Історія України - Кормич Л.І. - ФЕОДАЛЬНО-КРІПОСНИЦЬКИЙ ЛАД І ЗАРОДЖЕННЯ КАПІТАЛІЗМУ

Участь українського народу у війні проти Наполеона в 1812 р. Коли французький імператор Наполеон Бонапарт напав на Російську імперію, в боротьбу проти нього вступили і українці. Вторгнення французів на територію Росії викликало в Україні патріотичне піднесення. Форми участі українського народу у війні проти загарбників були різноманітними. Влітку 1812 р. основний тягар війни з ворогом ліг на плечі регулярної російської армії, у складі якої було чимало українців: більш як 48600 рекрутів. Основна їх частина потрапила до кавалерії. Багато полків одержали назву тієї місцевості, де вони були сформовані. Ставлення до рекрутської повинності докорінно змінилося. Німецький поет і вчений Е.М. Арндт, який влітку 1812 р. побував в Україні, писав про те, що рекрути йшли на збірні пункти з піснями: "Ніде не було смутку та сліз, якими раніше супроводжувалися рекрутські набори".

Патріотизм українців яскраво виявився і в період створення ополчення. В Україні воно було двох видів: козаче та земське. Формування козачого почалося ще до появи маніфесту 6 липня 1812р. про організацію ополчення і навіть ще до початку війни.

25 червня на ім'я генерал-губернатора Малоросії князя ЯЛ. Лобанова-Ростовського надійшов рескрипт Олександра І про організацію козачих полків тільки в Чернігівській та Полтавськиій губерніях. У цьому документі не було визначено ані саму їх кількість, ані чисельність солдатів у них. Тому генерал-губернатор звернувся до царя за роз'ясненнями і проханням дозволити йому оголосити козацтву про те, що "назавжди звільниться воно від рекрутчини". Імператор категорично відмовився давати таку обіцянку, і все ж таки населення України з піднесенням зустріло звістку про створення цих козачих частин. І.П.Котляревський, який формував у м.Горошині 5-й Полтавський полк, доповідав кнЛобанову-Ростовському: "Люди, яких я прийняв, чудові... переважною частиною йдуть у козаки із задоволенням, охоче і без... смутку".

6 липня 1812 р. Олександр І видав маніфест про створення земського ополчення, до якого кріпаки набиралися з дозволу поміщиків, а представники інших станів — добровільно. Справа стала всенародною. Особливо активізувалися кріпаки, які сподівалися таким шляхом після закінчення війни здобути собі свободу.

Для забезпечення козаків і ратників населення зібрало 6-місячні запаси продовольства й фуражу, понад 9 мли. крб. грошима. Частина цього майна тут же була розкрадена дворянами, які відали постачанням ополчення. Так, брат начальника чернігівського ополчення генерал-лейтенанта М.В.Гудовича, який був черговим генералом цієї частини, вкрав продовольства на суму 750 тисяч крб. У деяких полках процвітали здирства і побої.

Загалом на війну 1812 р. в Україні було мобілізовано понад 60 тисяч чоловіків, не рахуючи тих, які служили в регулярній армії. Українські козачі полки безпосередньо брали участь у воєнних діях на фронті, а козаки Бузького полку входили до складу партизанського загону Дениса Давидова.

Пригноблений царизмом, зазнаючи соціального і національного приниження, український народ проте знайшов у собі сили для боротьби проти іноземних загарбників. Навіть українці-галичани в складі Австрійської імперії вважали рідною для себе справу боротьби народів Російської імперії проти французьких окупантів. Волинський губернатор повідомляв М.Кутузова, що редактори львівських газет їздять на російський кордон, щоб мати правдиву інформацію про хід воєнних дій. "Наших вістей з надзвичайним нетерпінням чекають, —-писав губернатор, — і коли їх читають, то навіть в публічних місцях, а особливо у Львові, п'ють за здоров'я росіян". Цікавою історичною пам'яткою є видана друком в Коломиї 1902 р. брошюра "Якь Наполеондерь светь воювавъ и сам вь неволю попавь". Судячи з того, що вона була написана "язичієм", можна припустити, що її видали друком москвофіли.

Україна не зазнала французької окупації. Західні її території були захоплені союзниками Наполеона — австрійцями. Вчорашня козацька старшина, яка стала російськими дворянами, була налаштована патріотично. Проте найбільш радикальні елементи серед українського панства бажали Наполеону успіху, щиро вірячи, що він звільнить Україну від російського ярма. Цікаво, що й поляки теж покладали великі надії на французів з Наполеоном, які можуть звільнити Польшу від російського іга.

В історичній літературі недавнього минулого мали за курйоз, що в похідній бібліотеці Наполеона до Росії знайдено було "Енеїду"

І.П.Котляревського, який був членом масонської ложі, що її метою було відокремлення України від Росії. Однак проф.А.Трачевський в своїй біографії Наполеона просто вказує, як на знаний факт, що імператор під час свого московського походу мріяв про повстання в Україні.

Насправді ж французький імператор планував створити з української території і народу нову державу "Наполеоніду", а на її чолі поставити когось із своїх чисельних родичів або маршалів.

Декабристський рух в Україні. Як офіцери, так і солдати російської армії в закордонних походах побачили в Європі інше, так разюче несхоже на їхнє, життя. Наприклад, в переможеній Франції всі громадяни були вільними, конституція забезпечувала їм необхідний мінімум прав і свобод.

В армійському офіцерському середовищі почали виникати таємні організації—масонські ложі і політичні товариства. До однієї такої ложі в Полтаві належав І.П.Котляревський. Ложа в Києві під назвою "З'єднані слов'яни" складалася з українців, поляків, росіян. В неї входили Василь Лукашевич, Павло Пестель, Михайло Бєстужев-Рюмін — майбутні декабристи. В таких ложах набувалися перші навики конспіративної роботи, відшліфовувалися політичні ідеї і засоби їх втілення в життя. Оскільки ініціаторами створення цих лож були росіяни, то саме вони й ставили собі за мету прилучення малоросійського дворянства до всеросійського політичного руху.

Спочатку в Тульчині на Поділлі в 1821 р. виникло Південне товариство декабристів, головою якого був полковник П.Пестель. Він же й написав програмний документ Південного товариства — "Руську правду". Програма передбачала знищення самодержавства, встановлення республіканського способу правління і скасування кріпацтва. На жаль, в цьому документі повністю ігнорувалися національні інтереси всіх народів, які входили до складу Російської імперії.

Північне товариство виникло в Санкт-Петербурзі в 1822 р. Очолював його Микита Муравйов. Поряд з Південним товариством в Україні діяло "Товариство об'єднаних слов'ян", створене в Новоград-Волинському офіцерами П. і А.Борисовими та дворянином Волинської губернії Юліаном Люблінським. Товариство ставило своїм першим завданням ліквідацію кріпосництва і самодержавства. "Не бажай мати раба, коли сам бути рабом не хочеш", — говориться в "Правилах" організації. Оригінальність програми "Товариства об'єднаних слов'ян" полягає в тому, що його члени вважали найкращим шляхом до визволення слов'янських народів від кріпосництва і самодержавства об'єднання всіх народів в єдину федеративну демократичну республіку. Тобто навіть мова не йшла про Україну як державу.

Восени 1825 р. Південне товариство і "Товариство об'єднаних слов'ян" об'єднались в одну організацію в складі Васильківської управи. Загалом же Південне товариство декабристів завдяки об'єднанню виросло до 160 осіб.

У зв'язку з процесом формування нації в Україні активізувався національний рух. В один і той же час поряд з декабристськими організаціями виникло і діяло Малоросійське товариство (1821-1825 pp.), яке очолив дворянин Полтавської губернії Василь Лукашевич. Він вже мав досвід нелегальної діяльності в організації декабристів і в масонській ложі. Метою товариства була політична незалежність України від Польщі. Ця організація не мала чіткої програми своєї діяльності, хоча один тільки факт її існування свідчив про усвідомлення кращою частиною українського суспільства необхідності радикальних змін в державі.

Повстання декабристів планувалося на час літніх військових маневрів 1826 p., коли цар Олександр І повинен був виїхати в Україну. Але за загадкових обставин цар помирає і змовники з Північного товариства передчасно, без узгодження з керівниками Південного товариства, вирішили захопити владу в Росії. Для цього вони, скориставшись династичною кризою, запланували свій виступ на 14 грудня 1825 р., час коронування Миколи І.

Члени Північного товариства розраховували на те, що їм вдасться організувати відмову військ, які вийдуть на Сенатську площу в Санкт-Петербурзі, від присяги новому цареві, і з їх допомогою вони захоплять владу. Хоча керівником повстання був призначений князь С. Трубецькой, насправді ж повстанців очолив К. Рилєєв. П. Каховському було доручено вбити Миколу І. Поспішати треба було ще й тому, що за день до повстання був арештований П. Пестель. Стало зрозуміло, що організація викрита, шляху до відступу у революціонерів не було.

14 грудня 1825 р., в день присяги новому цареві, членам товариства вдалося загітувати на повстання Московський полк і ще декілька військових частин. Здається дивною пасивна форма проведення повстання, тим більше воєнними спеціалістами, які були знайомі з тактикою і стратегією воєнних дій. Декілька тисяч солдатів і десятки офіцерів простояли більшу частину дня в очікуванні, що до них приєднаються решта військ. Мирні жителі столиці співчутливо віднеслися до повсталих. Проте армія не підтримала декабристів. Навпаки, Микола І зумів організувати придушення повстання. Віддані йому війська на чолі з героєм Вітчизняної війни 1812 р. генералом Милорадовичем почали артилерійський обстріл картеччю повсталих і мирного населення, яке зібралося на Сенатській площі. Сотні людей було вбито і поранено.

Почалося повстання декабристів і в Україні. Виступили дві роти Чернігівського полку, до них приєдналися ще три. Вони вступили в м. Васильків, де стояв штаб полку з прапорами і захопили його, а потім вступили в село Велика Мотовилівка. Врешті до повсталих приєднався весь Чернігівський полк. Його командування склало "Православний катехізис" і відозву до народу. Проте повсталих не підтримали сусідні Кременчуцький та Алексопольський полки. Повсталі рушили на Білу Церкву. Частина російських військ, яка залишилась вірною цареві, обстріляла повсталих з гармат на висотах біля сіл Устимівки і Ковалівки. Загинув керівник повстанців С.Муравйов-Апостол. Цей бій закінчився розгромом повстанців.

Почалися арешти декабристів по всій імперії. Майже всіх учасників декабристського руху заслали до Сибіру, а п'ятьох з них — К. Рилєєва, П. Пестеля, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна і П. Каховського повісили за наказом царя вночі 13 липня 1826 р. на кронверку Петропавловської фортеці.

Отже, декабристський рух в Україні — від заснування таємних товариств і до збройного виступу черніговців проти царизму — скінчився. Декабристи зазнали поразки. Це сталося тому, що їх рух був вузько дворянським, а його учасники були дуже далекими від народу. Але справа їх не загинула. Повстання декабристів мало значний вплив і на розвиток антикріпосницького руху в Україні. Повсталі в 1826-1827 pp. селяни Київщини прямо заявляли: "Коли б солдати Чернігівського полку прийшли до Білої Церкви, то й ми б зачали свою справу".

До декабристів з пошаною і любов'ю ставились усі діячі суспільно-політичного руху в Україні. Т.Шевченко, називаючи декабристів "першимиросійськими благовісниками свободи", у вірші "Юродивий" писав:

А я полину на Сибір,

Аж за Байкал; загляну в гори,

В вертепи темнії і в нори

Без дна глибокії, і вас —

Споборники святої волі —

Із тьми, із смрада, із неволі

Царям і людям на показ,

На світ вас виведу надалі

Рядами довгими в кайданах... Становище в сільському господарстві. На початку XIX ст. як в Російській, так і в Австрійській імперіях відбуваються однакові процеси: переважання в аграрній галузі поміщицького землеволодіння з його прогресуючим занепадом; посилення експлуатації селянства, його соціальна диференціація; криза натурального господарства і його перехід на шлях капіталізму. Загострення усіх названих тенденцій прискорює розвиток національного руху.

У суспільно-політичному житті України продовжували панувати кріпосницькі відносини. Більшістю земель володіли дворяни. Селянство поділялось на дві групи — поміщицькі та державні (було трохи й удільних, а в Західній Україні — монастирських). Відробіткова, рента продуктами і рента грошима були основними формами феодальної експлуатації селян.

Державні селяни були вільними. Вони становили більшість населення на Лівобережжі (67%) та півдні України (69%). За користування казенною землею державні селяни платили феодальну грошову ренту державі. Тобто вони знаходились в феодальній залежності від державної скарбниці. Державні селяни до середини 40-х pp. відбували панщизняні повинності, визначені інвентарями державних маєтків. І оброчні, і панщизняні селяни були обкладені різноманітними державними повинностями — грошовими і натуральними, які, зазвичай, були більшими за своїми розмірами, ніж повинності кріпосних селян.

В цей час сільське господарство було основою економіки Російської імперії. Тому стан аграрних відносин значною мірою визначав якість всього суспільного розвитку. Домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях в межах Російської імперії воно становило біля 75% землі, а в межах Австрійської — біля 90%.

Почалися суттєві зміни в сільському господарстві, які визначалися перш за все руйнуванням натурального господарства та переходом на рейки товарності і підприємництва.

Повстання на Поділлі під проводом Уст им а Кармалюка. Розвиток економіки в 1-й половині XIX ст. в Україні посилював кріпосницький гніт селянства поміщиками, які прагнули отримати прибутки від свого господарства за будь-яку ціну. Поміщики збільшували панщину до 5-6 днів на тиждень, запроваджували урочну систему. На один день поміщик призначав роботу, яку можна було виконати лише за кілька днів. Деякі поміщики ставали на шлях повного пограбування селян. Вони зганяли селян з родючих земель і за рахунок селянських наділів збільшували посіви товарного хліба. Поміщики відводили селянам малопридатні або й зовсім непридатні землі, часто навіть забирали всю землю селян, переводячи їх на так звану "місячину".

Позбавлені землі, "місячинники" жили в поміщицьких брудних бараках або навіть хлівах. За виснажливу працю поміщик видавав щомісяця злиденний пайок, якого не вистачало звичайно на утримання сім'ї. Це була одна з найжорстокіших форм феодально-кріпосницької експлуатації. Отже, становище "місячника" нічим не відрізнялось від становища раба. Таке становище кріпаків не могло не викликати в них протесту і штовхало на боротьбу за своє визволення.

Селяни повставали по всій Україні та найтривалішим був рух на Поділлі (теперішні Вінницька і Хмельницька області). Тут селянські виступи не припинялися протягом 1820-1830 pp. Очолив цю безприкладну боротьбу селян і міської бідноти Поділля вихідець із сім'ї кріпака Устим Кармалюк.

Загони озброєних повстанців на чолі з Устимом Кармалюком швидко переходили з місця на місце і зненацька нападали на поміщицькі маєтки. Вони забирали майно, гроші і роздавали все забране малоімущим верствам населення. Поміщиків, які жорстоко експлуатували селян і знущалися з них, Кармалюк прилюдно карав.

Цікавим є опис прикмет У.Кармалюка, який був у розпорядженні поліції: "Устим же, Михайлів син, Кармалюк, прикмет таких: на зріст 2 аршини 6 з половиною вершків, обличчя кругле, ніс звичайний, волосся на голові, брови, вуса і борода русяві, очі голубі, бороду голить, розмовляє російською мовою чисто, родом з с.Головчинець Літинського

повіту, селянин, відданий на службу 1812 року, перебував у 4-му Українському полку, в сТоловчинцях має рідну сестру...".

Рух селян під проводом Кармалюка тривав понад 20 років. Його волю до боротьби не здолали ні арешти, ні катування, ні тюрми. Кармалюк у свої 43 роки вже кілька разів був арештований, дістав близько 4,5 тис. ударів шпіцрутенами і канчуками, тричі був засланий до Сибіру і всі три рази тікав звідти.

Кармалюк розправився з багатьма панами та їх управителями. За довгі роки в повстанських загонах Кармалюка перебувало понад 20 тисяч селян та міської бідноти. Вони здійснили понад одну тисячу нападів на поміщиків. Повстання було придушено після підступного вбивства У. Кармалюка одним з шляхтичів. Тим часом селянські повстання час від часу спалахували в інших місцевостях України.

Розвиток промисловості. В промисловості переважали поміщицькі та державні мануфактури. В основі їх лежала примусова праця кріпаків і примітивна техніка. Великі кріпосні суконні мануфактури працювали в Київській, Полтавській та інших губерніях. Існували і державні (казенні) заводи: Луганський ливарний, Київський арсенал, Шосткинський пороховий завод тощо. На середину 50-х pp. в Україні діяло 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводи. Видобуток вугілля в Донбасі становив 6 млн. пудів на рік.

Після реформи 1861 р. в Україні почався бурхливий соціально-економічний розвиток. Товарно-грошові відносини дедалі глибше проникали в сільське господарство. Почала змінюватись структура землеволодіння— поміщицьке землеволодіння скоротилося на 1/3. Селянське приватне землеволодіння зросло в 4 рази. Та все ж більшість земель залишалася в руках поміщиків.

На Лівобережжі переважали невеликі поміщицькі маєтки, тому їх господарі трималися за докапіталістичні форми господарювання — відробітки. На Правобережжі, де були великі маєтки, а також приватні цукрові заводи і ґуральні, їх власники мали гроші для розвитку технології. Тут капіталістичні стосунки виникали раніше.

Тому в 90-х pp. відробіткова система переважала лише на Чернігівщині, а взагалі ж кількість найманих робітників у сільському господарстві сягала 2 млн. чоловік.

Дуже швидко розвивався залізничний транспорт. Залізниці взагалі були тоді великим носієм цивілізації. Першими були прокладені магістралі Одеса — Балта — Кременчук — Харків, Курськ — Київ —

Бал та. Утворилися величезні транспортні центри — Київ, Харків, Одеса. Було організоване велике державне залізничне господарство, яке на 1900 р. становило 3/4 залізничної мережі України.

У 90-х pp. в залізниці було вкладено стільки ж капіталів, як у промисловість. Попит на рейки, рухомий склад та кам'яне вугілля став основою промислового піднесення. Завдяки вкладенню іноземних капіталів видобуток вугілля в Донбасі виріс з 6 млн. пудів у 1860 р. до 671 млн. пудів у 1900 р. Швидко розроблялися поклади залізної руди в Кривбасі. Англійські підприємці вклали кошти в металургію. На кінець століття в Україні працювало 17 великих металургійних заводів.

В Російській імперії стався промисловий переворот — стрибок у розвиткові продуктивних сил, який полягав у переході від мануфактури до машинного виробництва. В Україні початок його припадає на І половину XIX ст., а завершення — до кінця 70-х — початку 80-х pp. XIX ст. В результаті промислового перевороту остаточно утвердився капіталізм.