Історія України - Лазарович М.В. - Господарство

Після придушення революції 1848—1849 pp. правлячі кола Австрійської імперії зробили спробу ліквідувати революційні реформи й відновити абсолютну владу цісаря. Зокрема було розпущено парламент та скасовано конституцію. Однак невдовзі Австрія, зазнавши дошкульних поразок на міжнародній арені, спочатку від французів та сардинців в Італії (1859), а згодом — від Пруссії (1866), змушена була піти на радикальну реорганізацію свого внутрішнього устрою. Насамперед було зроблено поступки угорцям, які мали сильні позиції в імперії. Внаслідок австро-угорського компромісу Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську (1867). Єднальною ланкою для двох державних утворень стали імператор і єдині міністерства оборони, фінансів та закордонних справ Австро-Угорщини. З українських земель до угорської частини монархії ввійшло Закарпаття, а до австрійської — Галичина і Буковина. Крім того, Відень погодився на неофіційний політичний компроміс із поляками, пообіцявши не втручатися у їхню політику в Галичині.

Господарство

У Західній Україні крізь залишки феодалізму пробивалися паростки соціального прогресу. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкін. 60-х — на поч. 70-х років. Та лише 70—80-ті стали роками становлення фабрично-заводської промисловості. Але з 869 підприємств Східної Галичини більшість становили дрібні, на яких було зайнято по 5—10 робітників. Дрібні підприємства переважали і на Буковині та в Закарпатті. Попереду були борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до сер. 90-х років завершився промисловий переворот.

Названі вище галузі виробництва у Галичині стимулювали залізничне будівництво. У 60-ті — на поч. 70-х років західноукраїнські землі отримали залізничне сполучення із Заходом, яке здійснювалося не тільки з економічних, а й воєнно-стратегічних міркувань. Згодом воно з'єднало Львів з українськими землями, що входили до Росії. До поч. 1901 р. довжина залізниць досягла 3859 км, що сприяло розвиткові торгівлі й промисловості.

Наприкінці XIX ст. почали розвиватися металообробна та машинобудівна галузь промисловості, хоч і на низькому технічному рівні.

Проте Західна Україна залишалася землеробською. У сільському господарстві почали застосовувати нову техніку, вирощувати нові культури, використовувати вільнонайману працю, розвивати торгове тваринництво та зернове господарство. Земля, як і раніше, була зосереджена в руках поміщиків і селян, які розбагатіли. У Східній Галичині налічувалося 80 % дрібних селянських господарств, на Буковині — 87 %. Схожа картина спостерігалася і в Закарпатті, де становище погіршувалося через проведену у 1867 р. комасацію та сегрегацію (комасація — це зведення розкиданих дрібних земельних ділянок в один масив; сегрегація — відокремлення селянських пасовищ від поміщицьких).

Селяни сплачували непосильні викупні платежі, витрачали великі кошти на тривалі судові процеси за ліси й пасовиська, за т. зв. пропінацію. Економічний тягар, що лежав на плечах трудового люду, цим не обмежувався. Його значно посилювали як прямі, так і непрямі податки, різноманітні повинності.

Неодмінним атрибутом західноукраїнського села була корчма, що служила місцем для лихварських операцій, пристановищем для покидьків суспільства, у т. ч. й поліційних агентів. За підрахунками В.Навроцького, на кожне галицьке село у 1869 р. припадало в середньому чотири корчми.

Становище селян Західної України набагато погіршилося внаслідок економічної кризи 70—80-х років XIX ст. Дані офіційної статистики свідчили, що за смертністю населення Галичина займала перше місце в Європі. Протягом усього пореформеного періоду не припинялася боротьба селян за право користуватися громадськими лісами і пасовищами. У Східній Галичині та на Північній Буковині відбувся 871 селянський виступ. Селяни використовували такі форми боротьби: відмову працювати у поміщицьких маєтках, страйки, збори, захоплення поміщицьких земель, втечі, підпали.

Важким було становище західноукраїнських робітників. Тривалість робочого дня, розмір заробітної плати, умови праці та життя залежали від підприємців. Хоч у 1885 р. австро-угорський уряд видав закон про обмеження робочого дня 11 годинами, насправді він тривав 12 і більше годин. Найнижчою в імперії Габсбургов була зарплата робітників Західної України. Львівський робітник отримував вдвічі менше, ніж віденський. До того ж жіночу та дитячу працю, яку досить широко використовували у промисловості краю, оплачували наполовину нижче за чоловічу.

На західноукраїнських землях поступово народжується та міцніє робітничий рух. Перший організований виступ робітництва відбувся в січні 1870 р. 100 львівських друкарів провели 7-денний страйк, який закінчився їх перемогою. На рубежі 70—80-х років поряд із страйками робітники проводили демонстрації, збори, мітинги. На них, окрім економічних, висували політичні вимоги, зокрема щодо впровадження загального виборчого права. Виникають нелегальні робітничі гуртки.

Повільний розвиток економіки західноукраїнських земель, які залишились аграрно-сировинним колоніальним придатком Австро-Угорщини та країн Заходу, не міг повністю забезпечити робочими місцями сільське та міське населення краю. Це викликало в кін. XIX — на поч. XX ст. масову еміграцію, зумовлену всією сукупністю суспільно-економічних відносин, чинників соціального і національного гніту. Серед основних причин еміграції І.Франко називав перенаселення, пролетаризацію і пауперизацію більшості селян, злиденні заробітки робітництва. Лише протягом 1890—1914 pp. більш як 500тис. галицьких українців емігрували до Канади, США, Південної Америки. Великих масштабів досягла сезонна заробіткова еміграція в Німеччину, Швецію, Францію, Данію, Румунію,

Росію. Тільки в Австрію за 1870—1913 pp. емігрувало 800тис. селян. У Закарпатті кількість емігруючих набагато перевищувала природній приріст населення.

Одним з небагатьох чинників, що позитивно впливав на економічний розвиток західноукраїнського регіону, був своєрідною формою економічної самооборони місцевого населення, стала кооперація. Перше західноукраїнське кооперативне товариство — торгове підприємство "Народна торгівля" було організовано у 1883 р. у Львові. Діяльність "Народної торгівлі" спочатку зводилась виключно до підтримки української приватної торгівлі. Проте вже в 1907 р. воно перетворилося на союзне об'єднання споживчих кооперативів. Важливою подією в кооперативному русі Галичини було заснування в 1899 р. товариства "Сільський господар", яке у 1913 р. налічувало понад 32 тис. членів. Найчисленнішими серед кооперативів були кредитні спілки. Даючи десятипроцентні позики, вони швидко витіснили більшість лихварів. У 1909 р. українські підприємці заснували акціонерний земельний іпотечний банк, який фінансував інші кредитні заклади, зокрема "Крайовий союз кредитовий", " Народну торгівлю", " Крайову спілку господарства і торгівлі". Зміцнило позиції товариство "Дністер", яке у 1907 р. мало 213 тис. клієнтів. У1911 р. воно почало діяти і на Буковині, де створило страхову компанію "Карпатія ". Всього перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях налічувалося 1500 різних кооперативів.