Історія України - Кормич Л.І. - Тема IX. УКРАЇНА ЗА ЧАСІВ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII — КІНЕЦЬ XVIII СТ.)

Короткий зміст:

Консолідація козацької державності на Лівобережжі. Українсько-шведський союз І.Мазепи і Карла XII в контексті європейської політики. Участь України в Північній війні; міжнародне значення битви під Полтавою. Спадщина І. Мазепи. Причини поразки гетьмана І. Мазепи. Національно-визвольні рухи у XVIII ст. Галичина і Правобережна Україна у XVIII ст. Значення української козацької державності — Гетьманщини. Основні проблеми:

Перманентна боротьба козацької верхівки за булаву, невдалі політичні кроки та помилки, зрада союзників, втрата підтримки народних мас, опір Польщі, Росії та Туреччини створенню української держави не дали змоги П.Дорошенкові відновити її незалежність. Падіння гетьманства на Правобережжі завершило визвольну війну. Гетьманство І. Мазепи відкрило нову сторінку історії України. Своїм політичним хистом і культурою І. Мазепа зумів швидко підняти авторитет гетьманської влади. Він був переконаний, що сила держави нерозривно зв язана з силою керівника. Як сказав гетьман у зверненні до старшини, стосунки з союзною Москвою він розірвав на користь союзу з шведами заради всього українського народу. І хоч плани І.Мазепи не вдалися, його ім'я залишилося для наступних поколінь символом боротьби за незалежність України.

Все XVIII ст. після цього пройшло під знаком як поступової ліквідації Росією автономії України, так і безперервного жорстокого визискування народу Річчю Посполитою. При цьому ці процеси супроводжувались різноманітними формами опору всіх верств населення (окрім політичної еліти, яка охоче перейшла у свій час на службу як до Польщі, так потім і до Росії) свавільному втручанню російського уряду у внутрішні справи України і одночасно боротьбою проти панської Польщі.

КОНСОЛІДАЦІЯ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НА ЛІВОБЕРЕЖЖІ

60—80-ті pp. XVII ст. відомі в історії України як Руїна. Спадкоємці Б.Хмельницького не змогли успішно завершити його починань. Руїна почалася з усунення в 1657 р. Ю.Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот. Безпорадність та амбіції нових лідерів, втрата підтримки народу, ускладнення геополітичної обстановки призвели до катастрофи — до поразки Визвольної війни. Доба Руїни принесла жахливе спустошення українських земель. Загострилась боротьба за гетьманську булаву. Доходили до межі соціальні конфлікти, відбулася девальвація моральних норм суспільного життя. Порушення суверенітету України її сусідами призвело до фатального розколу на Правобережну і Лівобережну.

В кінці XVII — на початку XVIII ст. центр політичного і духовного життя України зосереджується на Лівобережжі. Українці називали його Гетьманщиною, а росіяни — Малоросією. Після Б.Хмельницького ще зберігалися чіткі ознаки державності — виборність гетьмана та старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо. В Гетьманщині існувала своя система адміністративно-територіального поділу (сотенно-полкова), до якої входили 10 полків (Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський і Полтавський). Це був густозаселений край з розвинутою економікою. На той час на Лівобережжі вже було 11 великих міст; 126 містечок та 1800 сіл, в яких проживало 1,2 млн. чоловік. Окремі міста (Київ, Переяслав, Полтава та ін.) користувалися магдебурзьким правом. Основу населення Гетьманщини складали козаки, українська шляхта, селянство та міщанство. Панівною верствою була козацька старшина та українська шляхта. Точніше про це говорить Т.Яковлева. Правда, вона описує соціальний склад населення Гетьманщини в середині XVII ст., але воно фактично не змінилось і у XVIII ст. Отже, соціальна структура суспільства Гетьманщини була наступною: шляхта, козацька старшина, міщани, духовенство, селянство, козацтво.

Завершення громадянської війни в Україні співпало з підписанням "Вічного миру" 1686 р. та обранням над р. Коломак Івана Мазепи у

1687 р. на посаду гетьмана. З нагоди такої події був укладений українсько-московський договір — Коломацькі статті Договір складався з 22 статей і мав в основі Глухівські статті 1669 року з додатками, зробленими за Самойловича.

Коломацькі статті забезпечували інтереси козацької старшини (гетьман не мав права знімати старшин з посади без царського указу) і передусім військово-політичні права Москви в Україні: зобов'язання дотримуватись "вічного миру" з Польщею; обов'язок посилати козацьке військо проти кримських татар і Туреччини; перебування в Батурині московського стрілецького полку тощо. Договір вперше зобов'язував український уряд "народ малороссийский всякими меры и способы с великороссийским народом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением". Ці статті були подальшим кроком на шляху обмеження російським царем державних прав України.

І. Мазепа керував Гетьманщиною найдовше з усіх гетьманів — понад 20 років. Він майже до останніх днів свого гетьманування зберігав добрі стосунки і довір'я Петра І.

Однак Петро І порушив основну умову Березневих статей — захист України. Тим самим він звільнив І.Мазепу від обов'язку союзника Росії. За допомогою союзу з шведським королем Карлом XII гетьман спробував зберегти автономію України, та це йому не вдалося.

Постать І.Мазепи складна й неоднозначна. В одній особі поєднуються захисник української державності і кар'єрист, тонкий дипломат і улесливий царедворець, меценат і жорстокий гнобитель народних мас. Його портрет відображає складність історичних процесів кінця XVII — початку XVIII ст., а також особисті риси характеру. Суперечливість поведінки гетьмана залежала від збігу його власних інтересів із загальнодержавними. Факти свідчать, що І.Мазепа не зраджував Петра І, а сам був зраджений російським союзником. Не був він зрадником і українського народу, бо за умовами договору зі Швецією Україна мала стати великим князівством під номінальним протекторатом короля Швеції.

Студенти мають зрозуміти, що з 80-х pp. XVII і до початку XVIII ст. царизм обмежував автономію України, що викликало опір українського керівництва, завершальним акордом якого була національно-визвольна акція І.Мазепи.