Історія України - Лазарович М.В. - Опір утвердженню комуністичного режиму в Західній Україні

Прихід Червоної армії у вересні 1939 р. на західноукраїнські землі викликав піднесення серед більшості місцевого населення. Воно висловлювало свою щиру вдячність за звільнення від польського гноблення та за омріяне возз'єднання українських земель. На честь "визволителів" у містах і селах зводилися тріумфальні арки, нерідко прикрашені синьо-жовтими прапорами; їх вітали хлібом і сіллю, квітами, церковними процесіями з хоругвами та іконами. Однак, у процесі утвердження тоталітарного режиму первісний ентузіазм західних українців почав згасати. Порятунком для багатьох з них від комуністичних репресій стали втечі у німецьку зону окупації — т. зв. Генеральне губернаторство, куди належала й частина етнічних українських земель (Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя) площею 16 тис. кв. км, на якій проживало бл. 550 тис. українців. Протягом 1939—1940 pp. сюди втекли від 20 до 30 тис. чол., передусім члени політичних партій, діячі кооперації, науки і культури. Вони розселялися серед своїх земляків, зокрема багато осіло у Кракові — центрі Генерального губернаторства. Краків згодом перетворився в осередок економічного, культурного та громадського життя українців. Тут і в інших місцях виникали українські громадсько-культур ні організації, відкривалися школи, комітети самодопомоги, кооперативні, молодіжні та спортивні організації. Зокрема, в регіоні діяли 902 українські школи, 2 гімназії, 1000 кооперативів, 900 відділень "Просвіти",українські видавництва, виходила щоденна газета "Краківські вісті" тощо. Навесні 1940 р. було створено координаційний орган під назвою Український центральний комітет (УЦК), який очолив відомий учений Володимир Кубійович. УЦК захищав соціально-економічні інтереси українців у Генерал-губернаторстві.

Ті українці, що зосталися під радянським режимом, намагалися протистояти зростаючим безчинствам. Активною була позиція церкви, насамперед греко-католицької на чолі з митрополитом А.Шептицьким, яка надавала значну моральну підтримку населенню та відкрито протестувала проти численних насильств з боку нової влади, апелювала до вищого державного керівництва. Чинити опір старалася також молодь, у першу чергу студентська, відмовляючись вступати до комсомолу та відвідувати лекції з марксизму-ленінізму, розповсюджуючи антирадянські листівки.

Єдиною політичною силою, що не лише зберегла свою структуру, а й значно розширила її, стала Організація українських націоналістів. Вона мала великий досвід нелегальної діяльності і постійно поповнювалася новими кадрами, які не хотіли миритися з існуючим режимом. Націоналісти поширювали антирадянські прокламації, вивішували синьо-жовті прапори, перешкоджали проведенню виборів та колективізації, вбивали представників радянської адміністрації тощо.

Значною перешкодою на шляху організаційного зміцнення націоналістичного руху був розкол, який стався після вбивства Є.Коновальця. Він призвів до утворення двох окремих і непримиренних організацій: ОУН (В) — бандерівської, або революційної, очолюваної С.Баядерою, та ОУН(М) — мельниківської, очолюваної А.Мельником, які впродовж багатьох років поборювали одна одну. Це завдало великої шкоди всьому українському національно-визвольному рухові, хоча ОУН залишалася й надалі єдиною організованою політичною силою, яка боролася за незалежність і соборність України.

Що ж до польського руху опору, то він, на відміну від ОУН, не мав достатнього досвіду підпільної роботи і практично був розгромлений радянськими каральними органами.

Отже, приєднання західноукраїнських земель до УРСР було визначною подією, важливим етапом у боротьбі за соборність, у результаті якого вперше за кілька століть своєї історії переважна більшість українців з'єдналася в межах однієї держави. Як писав тоді Володимир Сосюра:

З'єдналося серце навіки,

що віками роздерте було...

Однак реалізація цієї акції мала окупаційний характер, оскільки була наслідком злочинної змови двох диктаторів та завдала невимовних страждань значній частині населення Західної України, серед якого, в результаті, запанували антикомуністичні та антирадянські настрої. До того ж, приєднуючи західноукраїнські землі, радянський режим переймався не інтересами українського народу, а прагненням назавжди покінчити там із національно-визвольним рухом.

Становище східноукраїнських земель

Важким в умовах комуністичного режиму залишалося й становище населення східних областей України. Незважаючи на те, що на кінець 1930-х років масовий огульний терор припинився, його жахливі наслідки, передусім морально-психологічні травми, продовжували справляти згубний вплив на суспільство. Практично на будь-якому великому підприємстві відчувалася гостра нестача технічних спеціалістів і керівників промисловості. Залякана технічна інтелігенція у складних ситуаціях на виробництві боялася брати на себе відповідальність.

Труднощі в економіці командно-адміністративна система намагалася усунути притаманними їй наказними методами. Так, за найменше порушення — прогул чи запізнення людина звільнялася з роботи, а нерідко й позбавлялася волі. Іншим указом збільшувався робочий час, заборонявся самовільний вихід робітників і службовців з підприємств та установ. Трохи пізніше випуск неякісної і нестандартної продукції прирівняли до свідомого шкідництва. Водночас було вжито заходів до подальшого розгортання так званого соціалістичного змагання. Неучасть у ньому почала розглядатись як ознака нелояльності.

На початок 1940-х років остаточно виявилося призначення щойно збудованої "матеріально-технічної бази соціалізму" як, по суті, потужного військово-промислового комплексу (на 1941 р. асигнування на оборону становили більш як 43 % державного бюджету). Причому українська промислова база була її наріжним каменем. На 1940 р. Україна видобувала 50,6 % загальносоюзного видобутку вугілля, виробляла 64,7 % чавуну, 48,8 — сталі, 67,6 — залізної руди, 25,7 % — електроенергії тощо.

Завдяки кільком урожайним рокам, практично дармовій праці селян, а також запровадженню механізації, передових методів агрокультури, в тому ж році колгоспи України дали понад 20 % загальносоюзного виробництва товарного хліба, 73% — цукру, 20% — м'яса та ін.

Однак, незважаючи на форсовані темпи індустріалізації та досягнення у деяких галузях важкої промисловості, їх результати значною мірою були знівельовані авантюрною політикою комуністичного режиму на чолі з Й. Сталіним. Особливо це виявилося з початком німецько-радянської війни.