Історія України - Лазарович М.В. - 9.2. Початки національного відродження

Колонізаторська політика російського царату не змогла вбити живу душу українського народу — його національну свідомість. Українство з жалем згадувало колишню козацьку славу, автономію Гетьманщини, нарікало на скасування російським самодержавством колишніх прав і свобод. Деякі сміливці шукали шляхів виходу з цього підневільного становища.

Передумови відродження

У результаті становлення національної інтелігенції в Україні, як і в усій Східній Європі, починається відродження національної свідомості. Поштовхом до цього став той факт, що із запровадженням кріпацтва, маса людей почала претендувати на дворянство зі страху бути записаними до простих селян й потрапити таким чином у кріпаки. Для вирішення даного питання російський уряд створив спеціальний орган — Герольдію, яка розпочала перевірку підстав претендентів на дворянство. У процесі пошуку відповідних документів у родинних архівах серед представників провідної верстви українського суспільства на рубежі XVIII—XIX ст. з'являється зацікавлення національною історією, етнографією та фольклором. Це сприяло усвідомленню спільності соціально-економічних, політичних і культурних інтересів усіх верств українського народу.

Чималу роль у національному відродженні відіграло формування нової української літератури з чіткими рисами національної своєрідності. Важливою подією стала публікація в 1798 р. "Енеїди" І.Котляревського, написаної народною українською мовою. У цьому творі поет з великим замилуванням змалював тогочасну Україну, її минувшину, відобразив життя українського народу, особливо простого селянства. Велике значення для пробудження національної свідомості мали художні твори Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ'яненка, наукові праці професорів Київського та Харківського університетів М.Максимовича та І.Срезневського. Неможливо переоцінити в цьому контексті "Історію Русів" — твір, що з'явився на межі XVIII—XIX ст. і протягом кількох десятиліть таємно поширювався в середовищі українського дворянства. Анонімний автор цього трактату доводив, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим, відмінним від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення самоврядування.

Загальне народне піднесення в країні викликали Велика французька революція та російсько-французька війна 1812 р. Ожили надії передової частини українського суспільства на реформи внутрішнього ладу країни.

Активними прихильниками радикальної реформації суспільства стали відомі громадські й культурні діячі В.Капніст, В.Каразін, Г.Винський, О.Поліцин, В .Пассек, І.Орлай, І.Котляревський та ін. Серед української інтелігенції поширювався видатний документ французьких революціонерів "Декларація прав людини і громадянина", твори О.Радищева "Вольність" і "Подорож з Петербурга в Москву". Саме тоді В.Капніст в "Оді на рабство" і в драмі "Ябеда" сміливо виступив проти антинародної феодально-кріпосницької системи. Гуманістичні ідеї українських просвітителів підтримало нове покоління патріотів.

Таємні організації

Одним із виявів волелюбних прагнень стала поява в Україні таємних політичних товариств. Їх різновидом було масонство (з англ. mason — каменяр, муляр) — заснований на поч. XVIII ст. космополітичний релігійно-етичний рух, альтернативний до державних структур і державної ідеології, учасники якого визнають "Великого будівничого світу" як творця всього ладу в природі, називають себе будівничими його храму і закликають у своїх творах до морального удосконалення людей та об'єднання їх, незважаючи на релігійну і національну належність, на принципах братерства, рівності, взаємодопомоги і вірності. Найбільша масонська ложа була заснована у Полтаві під назвою "Любов до істини". Членом її був видатний український письменник І.Котляревський. Інший учасник цієї ложі, громадський діяч, історик В.Лукашевич намагався утворити "Малоросійське товариство" з метою боротьби за політичну незалежність України. Водночас у Києві виникла ложа "З'єднаних слов'ян", до якої належали здебільшого польські поміщики та російська інтелігенція. Вони виступали за встановлення приязних відносин між українським і польським народами. Менші провінційні ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині. Спочатку ложі задовольнялися містицизмом масонських обрядів, мало цікавилися суспільно-політичними питаннями. Пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї.

Невдоволення самодержавно-кріпосницьким режимом відчувалося й серед передової частини офіцерів-дворян, які ставили за мету змінити існуючий лад. Найяскравіше ці ідеї виявилися в декабристському русі, тісно пов'язаному з Україною. Зокрема, у Тульчині існувала філія московського "Союзу благоденства". Близьким до цієї декабристської організації був І.Котляревський. Після ліквідації "Союзу благоденства" в січні 1821 р. більшість його членів не припинила політичної діяльності. У березні 1821 р. Тульчинська управа ухвалила рішення про створення нової організації, яка була названа Південним товариством. Остаточно воно оформилось у січні 1822 р. на з'їзді в Києві.

Тульчинською управою, як і всією організацією, керував здібний організатор й освічений полковник, учасник російсько-французької війни 1812 р. дворянин П.Пестель. Товариство мало філії у Кам'янці та Василькові на Київщині. У вересні 1825 р. до нього приєдналося Товариство об'єднаних слов'ян. Воно виникло в 1823 р. у Новограді-Волинському і об'єднувало 50 офіцерів, вихідців здебільшого з дрібних або збіднілих дворянських сімей. Була серед них офіцерська молодь українського походження. Обидва товариства вимагали повалення абсолютизму і створення республіки, ліквідації кріпацтва, яке вважали "справою ганебною, противною людству" , рівних прав для всіх, повної свободи господарського розвитку. Однак декабристські організації не надавали належного значення національному питанню. Теоретик декабристського руху П.Пестель у своїй "Руській правді" виступив як прихильник централізації, засуджуючи федералізм, а населення України вважав "істинними росіянами". Члени Товариства об'єднаних слов'ян, хоч і говорили про федерацію слов'янських демократичних республік, тане згадували при цьому ні про українців, ні про білорусів.

Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. в Петербурзі, закінчилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники Васильківської управи підняли на повстання Чернігівський полк, що розташовувався під Києвом. Проте здійснити свій план повсталим не вдалося. їх не підтримали інші полки, Тульчинська та Кам'янецька управи Південного товариства. Повстання було придушене, а над його учасниками царський уряд вчинив жорстоку розправу. Чернігівський полк розформували, а солдат відправили на Кавказ для участі у воєнних діях проти горців.

Однак революційні ідеї декабристів жили у справах нового покоління борців проти самодержавства і кріпосництва. Важливими осередками суспільно-політичного руху в Україні другої чверті XIX ст. були навчальні заклади, насамперед Харківський та Київський університети. Під впливом повстання декабристів на поч. 1826 р. виник таємний політичний гурток у Харківському університеті. До харківського гуртка входило бл. 20 студентів, службовців, офіцерів. Гуртківці читали і поширювали революційні твори, у яких містився заклик до повалення царського деспотизму, писали антикріпосницькі вірші та памфлети, їх пропагандистська діяльність поширювалася на Харківську, Київську, Чернігівську та інші губернії. На поч. 1827 р. царські власті викрили і розгромили харківський гурток. Однак і після цього пропаганда визвольних ідей у Харкові не припинялася.

Вільнодумство було поширене серед професорів та студентів Ніжинської гімназії, заснованої в 1820р. Гурток прогресивних професорів протягом 1827—1830 pp. боровся проти професорів-реакціонерів. Його підтримувала значна частина гімназистів, зокрема М.Гоголь, М.Прокопович, Г. Висоцький та ін. Царський уряд, дізнавшись про поширення "крамоли" у Ніжинській гімназії, у 1830 р. позбавив професорів-вільнодумців посад і відправив їх під нагляд поліції.

Кирило-Мефодіївське товариство

У 40-х роках XIX ст. на боротьбу проти існуючого ладу стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції. Виникають таємні політичні організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи У країни. Першою такою організацією було Кирило-Мефодіївське товариство, засноване в січні 1846 р. в Києві. Воно увібрало в себе цвіт української думки, людей, які мали величезний вплив на хід українського відродження. Тут були історик Микола Костомаров, тоді професор Київського університету, талановитий письменник і громадський діяч Пантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, видатні етнографи Опанас Маркевич і Василь Білозерський, який згодом відіграв помітну роль в українському громадському житті, й ряд інших. Усього кількість кирило-мефодіївців становила майже 100 братчиків. Окрасою товариства був геніальний поет Тарас Шевченко. Виданий у 1840р. в Петербурзі перший збірник його поезій "Кобзар" відразу здобув Шевченкові широку літературну славу й мав надзвичайний вплив на пробудження української національної свідомості.

Програмні ідеї Братства було викладено в "Книзі Битія Українського Народу" ("Закон Божий") і "Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія", основним автором яких був М.Костомаров, тау "Записці", написаній В.Білозерським. Вони, зокрема, передбачали; 1) створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; 2) побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення низки реформ; 3) скасування самодержавства, кріпосного права та станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян; 4) зрівняння в правах усіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури, освіти тощо.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго, воно не встигло вийти з підготовчої стадії і розгорнути практичну роботу. Уже на поч. 1847 р. його членів було заарештовано, вивезено до Петербурга й там суворо покарані. Тільки через десять років, після смерті царя Миколи І, який особисто затвердив судові вироки, члени братства змогли повернутися до літературної і громадської діяльності. Але значення братства було величезним. Його ідеї та програма надовго визначали головні напрями українського національного відродження.

Незважаючи на всі свої зусилля, царський уряд був безсилим перешкодити зростанню національно-визвольного руху в Україні, відвернути крах кріпосної системи, що назрівав.