Історія України - Левицька Н.М. - 10.2 Суспільно-політичне життя українського народу

Світове співтовариство схвально сприйняло результати всенародного референдуму: у грудні 1991 р. незалежність України визнали 68 держав.

Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави. Міністерство закордонних справ, долаючи різноманітні ускладнення, почало розгортати мережу своїх посольств. Постала кадрова проблема.

Велике значення для України мало визнання її незалежності Росією.

Визнавши Україну незалежною, уряд Б. Єльцина сподівався зберегти за Москвою становище домінуючого центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму Співдружності Незалежних Держав. У документах про СНД, підписаних у грудні 1991 р. в Мінську, статус Співдружності навмисно не було сформульовано. Росія розглядала СНД як зародок державного утворення, яке повинно було зберегти і за можливості розвинути успадковані від Радянського Союзу зв'язки між колишніми союзними республіками. На противагу цьому Україна вважала СНД міжнародним механізмом, який доповнював і координував процес формування якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами, утвореними на території СРСР. З її точки зору, цей механізм мав на меті передусім сприяння більш успішному розв'язанню проблем, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Парламент та уряд здійснювали політику, яка повинна була забезпечувати реалізацію національних інтересів України, утвердження її державності.

Українське керівництво здійснювало щодо Росії зважену політику, намагаючись вирішувати болючі питання через переговори. Однак воно не розглядало Крим як предмет українсько-російських відносин і розв'язувало існуючі на півострові проблеми як внутрішні. Зокрема, багато було зроблено для відновлення історичної справедливості щодо виселених з півострова у 1944 р. кримських татар. Повернення цього народу на історичну батьківщину розпочалося в останні роки існування СРСР. Після того, як СРСР розпався, витрати на переселення та влаштування кримських татар на нових місцях цілком лягли на український бюджет. Поважаючи волю населення Кримської області, Верховна Рада України прийняла в лютому 1992 р. закон про відновлення автономної республіки. Однак для російських законодавців кримська проблема й надалі залишалася актуальною. З'їзд народних депутатів Росії в грудні 1992р. доручив Верховній Раді провести слухання про статус Севастополя. Російський парламент у липні 1993 р. прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю статусу міста Російської Федерації. Юридичну неспроможність такого рішення змушений був підтвердити сам російський президент. Рада Безпеки ООН теж визнала безпідставність цього кроку російських законодавців.

Поважаючи міжнародні угоди про непорушність кордонів, що склалися в Європі після Другої світової війни, Б. Єльцин не підтримував зазіхань шовіністично настроєних державних діячів Росії на українські землі. Водночас він майстерно переніс вістря кримської проблеми на питання про Чорноморський флот. Маючи головну базу в Севастополі, цей флот налічував до 300 кораблів переважно застарілих конструкцій (найсучасніші судна були на той час уже виведені Росією з акваторії Чорного моря. У червні та серпні 1992 р. Л. Кравчук і Б. Єльцин на зустрічах у Криму досягли домовленості про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на 5-річний період. Отже, перемогла точка зору російської сторони. Домовленість не розв'язала проблеми, але послабила напруженість між двома країнами.

Тільки через п'ять років, коли розрахунки російських політиків на нежиттєвість української державності повністю провалилися, Б. Єльцин приїхав у Київ. 31 травня 1997 р. сталася справді історична подія - підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. У договорі вказувалося, що сторони "визнають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів". Було також визначено правові засади розв'язання проблеми Чорноморського флоту. Флот та інфраструктура були поділені порівну, але Росія викуповувала непотрібні Україні кораблі. Сума викупу і вартість 20-річноі оренди бази в Севастополі покривалися боргом України за енергоносії.

Законом від 17.09.1991 р. назву УРСР було замінено на споконвічну назву держави - Україна.

8 жовтня 1991р. прийнято Закон "Про громадянство України", яким визначено статус її населення. Громадянство України отримали усі, хто проживав на її території і не був громадянином іншої держави.

У листопаді цього ж року було прийнято "Декларацію прав національностей України" і Закон "Про національні меншини в Україні", який зафіксував право кожного народу на розвиток своєї національної мови, культури, відродження історико-культурних традицій і т. ін.

У своїй державотворчій діяльності Президент і Верховна Рада України приділяли багато уваги проблемам розбудови Збройних сил. На час проголошення незалежності чисельність армії у трьох військових округах, на які була

Рис. 10.4 Прапор України

Рис. 10.5 Державний гімн України

поділена Україна (Київському, Прикарпатському та Одеському), становила 726 тис. осіб.

Верховна Рада України прийняла майже півсотні документів щодо Збройних сил. На їх основі відбувалися реформування військових управлінських та організаційних структур, формування військово-технічної політики, вдосконалення матеріального забезпечення армії та системи підготовки військових кадрів, створення механізму соціального захисту військовослужбовців і членів їх сімей тощо. Отже, процес розбудови Збройних сил мав керований характер. Було прийнято низку законів про розбудову Збройних сил України та її правоохоронних органів.

4 вересня 1991 р. було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради видала указ "Про державний гімн України" -"Ще не вмерла Україна".

28 січня 1992 р. Верховна Рада проголосила державним синьо-жовтий прапор. Малим гербом України було затверджено тризуб. З тих пір національна символіка була визнана державною.

Важливу роль у суспільно-політичному житті України відіграв процес виникнення політичних партій.

Розвиток багатопартійної системи. Проте зміцненню і консолідації новоутворюваних партій перешкоджало зокрема те, що був відсутній "Закон про політичні партії в Україні", який вступив в силу лише 28 квітня 2001р. Розвиток соціально-політичних, державотворчих процесів гальмувало й те, що у нас створено понад 100 політичних партій різного спрямування, які часто виступали дестабілізуючим фактором у Верховній Раді і суспільстві в цілому. У березні - квітні 1994р. відбулися вибори до Верховної Ради (головою її було обрано лідера Соціалістичної партії України О. Мороза), а у червні - липні цього ж року - вибори Президента України (ним став Л. Кучма, за якого у другому турі віддали свої голоси понад 52 % виборців).