Історія України - Лазарович М.В. - 2.2. Піднесення та розквіт Київської Русі

Рано-вранці зійшлися русин і печеніг на полі між двома полками. Довго нікому не вдавалося досягти переваги. Нарешті молодий Кожум'яка схопив печеніга у свої залізні обійми, здавив до смерті і кинув об землю. У стані Володимирового війська пролунали радісні вигуки, й тієї ж миті сурмач зіграв клич до бою. Печеніги кинулися втікати, а русини переслідували їх і рубали мечами. Перемога була повною. Рештки печенізької орди відійшли в степ.

Для захисту від кочівників на південних рубежах Київської держави наприкін. X — у першій пол. XI ст. була також створена величезна за розмахом, складна і розгалужена система гігантських земляних валів з добротними дубовими частоколами на них, фортець, укріплених міст по річках Стугні, Десні, Ірпені, Трубежі й Сулі, яка простягалася майже на тисячу кілометрів (т. зв. Змієві Вали).

Поряд зі зміцненням кордонів Київської Русі Володимир розгортає широку програму реформ, метою яких було посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. Одною з найважливіших була адміністративна реформа (бл. 988 p.), спрямована на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу держави на уділи — землі довкола найбільших міст. Туди призначали врядувати синів великого князя або його довірених осіб — посадників, які в свою чергу створювали місцевий апарат управління. Усього таких уділів було вісім: Новгород, Полоцьк, Турів, Володимир-Волинський, Тмутаракань, Ростов, Муром та Деревська земля з центром у Пінську. Київ, Чернігів і Переяслав становили великокнязівський домен. Удільні намісники безпосередньо залежали від великого князя і виконували його волю. Так Володимир усунув від влади племінних князів та представників могутніх боярських кланів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Сепаратизм місцевої верхівки було подолано, Київська Русь стає об'єднаною державою, в якій родоплемінний поділ суспільства поступається місцем територіальному.

Значне місце як у посиленні обороноздатності країни, так і в зміцненні особистої влади великого князя посідала військова реформа. Вона спрямовувалася на ліквідацію "племінних" збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони. Також було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіння (бенефіції) надавалися за умови несення служби. Це сприяло залученню нових сил із народного середовища, які стали опорою князівської влади, потіснивши і племінну боярську еліту, і норовистих найманців-варягів. Складовою військової реформи, очевидно, було й будівництво згаданої вже системи оборонних укріплень на південних рубежах держави. Довгий час військову прикордонну службу тут виконували осілі племена торків, берендеїв, чорних клобуків, яких раніше було розгромлено й підпорядковано київському князю.

Політичне об'єднання Київської держави потребувало відповідних зрушень і в релігійній сфері. Тому спершу Володимир здійснив спробу запровадити єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном — т. зв. " шестибожжя " — і зробити його обов'язковим для всього суспільства. Однак досить швидко збагнув, що язичництво зжило себе і не відповідає рівневі розвитку Київської Русі, перешкоджає зв'язкам з іншими країнами Європи, більшість з яких були вже християнськими. Правлячій верхівці потрібна була релігія, що захищала б її права, багатства і привілеї, владу над залежним населенням. Тому в сер. 980-х років, після ретельного ознайомлення з провідними віровченнями, великий князь і його соратники схилилися до думки про необхідність прийняття християнства з Візантії, яке вже мало в державі певні традиції. Однак вони розуміли, що прийняття нової віри з рук візантійського імператора і царгородського патріарха може призвести до ідеологічної, а то й політичної залежності від Візантії. Вихід зі складної ситуації знайшовся завдяки сприятливому збігу обставин.

Близько 986 р. у відповідь на прохання візантійського імператора Василія II допомогти придушити повстання полководця Фоки Барди у Малій Азії, князь Володимир наполіг на укладенні союзу з Київською державою та скріпленні його шлюбом з сестрою імператора Анною. Натомість Василій II зажадав, щоб Володимир охрестився і запровадив християнство у своїй державі. На таких умовах і було укладено русько-візантійську угоду. Однак після придушення повстання віроломний імператор відмовився виконувати свої зобов'язання, вважаючи, що руський князь не рівня візантійській принцесі. У відповідь Володимир з військом зайняв Херсонес (околиці нинішнього Севастополя) — головну житницю Візантії й оплот її панування у Криму і примусив імператора дотриматися умов договору, а відповідно й визнати рівноправність обох сторін. Щоправда, одночасно князь Володимир припустився значної помилки, віддавши Візантії як "віно" (викуп за наречену) кримські володіння. Тим самим було втрачено добру нагоду зміцнити впливи Русі у Причорномор'ї.

Після урочистого шлюбу з принцесою Анною у Херсонесі Володимир повернувся з нею додому й заходився енергійно насаджувати нову віру (вважають, що сам він охрестився у 987 р.). За літописом, у 988 р. з наказу князя духовенство хрестило киян на березі Почайни, притоки Дніпра, а згодом — і населення інших міст та сіл. Процес християнізації в Київській державі відбувався повільно, зі значним опором народу (особливо на північних землях), який продовжував поклонятися прадавнім божествам, але неухильно. Вчені вважають, що за князювання Володимира більшість населення країни була навернута, принаймні формально, у нову віру.

Охрещення Русі-У країни було подією великої ваги. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу великого князя і його "божественний" авторитет, сприяло розвиткові культури, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек, будівництву храмів. Цим актом Київська держава остаточно визначила своє місце в Європі, увійшовши як рівноправна до кола християнських народів. Значно розширилися її політичні, економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами, насамперед з Візантією, Болгарією, а також Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Римом, Скандинавськими державами.

Тіснішими ставали стосунки князя Володимира з іншими монархами і завдяки традиційній для того часу практиці династичних шлюбів. Зокрема старшого сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а Ярослава — з дочкою шведського короля Олафа, одна його донька вийшла заміж за угорського короля, друга — за польського, третя — за чеського. Подібні шлюби мали велике значення, оскільки були своєрідною гарантією двосторонніх дипломатичних відносин, зміцнювали політичні, економічні, культурні зв'язки між Русею-Україною та рештою європейського світу.

Отже, за князювання Володимира Великого Київська держава досягла найбільшої політичної могутності. Його діяльність сприяла розквіту Русі і зміцненню її міжнародного авторитету. Значного розвитку набуло господарство. За Володимира, крім гривень, розпочалося карбування перших у Русі золотих і срібних монет — златників і срібників. На них з одного боку було зображено образ Христа, з другого — великого князя, який сидить на троні в царських шатах із хрестому руці. На деяких монетах вперше, як герб князя, було викарбовано знак Тризуба.

Однак останні роки правління Володимира були тривожними. Непокірливість почали проявляти його сини: прийомний — Святополк (син Ярополка), якого він кинув до в'язниці, і рідний — Ярослав, що був намісником у Новгороді. Саме під час підготовки до походу на Новгород Володимир 15 липня 1015р.раптово помер(згодом він був канонізований церквою).

Смерть князя Володимира викликала на Русі небачені досі драматичні події. Його найстарший син Святополк, князь турівський, якого літописець прозвав за жорстокість "Окаянним", бажаючи одноосібно панувати в Київській державі, почав знищувати своїх зведених братів. Спочатку вбив князів: ростовського — Бориса і муромського — Гліба, потім у Карпатах деревлянського — Святослава (ряд істориків заперечують причетність Святополка до згаданих подій).

Проти нього виступив Ярослав, який князював у Великому Новгороді. Святополк звернувся за допомогою до Польщі, до свого тестя — короля Болеслава Хороброго. Звідти привів на рідну землю іноземне військо, яке захопило Київ та почало чинити насильство над місцевим населенням. Однак уже взимку 1018—1019 pp. Ярослав знову заволодів Києвом, вибивши звідти чужинців та Святополка, який утік до печенігів.

Навесні 1019 р. сталася вирішальна битва між двома братами на р. Альті біля Переяслава. Переможцем вийшов Ярослав, названий сучасниками Мудрим, а Святополк змушений був рятуватися втечею за кордон і там, блукаючи "між чехи та ляхи", незабаром загинув.