

Значна кількість документів (джерел писемних та усних), які стосуються минулих віків, видана друком (Полное собрание русских летописей. В 31-м т.; Архив Юго-Западной России. В 35-ти т.— К., 1895-1914; Джерела до історії України-Руси. В 11-ти т.— Львів, 1895-1924; Российское законодательство Х-ХХ вв. ТА, Законодательство древней Руси. — М., 1984).

Різноманітними документальними матеріалами наповнена історія України XX ст. Особливо це стосується радянського періоду нашої історії. Джерелами першочергової ваги є партійні документи: документи КПРС (програми і статути), матеріали партз'їздів, пленумів і партконференцій, документи керівних парторганів на місцях. Наступними за важливістю є акти законодавчої і виконавчої влади: Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів, обласних Рад народних депутатів. Багато які з цих документів видані друком в спеціальних збірниках.

Важливе значення має радянська періодична преса: газети, журнали. Преса створювала певний визначений фон, тло — політичне, економічне, соціальне, культурне. Преса поділялася на партійну, органів управління, профспілкову, комсомольську, історичну тощо.

Друга категорія документів перебувала в спецсховищах, в закритих фондах архівів і бібліотек. Це документи про голодомори, про культ особи Сталіна, про масові репресії 30-х років, про дисидентський рух в Україні, літературу самвидаву, справи політв'язнів, в'язнів совісті тощо.

Сьогодні в Центральному державному історичному архіві України у Львові зберігається багато документів Литовсько-Польської доби, зокрема документи Галицько-Волинських земель. Документи середньовіччя, нового і новітнього часу зберігаються в державних архівах України в Києві.

Варто пам'ятати про два аспекти значення джерел. Пертий — це загальнотеоретичний. Тобто на джерелознавстві будується світогляд, засвідчується громадська позиція кожної людини. Прикладний аспект значення джерел полягає в тому, що твір вченого чи робота практика не принесуть позитивного результату, якщо вони не базуються на джерелах, на достовірних документальних даних.

Проблема писемних джерел ґрунтовно розглянута в роботі проф. С. Макарчука ("Писемні джерела з історії України". — "Світ". — Львів, 1999).

Історія поділяється і за широтою вивчення об'єкта: історія світу в цілому (всесвітня історія), історія континентів (наприклад, історія Латинської Америки), історія окремих країн і народів (історія України).