Історія України - Лазарович М.В. - 14.4. Становище української культури у міжвоєнний період

Зазнавши поразки в національно-визвольних змаганнях 1917— 1921 pp. Україна знову втратила свою державність, а її землі на кілька десятиліть відійшли до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Таке становище змінило, але не перервало українського культурного процесу, особливий сплеск якого відбувся у 1920-х роках на теренах підрадянської України, де проголосили курс на українізацію. Національне відродження у цей час охопило різні аспекти життя українства, яскраво позначившись на освіті, науці, літературі, мистецтві.

Освіта

Прагнучи покінчити з "буржуазним минулим" та збудувати нове, комуністичне суспільство, більшовики за всяку ціну хотіли зберегти контроль над культурною сферою. Це давало їм можливість підпорядкувати собі духовне життя народу. Необхідною передумовою залучення широких народних мас до культури була ліквідація неписьменності. За переписом 1920 р. в Україні нараховувалося 48 % неписьменних віком від 9 до 49 років. 21 травня 1921 р. Раднарком УСРР видав постанову про ліквідацію неписьменності, за якою все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати або писати, зобов'язане навчатися грамоті.

Завдяки активній діяльності органів освіти, широких кіл учительства і громадських організацій на кінець 1926 р. в Україні працювало 13 тис. шкіл, гуртків і пунктів ліквідації неписьменності (лікнепів), в яких навчалися понад 540 тис. осіб. Для координації цієї роботи було створено Республіканську комісію з боротьби з неписьменністю, а на місцях діяли губернські, повітові та волосні комісії. Як наслідок, у 1927 р. чисельність письменних в УСРР становила вже 70 % дорослого населення у містах і 50 % у селах. До 1939 р. загальний показник письменності населення віком понад 9 років зріс до 85,3 %.

Енергійні заходи у 20-ті роки робилися і для подолання дитячої безпритульності. У1922 р. в Україні нараховувалося 1,5 млн безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт. Для них було організовано десятки відповідних навчально-виховних закладів. Одним з найвідоміших теоретиків і організаторів цієї роботи був А. Макаренко. Очолюючи впродовж 20—30-х років заклади для неповнолітніх правопорушників та маючи значний досвід роботи зі специфічним контингентом, він велику увагу приділяв розумовому вихованню дітей і підлітків, удосконаленню педагогічного процесу в школі, поліпшенню навчально-виховної роботи. Стрижневою у його системі виховання була трудова діяльність.

Поряд із ліквідацією неписьменності та безпритульності одним з найважливіших завдань т. зв. культурного будівництва було формування системи освіти. Спершу українські більшовики не мали чіткого плану щодо цього питання й усю свою діяльність спрямували на ліквідацію старої системи освіти, відокремлення школи від церкви, формування нового апарату управління освітою тощо. Нову українську систему освіти вони намагалися будувати за російським зразком. Видане в травні 1919 р. "Положення про єдину трудову школу УСРР " передбачало запровадження безплатного і спільного навчання дітей обох статей з восьми років; загальноосвітній і політехнічний характер освіти, заборону релігійного виховання; запровадження продуктивної праці дітей. Скасовувалися перевідні та випускні іспити, домашні завдання, п'ятибальна система оцінювання знань. Негативно впливав на освітній процес і т. зв. класовий підхід, коли дітям із т. зв. експлуататорських сімей перешкоджали в доступі до освіти, директивно впроваджували в освітніх закладах вивчення марксизму, переслідували старе українське вчительство.

У 1920-х роках в Україні діяла загальноосвітня трудова школа двох ступенів: перший – 1-4-й класи (учні віком від 8 до 11 років) і другий — 6-7-й класи (учні віком від 12 до 15 років), Середню освіту учням віком від 16 до 18 років давали професійні школи з трирічним терміном навчання. Розвивалась мережа фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) і гірничопромислових шкіл, де термін навчання становив 3—4 роки. Тут із учнів, що закінчили чотирирічну початкову школу, готували робітників масових професій нижчої кваліфікації. Також існували трирічні загальноосвітні школи сільської молоді, де загальна освіта в обсязі програми 5—7-х класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У1923 р. було 17,1 тис. початкових і семирічних шкіл, де працювало 46 тис. учителів і здобували освіту 1,4 млн учнів. У 1927/28 навч. р. в УРСР налічувалося 20,4 тис. початкових, семирічних і середніх шкіл, 70,1 тис. учителів і 2,5 млн учнів. Поза освітнім процесом усе ще залишалася понад третина дітей шкільного віку.

З проведенням українізації розширювалася мережа шкіл з українською мовою викладання. Так, наприкінці 1920-х років 97% українських дітей навчалися рідною мовою (у 1990/91 навч. р. цей показник становив лише 4 7,9 %). Разом із тим у школах викладання проводилося мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, єврейською, польською, німецькою та ін. Зокрема, вже в 1925/26 навч. р. діяло 1214 російських шкіл, 625 — німецьких, 457 — єврейських, 337 — польських, 74 — болгарських, 31— татарська, 17 — чеських, 5 — вірменських, 3 — ассірійських, 1 — шведська.

Починаючи з 1930 р. в Україні вводилося загальне обов'язкове чотирирічне навчання для всіх дітей і підлітків віком від 8 до 15 років. У 1934 р. запроваджувалася єдина для всього СРСР система освіти, яка складалася з трьох типів шкіл: початкова — 1— 4-й класи, неповна середня — 1—7-й класи і середня — 1—10-й класи. Наступного року окремою партійною постановою визначалися початок і кінець навчального року, тривалість уроку, запроваджувалися правила поведінки та єдина шкільна форма, єдині норми і п'ятибальна система оцінювання. Розширювалась мережа шкіл та їхня матеріальна база. Станом на 1937/38 навч. р. в УРСР нараховувалося 22,5 тис. загальноосвітніх шкіл, де навчалося 5,4 млн учнів та працювала 181 тис. учителів.

Стандартизація торкнулася й навчальних програм та підручників з усіх предметів, що викладалися у школі, вони ставали однотипними для всіх шкіл, їх автори мусили трактувати всі проблеми тільки за марксистсько-ленінською ідеологією. Учителі, у свою чергу, викладаючи матеріал, мали дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу вітчизняної історії став сталінський "Короткий курс історії ВКП (б)".

Певні зрушення відбулися в галузі вищої школи, перед якою було поставлено завдання готувати нову, радянську інтелігенцію. З цією метою на початку 1920-х років розпочинається її реорганізація і пролетаризація, перебудова на нових, соціалістичних засадах. Зокрема, для того щоб зменшити серед студентства частку представників т. зв. нетрудових верств, вводився класовий принцип прийому до інститутів і технікумів, коли переважне право на зарахування мали вихідці з робітників і незаможних селян, передусім комуністи, комсомольці, червоноармійці, члени профспілок і комнезамів. Для них установлювалися відповідні квоти, не вимагалося атестата про середню освіту, не проводилося вступних іспитів. З метою підготовки робітничої і селянської молоді до навчання у ВИЗ створювалася мережа т. зв. робітничих факультетів (робітфаків), які з часом перетворилися па основний канал комплектування інститутів і технікумів (якщо в 1928р. на робітфаках навчалося 7,5 тис. осіб, то в 1933 р. — вже 90 тис).

На відміну від Росії, де технікум був підготовчою ланкою до інституту, в Україні — інститут і технікум вважалися рівноправними вищими навчальними закладами з тією різницею, що технікум випускав вузьких фахівців-практиків вищої кваліфікації, а інститут — висококваліфікованих спеціалістів широкого профілю. Українська система також вилучила зі своєї схеми університети, перетворивши основну частину їх факультетів на інститути народної освіти. Підготовку вчених здійснювали академії та різноманітні інститути теоретичного знання, а партійних і радянських працівників, пропагандистів і викладачів суспільних наук — т. зв. комвузи і рад партії кол и.

З початком 1930-х років експерименти у вищій школі продовжилися . В цей час розгорнулася уніфікація вищої і середньої спеціальної освіти та реорганізація її за галузевим принципом. Інститути стали вищими спеціальними навчальними закладами, технікуми — середніми спеціальними. Замість широко профільних ВНЗ створювалися галузеві, вузькопрофільні інститути. У1930 р. при найбільших технічно оснащених підприємствах були відкриті заводи-втузи, в яких готувалися інженерно-технічні працівники без відриву від виробництва. Але дуже швидко існування дрібних вузькопрофільних, слабо оснащених навчальних закладів виявилося нераціональним, і вони знову були об'єднані у багатопрофільні.

Наступними кроками па шляху вдосконалення навчального процесу були ліквідація бригадно-лабораторного і комплексного методів навчання, що не забезпечували студентам потрібних знань, підвищення ролі лекцій, семінарських і лабораторних занять, запровадження складання іспитів і індивідуальних оцінок знань студентів, обов'язкове проходження ними виробничої практики тощо. Вводилися нові навчальні плани і програми, розширювалося видання підручників і навчальних посібників.

З вересня 1933 р. Україна повернулася до університетів, у результаті чого відновили свою роботу Київський, Харківський та Одеський університети, відкрився новий університет у Дніпропетровську. У системі педагогічної освіти було встановлено два типи навчальних закладів: чотирирічні педагогічні інститути, які готували вчителів для середньої школи, і дворічні учительські інститути, що готували вчителів для неповної середньої школи. Тоді ж для комплектування студентських колективів ВНЗ і технікумів найбільш підготовленими абітурієнтами були введені вступні іспити з профілюючих дисциплін. У1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вищих і середніх спеціальних навчальних закладах; близько 90 % студентів отримали державну стипендію. Також встановлювалися вчені ступені доктора і кандидата наук, наукові звання професора і доцента, почесні звання заслуженого діяча науки, техніки і мистецтва, що стимулювало підвищення кваліфікації і педагогічної майстерності викладачів.

На початок 1941 р. в Україні діяли 173 ВНЗ, де навчалися 197 тис. студентів, і 693 середні спеціальні навчальні заклади з 196 тис. учнів. Зростала кількість спеціалістів. Однак тотальна ідеологізація навчального процесу стала визначальною рисою освіти того часу. Школа, в тому числі вища, перетворилася на знаряддя партійної політики. На перший план висувалася не фахова підготовка спеціалістів, а їхня відданість комуністичному режимові.

У непростих умовах перебувала освіта на західноукраїнських землях. Найважче приходилося під румунським українцям, які, по суті, були позбавлені можливості навчати своїх дітей у національних школах. У Польщі українська освіта розвивалася в основному завдяки "легальному сектору" українського визвольного руху, зокрема товариствам "Просвіти" і "Рідної школи". Підтримку Чехословацької держави відчувало українське шкільництво Закарпаття, де кількість національних шкіл у цілому відповідала частці українства.