Історія України - Пасічник М.С. - Переяславське князівство.

Особливе місце в консолідації українських земель належало Переяславському князівству. Воно не мало повної політичної самостійності, залежало від київських князів, а тому було нерозривно зв'язане з Київським князівством. Переяславське князівство займало територію від Дніпра на заході до Псла на сході, від верхів'їв Сули, Хоролу й Псла на півночі до Дніпра на півдні. На цих просторах жили переважно українці, нащадки давньоукраїнського племені сіверян. Але з часом тут почали селитися берендеї, торки, турпеї, печеніги та інші тюркомовні племена. У ході економічного та побутового спілкування переселенці запозичували найкращі матеріальні й духовні надбання переяславців, передавали їм свої у веденні тваринництва тощо. Відбувався природний процес інтеграції територіально близьких української та тюркської культур. Тобто й Переяславське князівство не стояло осторонь від тих етнічних процесів, що відбувалися й на інших українських землях. Український етнос включав до сфери свого впливу тюркомовні племена степу.

Політична історія Переяславщини була тісно пов'язана з Київським князівством. Так сталося, що переяславський князівський стіл був останньою сходинкою на великокнязівський КИЇВСЬКИЙ престол. Після князювання у Переяславі великим київським князем став син Володимира Мономах Ярополк. Прицілюючись до київського престолу, ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий готовий був пожертвувати за Переяславщину більшістю своїх північно-західних володінь. Після тривалої кровопролитної боротьби в Переяславі утвердився син Юрія Долгорукого Гліб, який у 1169 р. став київським князем. Його син Володимир також посів місце батька на Переяславщині. Володимир Глібович був найпомітнішою фігурою серед переяславських князів після

Володимира Мономаха. Особливо прославився він непримиренною й одночасно успішною боротьбою з кочівниками. Його передовий загін з 2100 переяславців і берендеїв у 1184 р. у складі військ київського князя Святослава Всеволодовича розгромив половців і захопив у полон грізного хана Кобяка. Наступного 1185 р. він спільно із союзниками розтрощив половецький табір хана Кончака на р. Хоролі. Правда, цього ж року Володимир Глібович був змушений рятуватися від половецької орди за міцними мурами Переяслава, але врешті-решт відігнав їх від міста. Відступаючи, половці завдали Переяславщині тяжких втрат, про що з болем писав літописець Нестор: "Це у Римі (українське місто Римів) кричать під шаблями половецькими, а Володимир під ранами". Під час походу на половців у 1187 р. Володимир Глібович застудився й помер. Після нього в Переяславі не стало князів, здатних залишити помітний слід в історії України.

Боротьба з монголо-татарською навалою і відродження Української держави.

На початку 20-х рр. XIII ст. на підступах до Русі-України з глибин Азії та Далекого Сходу з'явилися войовничі племена монголів і татар. На цей час володар Монгольської держави Чингісхан (великий хан) підкорив Північний Китай, Південний Сибір і Середню Азію. Величезна імперія сполошила півсвіту, її спасіння було тільки в подальшому безперервному територіальному розширенні та фізичному винищенні племен і народів, що не бажали підкорятися. Просуваючись на захід, монголо-татари обійшли з півдня Каспійське море, вдерлися на Кавказ, розгромили Грузію і в Передкавказзі зіштовхнулися з об'єднаними силами половців, ясів, черкесів та інших місцевих народів. 25-ти-сячне військо монголо-татар не могло нічого вдіяти з ними, й тоді воєначальники Субудай і Джебе вдалися до випробуваних раніше хитрощів. Граючи на етнічних почуттях половецьких ханів щодо спільного походження, вони домоглися відходу половців від їхніх союзників і, скориставшися із цього, розпорошили спочатку племена ясів і касогів, потім наздогнали половців на Дону і в 1222 р. розгромили їх. Залишки половецьких орд хана Кобяка відступили до Дніпра під захист українських князів. Смертельна небезпека змусила українців і половців об'єднатися. На київському з'їзді українських князів у 1223 р. було ухвалено рішення допомогти південним сусідам у боротьбі з монголо-татарами. Навесні цього року на о. Хортицю привели свої дружини галицький, волинський, київський, чернігівський, смоленський, трубчевський, путивльський і курський князі. З часу Святослава Ігоревича Русь не збирала такої раті. Руси й половці переправилися на лівий берег Дніпра під Олешшю, розбили авангард монголо-татарської армії, захопили великі табуни коней, отари овець та чимало іншої здобичі.

Легка перемога приспала пильність князів. На р. Калці їхні зморені тривалим походом дружини зіткнулися з готовими до битви основними силами монголо-татар. Але гіршою за втому була неузгодженість дій слов'янських князів. Ніхто з них не хотів поступитися першістю, кожен жадав здобути славу переможця над небаченим досі ворогом. 31 травня (за іншими даними 16 червня) 1223 р., не чекаючи інших князів, Мстислав Удатний та Данило Галицький зі своїми полками та половці переправились через річку і вступили в бій з монголо-татарами. Половецька кіннота не витримала натиску противника, кинулася безладно тікати й порушила бойові порядки галичан і волинян. Полки Мстислава Удатного й Данила Галицького на очах інших князів були розгромлені. Переможці оточили військо київського князя Мстислава Романовича на правому березі Калки й три дні штурмували його табір. Нарешті князь піддався на пропозицію Джебе й Субудая покинути табір і повернутися додому. Переможеним гарантувався безперешкодний відступ. Але воєначальники давали обіцянки не для того, щоб їх виконувати. Щойно київські дружинники вийшли з табору, монголо-татар и накинулися на них і майже всіх перебили. Полонених князів татарські хани поклали під дошки, всілися на них і, так бенкетуючи, задушили. З учасників походу повернувся на Русь ледве кожен десятий, решта полягла в українських степах. Переслідуючи русі в, монголо-татари дійшли до Дніпра, спустошили південні околиці Київської землі й так само несподівано, як з'явилися, зникли.

Після смерті Чингісхана землі Монгольської держави були розділені між його синами. Незавойовані західні простори дістав онук великого хана, син Джучі — Батий. У 1236 р. монголо-татари розгромили царство волзьких булгар, а восени наступного року почали завойовувати Рязанське князівство. Незважаючи на героїчний опір населення, нападники захопили й дощенту зруйнували Рязань, Володимир, Суздаль, Москву, Переяславль-Рязанський та інші міста й сотні сіл. Пройшовши вогнем і мечем північно-східні землі і не діставшись до Новгорода 100 верст, загони кочівників повернули на південь.

Розгром північно-східних князівств не навчив руську знать нічого. Князі продовжували ворогувати один з одним і навіть не робили спроб об'єднатися для відсічі ворожого нападу. Кожен вважав, що до нього черга не дійде, а якщо й дійде, то він відсидиться за міцними міськими мурами. Навесні 1239 р. монголо-татари вторглися у порубіжні українські землі. Перший удар прийняв на себе стародавній Переяслав, неприступний форпост України на південно-східному порубіжжі. Його мужні захисники на чолі з єпископом Симеоном були знищені, а місто захоплене й спалене. Відважно боронилися й захисники Чернігова у жовтні 1239 р. На допомогу обложеним встиг з дружиною князь Мстислав Глібович, але майже всі його воїни полягли під стінами града. Монголо-татари увірвалися до Чернігова, перебили жителів і дотла спалили будівлі. З Чернігова Менгухан послав гінця до київського князя з вимогою здати місто, а сам з усією ордою рушив униз уздовж Десни. Наказавши вбити гінця, князь Михайло покинув Київ і втік до Угорщини. Проте Менгухан не наважився штурмувати найсильнішу на Русі фортецю й відвів війська на південь. Наприкінці року монголо-татарська кіннота слідом за розбитими половцями вдерлася до Криму й заволоділа майже всім півостровом.

1240 р. почався нападами монголо-татар на ще не зруйновані південні українські міста. Одна за одною падають Княжа Гора. Витичів, Білгород, Василів та інші фортеці Київської землі, які заступали столицю з півдня.

Восени 1240 р. чи не вся армія хана Батия оточила Київ. Скрипіння возів, ревіння худоби, іржання коней і людський гамір заглушали голоси стривожених киян. Поставивши дерев'яні пороки (стінобитні машини), нападники день і ніч били ними в стіни й штурмували фортечні мури. Приблизно за чотири тижні їм пощастило зробити в стіні пролом біля Лядських воріт (сучасний Майдан Незалежності) й захопити частину валу. Але наспіла допомога й після запеклої сутички відкинула татар. Другого дня захисники зайняли укріплення "міста Володимира" й приготувалися до оборони. Але татари прорвалися в середину Києва біля Софійських воріт і, знищуючи всіх підряд, рвалися до князівських палаців на Старокиївській горі. Захисники міста на чолі з воєводою Дмитром за ніч поставили перед Десятинною церквою огорожу із загострених вгорі колод. Тут і обірвалася остання сторінка оборони "матері міст руських". Вранці 6 грудня від стріл і шабель монголо-татар загинули останні захисники Києва. З 50 тис. киян врятувалися лише 2 тис, а з усіх будівель залишилося ледве 200. Київ лежав у руїнах і попелі, завалений тисячами трупів. Після короткочасного відпочинку монголо-татарські загони рушили на захід, руйнуючи на своєму шляху міста й села. Населення України мужньо обороняло свої оселі, майно й власне життя. Запеклий опір загарбникам вчинили захисники Вишгорода, Білгорода, Володимира та багатьох інших міст і городищ. Нечуваний героїзм проявили захисники невеликого городища Райки на Житомирщині. Тривалий час вони відбивали штурми татар, і навіть коли ті вдерлися в городище, продовжували битися з ними на вулицях і в будинках. Майже вся територія городища була всіяна трупами чоловіків, жінок та дітей.

Але розрізнені острівці народного опору не могли врятувати Україну, і в 1241 р. її надовго завоювали монголо-татари. Потім настала черга поневолення інших європейських країн, зокрема Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини. Наштовхнувшись на героїчний опір південних слов'ян, ослаблена армія монголо-татар у 1242 р. відійшла на схід. У пониззі Волги монголо-татари утворили свою державу — Золоту Орду із столицею в Сараї.

З утратою політичної самостійності в історії України почався новий етап. Змінилися форми політичної влади, розстановка суспільних сил, соціально-економічне становище населення, зовнішньополітичні стосунки, почалося пристосування всіх форм життя до нових умов існування. Золотоординські хани тримали під контролем внутрішнє життя, намагалися будь-що не допустити відродження єдиної держави. Для цього вони розпалювали ворожнечу між місцевими князями й не давали нікому зміцнитися. Київ і Київська земля спочатку були передані у відання володимиро-суздальських князів, а потім під владу ханських намісників. Київський князь Михайло Всеволодович хоч і повернувся до Києва, але жив за містом, на острові, і в 1246 р. був убитий в Сараї. Київська земля обезкняжилась, князівські роди не претендували на вищу владу. Переяславське князівство взагалі припинило існування як окреме територіально-політичне об'єднання. Чернігів із землями відійшов до Брянського князівства. Постійні грабіжницькі набіги монголо-татарських правителів на лівобережні українські землі супроводжувалися винищенням людей, занепадом сільського господарства та ремесла. Представники місцевих князівських родин у другій половині XIII ст. не наважувалися на збройне протистояння могутній імперії.