Історія України - Кормич Л.І. - ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

16 жовтня 1918 р. останній австро-угорський цісар Карл І видав маніфест про створення в межах бувшої монархії федеративної держави. Народи імперії кинулись самовизначатись. Українці вимагали від Відня передачі їм влади у Східній Галичині, поляки ж з уламків трьох колись могутніх монархій створювали свою державу.

У жовтні поляки у Львові навіть думкою не припускались до того, що ще хтось, окрім них, буде заявляти про свої права на володіння містом. А в цей час вже засідала Українська Національна Рала і Український Генеральний Військовий Комісаріат, які готувались захопити владу. Вони розраховували зробити це за допомогою підрозділів австрійської армії, укомплектованих українцями. 1 листопада з Кракова у Львів повинна була прибути "Польська ліквідаційна комісія", щоб взяти владу у свої руки. Українці вирішили діяти негайно. Вони роззброїли багатонаціональний гарнізон міста і підняли на ранок 1 листопада у Львові український прапор.

1 листопада 1918 p., через 600 років іноземного поневолення, останні 150 з яких припадали на часи панування Габсбурзької австрійської монархії, у Львові виникла національна Українська держава. З 9 листопада вона почала іменуватись як ЗУНР. Поява цієї держави стала наслідком дії багатьох чинників, перш за все високого рівня національної свідомості. Революції в Росії та в Західній Європі захитали монархію Габсбургів в Австро-Угорщині та Гогенцолериів у Німеччині, повалили династію Романових у Росії. Держави Центрального блоку потерпіли поразку в Першій світовій війні.

Отже, коли до розпаду Австро-Угорської імперії залишалися лічені дні, 31 жовтня 1918 р. керівники підпільної військової організації на чолі з поручиком Дмитром Вітовським, що діяла серед українських підрозділів австро-угорської армії, зажадали від керівників українських буржуазно-націоналістичних партій у Львові зважитись на рішучий наступ. Саме військові захопили владу в м. Львові у свої руки і проголосили створення української держави.

Вони мали перед собою приклад Чехії і Словакії, які проголосили себе 28 жовтня Чехословацькою республікою. До рішучих анти-монархічних виступів наближали події у Відні, Будапешті, Любліні. У Кракові була створена Ліквідаційна Комісія для перейняття влади від австрійського державного апарату і її передачі урядові Польської держави, що формувалася на чолі з Ю. Пілсудським.

Організація військових-українців, що спиралась у Львові десь на 2300 солдатів, приступила до дії. Нею був зайнятий Руський Народний Дім, який було перетворено у штаб повстання. Ця організація оголосила себе Українською військовою командою (УВК). Були створені відповідні цільові підрозділи для захоплення намісництва і арешту намісника графа Гуйна, коменданта Львова генерала Пфефера, для захоплення залізничного вокзалу, пошти і телеграфу, ради міста, всіх інших державних та військових об'єктів. Захоплення міста українцями виявилось несподіванкою для польських політичних і воєнізованих організацій у Львові.

В етнічному відношенні Львів за часів іноземного панування перетворився у полонізований плацдарм польської політики і культури в Західній Україні. За переписом 1910 р. на католиків у Львові припадало приблизно 50 відсотків населення. Ця обстановка зумовила те, що вже до 12 години 1 листопада були створені польські збройні загони, які розпочали бої з українськими підрозділами за залізничний вокзал. На чолі польських загонів став генерал Т. Розвадовський.

Саме в ці дні польськими публіцистами був створений романтичний міф "Польщі — Христа Народів", заскоченої зненацька підлим українським плебсом, яка все ж таки піднялась з колін.

На чолі українських загонів лише за той час, коли вони утримували Львів, змінилося три командира - - Д.Вітовський, Г. Коссак,

Г. Стефанів, два з яких починали цю діяльність у званні поручика. Полякам оперативно почала поступати допомога з Варшави. "В обороні Львова, — говорив опісля Юзеф Пілсудський, —зосередилась у свій час більшість зусиль всієї Польщі. Якщо їх візьмемо під військовим кутом зору, то чотири п'ятих таких сил".

Досить швидко зростали і збройні сили ЗУНР, які взяли собі назву Галицька Армія. В неї добровільно вступали солдати-у країн ці старої австро-у горської армії, селянські і робітничі дружини.

Незважаючи на перші прорахунки, Галицька Армія міцніла. Відступивши від Львова, вона зуміла стабілізувати фронт на лінії Сокаль — Рава-Руська — Жовква — навколо Львова — Городок — Судова Вишня Перемишль — Хирів — Лютовиська. Таким він був з перемінним успіхом на окремих ділянках аж до травня 1919 p., тобто — протягом півроку.

До весни 1919 р. Галицька Армія виросла до 100 тисяч чоловік. Виробилась її організаційна структура: рій—сотня — курінь — кіш — загін (сотня — батальйон — бригада — корпус), чіткого значення набрали військові звання: стрілець, старший стрілець, десятник, бунчужний, хорунжий, поручик, сотник, підполковник, полковник, генеральські чини.

21 листопада ввечері українське командування віддало наказ залишити місто. Командувач українського війська Г.Стефанів не знав, що прибулий до Львова з Кракова польський генерал Роя зупинив наступ поляків, поки їм не будуть кинуті на допомогу свіжі військові частини. У зв'язку з тим, що поляки не передбачали такого швидкого відходу українських військ, він здійснювався майже без перешкод. 22 листопада поляки повністю оволоділи Львовом. Та бої за це місто не припинялись ні у 1918, ні у 1919 роках.

Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше — до Станіслава. 22-25 листопада відбулися вибори до Української Народної Ради. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич.

Українська Народна Рада (УНР) прагнула забезпечити широкі права національним меншинам, вирішивши надати їм ЗО відсотків депутатських місць у майбутньому парламенті.

У квітні 1919 р. почалась аграрна реформа, в результаті якої всі маєтки великих землевласників, переважно поляків, експропріювали.

Передбачалося розподілити їхні землі між малозабезпеченими та малоземельними селянами. У січні 1919 р. перша сесія Української Народної Ради у Станіславі проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу.

До Галичини прибула місія Антанти, щоб припинити польсько-українську війну. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район, але військові дії тривали далі. Переважаючі польські сили витіснили УГА з Галичини. В середині липня 1919 р. УГА та уряд ЗУНР змушені були перейти через р. Збруч на територію УНР, до Кам'янця-Подільського. Отже, ЗУНР була ліквідована як держава, не встигнувши оформити всі свої структури.

Ще в травні 1919 p., коли радянські війська перебували під Волочиськом, а на фронт проти Галицької Армії ЗУНР було кинуто 80-ти тисячну армію генерала Галлера, сформовану і озброєну у Франції, уряд Української Соціалістичної Радянської Республіки звернувся до уряду ЗУНР з пропозицією укласти мир і створити спільний фронт проти Польщі. "Не один раз ми доводили, — писав з цього приводу роком пізніше "Червоний Стрілець", часопис для Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА), — що кращих союзників робітники і селяни Східної Галичини не зможуть знайти". Таке ж звернення було ще в березні того ж року. А потім його повторили і в липні 1919 р. Але "Станіславський уряд (ЗУНР), — писав той же часопис, — лише розпечатував наші ноти-звернення і не доводив їх змісту до мас". Однією з причини такого ставлення керівників ЗУНР до пропозицій уряду УСРР став акт 22 січня 1919 p., акт злуки УНР і ЗУНР. Він формально оголосив ЗУНР Західною областю УНР — ЗОУНР, а отже противником УСРР.

У грудні 1919р. диктатор СПетрушевич зібрав у Відні керівництво вже лише формально існуючої ЗУНР для визначення ставлення до акту 22 січня 1919 р. у Києві. Нарада засудила і відкинула петлюрівські переговори з поляками, відмову головного отамана Східної Галичини на користь Польщі. Було також переглянуто акт злуки і вирішено скасувати навіть назву ЗОУНР, повернувшись до назви ЗУНР.

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Боротьба за незалежність України велась в умовах жорстокої громадянської війни 1918—1920 pp. і закінчилась поразкою. Першими ворогами української незалежності були Росія і Польща. Внутрішніми причинами, що призвели до поразки, була відсутність єдності в лавах національно-визвольних сил.

Не було єдності в поглядах на державний, політичний і соціально-економічний лад України. Національно-визвольний рух, соціальний рух (рух борців за соціальну справедливість, який породжував соціалізм), і рух за демократію, який ? рухом за особисту гідність, так і не об'єднались у цей час для досягнення спільної мети — побудови своєї національної держави.

Дійсно, на час повалення самодержавства в 1917 р. в Україні вже існували певні концепції її самостійності. І, мабуть, суть була не в тому, самостійна, чи федералістична буде нова держава— Україна. Це могло вирішитись у залежності від тактичних ситуацій. Насправді ж, точилася боротьба навколо питань, мабуть, більше філософських, моральних. Ще з часів М. Драгоманова і з брошури М. Міхновського поступово ставали зрозумілими форми влади і тип держави України. Але складнішими були напрямок і вибір форм боротьби за державність. Українська інтелігенція, у більшості своїй мистецька, літературна, наукова, і в політиці мислила категоріями високої моралі. Тому для неї було дуже важливим питання, відповіді на яке вона не знаходила; якою мірою можна вийти за межі гуманізму для того, щоб добитись перемоги у боротьбі за владу.

І поки була знайдена відповідь, то було вже запізно, бо життя змусило вдатися до найжорстокіших кроків і все потонуло у кривавому вирі громадянської війни.

Джерела та література

Конституційні акти України. 1917-1920.—К., 1992.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали.— К., 1996.

Нестор Иванович Махно: воспоминания, материалы и документы.— К., 1991.

Винниченко В. Відродження нації.— К., 1990.

Гошуляк I. Про причини поразки Центральної Ради.— УІЖ, 1994.—№ 1.

Дмитренко Ю.Я. Отаман Григор'єв — Україна, 1990, №№ 11-12. Дорошенко Д. Російська окупація Галичини 1914-1916 pp.— К., 1918.

Лебеденко A.M. История анархизма в Украине (конец XIX — начало XX вв.).—К., 1995.

Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва.— Львів 1991.

Музиченко Петро. Історія держави і права України.— Одеса, 1998.— Ч. II.

Полонська-Василенко Наталя. Історія України.— К., 1993. Т. 2. Революция на Украине по мемуарам белых.— М.— Л., 1930. Сергійчук В. Національна символіка України.— К., 1992. Смолій В.А., Степанков B.C. Українська державна ідея.— К., 1997