Історія України - Лазарович М.В. - ПЕРЕДМОВА

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! —

а сила знову розцвіла…

П. Тичина

Чи потрібна Україні історія? А патріоти? Дивні запитання — звичайно потрібні. Тим більше, що ці поняття взаємозалежні, без них будь-який народ приречений на небуття. "Той, хто не знає свого минулого, немає майбутнього" — вічна істина. Без знання багатотисячолітнього досвіду людства неможливо зрозуміти сучасне, передбачити, а тим більше успішно будувати, майбутнє. Не випадково впродовж століть загарбники намагалися викорінювати зі свідомості українців найменші ознаки їхнього національного буття, передусім історію і рідну мову — ті головні компоненти, без яких, за словами О. Гончара, повноцінне існування нації — неможливе.

Тому немає сумнівів, що нашій країні, де віками ретельно винищували все національне, у т. ч. і його носії, де цілі покоління виростали без знання власної історії, без правдивих, не сфальсифікованих уявлень про минувшину свого народу, де досі триває знецінення традиційних моральних норм і духовних надбань, зберігається невизначеність в оцінці подій історичного минулого України, як ніколи потрібна єдина державна політика щодо системи патріотичного виховання молоді — однієї з головних складових національної безпеки будь-якої держави. Не випадково відомий американський політолог З. Бжезинський із цього приводу наголошував: "Головна проблема, яка стоїть перед Україною, — брак глибоко вкоріненого національного усвідомлення громадянської відповідальності. Це стрижнева проблема, з якою країна опинилася віч-на-віч" . Але патріотичні почуття і національна свідомість молодих українських громадян мають будуватися не на абстрактній ідеології, а на конкретних прикладах героїчної боротьби нашого народу за свободу і незалежність України. Тому глибоке вивчення історії яку середній школі, так і у вищих навчальних закладах, сьогодні є нагального потребою. Саме студентство, спираючись на шкільні знання, осмисливши вузлові етапи нашої минувшини у вузівському курсі "Історії України ", здатне сприйняти історію як потужний засіб утвердження національної ідентичності, як основу нашого дальшого поступу і, зрештою, як геополітичний фактор розвитку України. Воістину, як писав безсмертний Кобзар:

Подивіться лишень добре.

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть.. та й спитайте

Тоді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?..

Складний і героїчний історичний шлях, яким пройшли українці, гідний великого європейського народу. Впродовж століть, а — можливо, і тисячоліть, українська нація формувалася на території сучасної України, творила самобутню матеріальну й духовну культуру, суспільно-політичну думку. Дослідники знаходять її коріння у Трипільській культурі, яка досягла найвищого розвитку на наших землях упродовж IV—III тис. до народження Христа (далі — Н. X.), у спадщині скіфів, черняхівських пам'ятках.

Слов'яни, які займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся та сягали Верхнього Подніпров'я, сформувалися як самостійна етнічна спільнота ще до Н. X. Ті, що жили на землях сучасної України, на початку І тис. об'єдналися в державну формацію антів, яких М. Грушевський вважав предками українського народу. Після кількасотлітнього розвитку Антське об'єднання розпалося під ударами Аварського каганату. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень: Держави волинян, Полянського племінного союзу, Руської землі тощо.

Понад 1100 років тому на просторах України утворилася могутня середньовічна держава Київська Русь, яка охопила землі від Чорного до Білого моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя. За своїм соціально-економічним і культурним розвитком вона перебувала на рівні передових країн середньовічної Європи, з багатьма підтримувала тісні економічні, політичні й культурні зв'язки, її військова могутність упродовж кількох століть слугувала захистом від степових кочовиків не тільки власного населення, а й усієї європейської цивілізації.

Наприкінці XII — у першій половині XIII ст. Давньоруська держава занепадає. її безпосереднім наступником стає Галицько-Волинське князівство (згодом королівство), яке на ціле століття продовжило державницькі традиції Київської Русі. Охоплюючи в часи свого найбільшого піднесення 90 % залюднених просторів України, воно вберегло від передчасного завоювання та асиміляції український народ, сприяло його консолідації та усвідомленню власної самобутності, поширювало на своїх теренах передові надбання західноєвропейської культури.

З середини XIV ст. українські землі потрапляють під владу кількох країн. Зокрема Галичина та Холмщина були приєднані до Польщі, Молдавське князівство захопило Буковину, Угорщина — Закарпаття. Решта земель — Волинь, Поділля, Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина — поступово зосередилися у складі Великого князівства Литовського. Та після тривалої боротьби Україна, породивши такі феномени, як козацтво та Запорізька Січ, знову з'являється на європейській політичній мапі. В Італії, Німеччині, Франції, Англії виходить понад десяток творів, присвячених воєнному мистецтву запорізьких козаків, що в численних битвах завзято розбивали загони Кримського ханства та Туреччини. Багато держав, над якими нависла загроза турецької агресії, шукали допомоги у козаків. Навіть Чорне море стали називати Козацьким.

З початком Національно-визвольної революції в середині XVII ст. та першими перемогами українського війська під проводом гетьмана Б. Хмельницького над пихатою польською шляхтою увага всієї Європи знову була прикута до України. Тут відбувалися нечувані досі зміни. На звільненій території було ліквідовано польсько-шляхетську владу, закладалися підвалини нової національної держави, що прагнула об'єднати всі українські землі. Було скасовано осоружне кріпацтво, фільварково-панщинну систему господарювання, велику й середню земельну власність; селяни і козаки знову стали вільними виробниками на своїй землі. Однак прагнення захистити Українську державу від сильного ворога, який не хотів миритися з її втратою, змушувало Б. Хмельницького шукати союзників. Запрошення на допомогу Московії обернулося катастрофою для нашої незалежності. Московські правителі домовилися з Польщею про поділ України на дві частини: Лівобережжя з Києвом відійшло під контроль Московщини, Правобережжя — Польщі. Спроби гетьманів П. Дорошенка, І. Мазепи та ін. відновити незалежність і територіальну цілісність українських земель були безуспішними. У другій половині XVIII ст. автономний устрій України було остаточно ліквідовано.

Новий переділ українських земель відбувся в останній третині XVIII ст., після втрати Польщею державної незалежності, більшість яких опинилася у складі Російської імперії, а Галичина, Буковина та Закарпаття — Австро-Угорщини. На тлі відверто антиукраїнської політики російського царату, який забороняв не лише політичні, а й культурницькі та освітні організації українців, навіть українську мову, політика австро-угорських правителів була значно поміркованішою. У західній Україні з'явилася мережа культурно-освітніх закладів, економічних установ, політичних та парамілітарних організацій, ці території стали місцем, де генерувалася ідея національного визволення та возз'єднання всіх українських земель.

У XX ст. після багаторічної перерви збройну боротьбу за українську державність першими відновили Українські січові стрільці. Об'єднуючи кращі сили української молоді Галичини, захопленої ідеєю відбудови власної держави й об'єднання всіх гілок українського народу, стрілецький легіон у роки Першої світової війни перетворився на своєрідний військово-політичний організм, у середовищі якого тривав невпинний пошук найефективніших шляхів досягнення поставленої мети.

Одним із наслідків Першої світової війни стала перемога Лютневої демократичної революції 1917 р. у Російській імперії, яка поклала край багатовіковому монархічному режимові династії Романових, створила сприятливі умови для піднесення визвольного руху пригноблених народів. Почалася Українська революція, а з нею й відродження національної державності — Української Народної Республіки. Однак упродовж 1917—1921 pp. Наддніпрянська Україна стала ареною запеклої боротьби, де діяли шість різних армій. Спроби урядів Центральної Ради, Гетьманщини, Директорії опанувати ситуацію не мали успіху. Подібне становище склалося й на українських землях Австро-Угорської імперії, де з початком її розпаду було проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки. Одним із найпрекрасніших моментів цього часу стало 22 січня 1919 р. — День злуки У HP і ЗУ HP. Але справжнього об'єднання не відбулося — українські визвольні змагання зазнали поразки, головною причиною стала зовнішня агресія: в Західній Україні з боку Польщі та Румунії, у Східній — більшовицької Росії.

Після невдалої спроби зберегти новостворену національну державність українські землі знову опинилися у складі інших держав: Польщі — Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляшшя; Румунії — Північна Буковина, закарпатська Сигітщина та Бессарабія; Чехо-Словаччини — Закарпаття і Пряшівщина. Проте у найгіршому становищі опинилася та частина України, яка потрапила до складу СРСР. Народ з самого початку відчув на собі наслідки запровадженого більшовиками " воєнного комунізму" та голоду 1921—1923 pp. У 1920-х роках настав короткий відносно сприятливий період закріплення формальних ознак української радянської державності, оманливих обіцянок збудувати рівноправний союз народів на теренах колишньої Російської імперії, політики НЕПу та українізації. Водночас почалося насаджування керівної ролі більшовицької партії, не сприйняття інакомислення, застосування насильницьких методів політичної боротьби. Та найтрагічнішими в історії України стали 1930-ті роки, коли комуністичний режим, прагнучи ліквідувати соціальний ґрунт української національної свідомості, шляхом організації штучного голодомору 1932—1933 pp., винищив до 9 млн українських селян, вдався до жорстоких репресій щодо найбільш активної та інтелектуальної частини нації, заборонив діяльність незалежної від Москви Української автокефальної православної церкви тощо.

Яскравим спалахом міжвоєнного часу на західноукраїнських землях стало існування, хоча і недовго, Карпатської України. Завдяки цьому закарпатці не тільки усвідомили себе частиною єдиної української нації, а й стали прикладом самовідданої боротьби за національну державність для всього українського народу.

Важким випробуванням для України стала Друга світова війна, в ході якої вона зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна, лише людські втрати сягнули 8 млн осіб. Українці зробили вагомий внесок у перемогу над нацизмом, зокрема, близько б мли їх успішно боролися у складі Червоної Армії та радянських партизан, Української повстанської армії та Організації українських націоналістів. Визначною подією Другої світової війни стало приєднання західноукраїнських земель до УРСР, у результаті якого вперше за кілька століть своєї історії переважна більшість українців була об'єднана в межах однієї держави. Однак реалізація цієї акції мала окупаційний характер і під час т. зв. "радянізації" завдала невимовних страждань значній частині населення Західної України.

Не стало легше українському народові й у післявоєнні роки. Незважаючи на входження України в 1945 р. до складу держав — засновниць Організації Об'єднаних Націй, вона й надалі залишалася цілковито залежною від союзного центру, який відмовляв їй у праві на вільний розвиток. Головною метою комуністичного режиму було прагнення до якнайшвидшого відновлення та зміцнення своїх позицій усередині країни і на міжнародній арені будь-якими методами. Як наслідок, українці в 1946—1947 pp. знову відчули на собі трагедію голоду, депортації, відновилися масові політичні репресії, русифікація тощо. Протистояти більшовицькому тоталітаризмові намагалися лише ОУН і У ПА, які боролися під девізом "Здобути волю Україні або загинути за неї!"

Значні зміни в житті українського суспільства сталися після смерті Й. Сталіна. Хоча СРСР й надалі залишався тоталітарною державою, проте такого розгнузданого терору, який був раніше, вже не було. У1954 р. до складу УРСР було включено Кримську область. Розпочалася т. зв. "відлига", в результаті якої було реабілітовано багатьох раніше репресованих громадян, зросла національна гідність українців, сформувалося непримиренне до ідеологічного диктату покоління "шістдесятників" тощо.

З перемогою у Кремлі в середині 1960-х років консервативних сил Україна знову потрапляє в жорсткі лещата радянської офіційної ідеології. У суспільстві наростають кризові явища, занепадає мораль, девальвуються загальнолюдські цінності, утверджується зневажливе ставлення до мови, історії, посилюється цензура, розпочинається переслідування інтелігенції, тотальною стає русифікація тощо. На захист української самобутності стало хоч і не численне, але самовіддане нове покоління борців. Організувавши український дисидентський рух, воно засвідчило, що з розгромом ОУН і У ПА традиції руху опору в Україні не припинилися.

Починаючи з середини 1980-х років розгорнувся новий етап національно-державного відродження українського суспільства. Першим рішучим кроком на цьому шляху стала прийнята 16 липня 1990 р. Верховною Радою Декларація про державний суверенітет України, другим — Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p., третім — Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України, який відбувся 1 грудня 1991 р. Таким чином, після тривалого періоду бездержавності український народ отримав ще один унікальний шанс, щоб перетворити Україну на вільну, демократичну, заможну державу, рівноправного партнера міжнародної спільноти.

Новітня Українська держава розташована в центральній частині Східної Європи (географічний центр континенту знаходиться поблизу с. Ділове Рахівськогорну на Закарпатті) і належить до найбільших європейських країн, посідаючи друге місце (після Росії) за територією — 603,7 тис. кв. км та п'яте (після Росії, Німеччини, Італії, Великої Британії, Франції) за кількістю населення — близько 48 млн осіб. На півночі вона межує з Білоруссю (довжина кордону становить 976 км), на північному сході та сході — з Росією (понад 2000 км), на заході — з Польщею (бл. 540 км) та Словаччиною (майже 100 км), на південному заході та півдні — з Угорщиною (135 км), Румунією (понад 600 км) та Молдовою (майже 1200 км). Південні береги України омивають Чорне (довжина кордону становить 1559 км) та Азовське (400 км) моря, а на крайньому південному заході її землі виходять до нижнього Дунаю — другої за довжиною після Волги ріки Європи. Загальна довжина кордону України становить 7590 км, у т. ч. сухопутного — 6631 км, морського — 1959 км. Максимальна відстань між східним (крайнім східним пунктом є околиця с. Червона Зірка Міловськогорну Луганської обл.) та західним (поблизу м. Чоп Закарпатської обл.) кордонами України становить 1316 км, а між північним (поблизу с. Грем'яч Новгород Сіверського р-ну Чернігівської обл.) та південним (мис Сарич у Криму) — 893 км.

Отже, навіть короткий вступний огляд української історії показує, що впродовж століть Україна, за влучним висловом великого французького філософа Вольтера, завжди прагнула волі. Часто цей шлях був усіяний війнами, голодоморами, зрадами провідників, бездумними і жорстокими бунтами мас, міжусобицями й інтригами, коли, як писав у своєму щоденнику відомий український письменник і політичний діяч В. Винниченко, "читати українську історію треба з бромом..." Чого вартий лише той факт, що, за підрахунками дослідників, упродовж 1914—1945 pp. в Україні в результаті двох світових війн, репресій, колективізації та голодоморів 1921—1923 і 1932—1933 pp. загинули майже кожний другий чоловік і кожна четверта жінка.

І все ж історія України — це передусім величні прагнення і неймовірна жертовність, героїзм і відвага, це Володимир Великий і Ярослав Мудрий, Ярослав Осмомисл і Данило Галицький, Ю. Дрогобич і К.-В. Острозький, Д. Вишневецький і П. Сагайдачний, Б. Хмельницький та І. Мазепа, М. Залізняк і О. Довбуш, І. Галятовський Г. Сковорода, І. Котляревський і Т. Шевченко, М. Шашкевич, М. Драгоманов, І. Франко і Леся Українка, І. Карпенко-Карий іС. Крушельницька, Б. Ханенко, Є. Чикаленко,М. Міхновський, Д. Донцов, М. Грушевський, С. Петлюра, Л. Курбас, С. Людкевич, Микола Хвильовий і Є. Коновалець, А. Волошин й С. Бандера, А. Шептицький і О. Довженко, Р. Шухевич і С. Тимошенко, В. Симоненко і В. Стус, С. Корольов і В. Івасюк та багато інших безіменних творців української історії.

Подальші успіхи Української держави, наше майбутнє залежатимуть тільки від нас, від нашої небайдужості, громадської активності, відчуття суспільного обов'язку, пошани і любові до своєї родини, Батьківщини, національної історії. Пам'ятаймо перевірений віками вислів давньоримського мислителя Цицерона: "Historia est magistra vitae" (Історія — вчителька життя).