Історія України - Пасічник М.С. - Українсько-московські взаємини.

На перешкоді здійснення планам Хмельницького стали не тільки факти випадкового характеру, як смерть старшого, дуже обдарованого сина Тимоша і молодість та нездатність Юрія до управління козацькою державою, але також і зовнішні обставини. Зокрема, не в інтересах Москви було зміцнення роду Хмельницького, популярності й авторитету цього прізвища. Московському урядові було відомо, що наступником Б. Хмельницького в гетьманському уряді має бути його син Юрій (про це надійшло повідомлення окольничого Федора Бутурліна). Проте Москва була зацікавлена, щоб в Україні хоч на деякий час було безгетьманство. Вона підтримує в Україні "виборний принцип" і допитується, чи всіх формальностей дотримано при виборі нового гетьмана. Дізнавшись про смерть Хмельницького, московський уряд посилає в Україну стольника Кікіна з грамотою до "Війська Запорозького": "...й онъ Юрьи отъ всего войска гетманомъ обранъ или нетъ, про то царскому величеству неведомо й потому ему (Кікіну.— Авт.) къ нему Юрью къ одному не указано, а прислані онъ отъ царского величество съ грамотою ко всему войску запорожскому, й подать ему та царского величества грамота велено всему войску запорожскому, й къ гетманову сыну й къ писарю къ Выговскому не ходить".

Представники козацької старшини в розмовах з московськими дипломатами висловлюють побоювання, що Юрась Хмельницький в системі влади піде слідами свого батька: "І при ньому, мовляв, гетьмановім сині є багато таких, які з ним у приязні, а з полковниками не в згоді, і хочуть вони йому казати, щоб він, гетьманів син, ради не збирав, аби йому своєї влади не зменшити, так як і батько його ради не збирав, а володів усім сам: що розкаже, то все військо і робить".

Москва охоче втручається в незгоди між козацькою старшиною, що виникли в зв'язку з питанням про Богданового наступника. Вже на першу козацьку раду після смерті Б. Хмельницького, що відбулася в Чигирині, московський уряд намагався відправити своїх воєвод для контролю. На гетьманський бунчук і булаву з'явилося чимало претендентів з-поміж козацької старшини. Чи не кожний полковник мріє стати гетьманом, керуючись думкою — "чим я гірший".

Миргородський полковник Григорій Лісницький не хотів віддавати гетьманських клейнодів новому гетьманові Юрієві Хмельницькому, і козацька старшина була змушена майже силою їх у нього відібрати. Серед таких настроїв правлячої верстви у середовищі українського старшинства Москва легко могла скористатися схильністю "до внутрішной между собою незгоди". Привід до втручання давала сама козацька старшина, починаючи від найвищих начальників. Навіть І. Виговський, найближчий прибічник Богдана Хмельницького, не "був на висоті" у розумінні державних завдань козацької верстви. "Канцлер Війська Запорозького", а згодом запеклий ворог Москви, І. Виговський таємно від старого гетьмана видає московським людям дипломатичні документи-листування гетьманського уряду з різними іноземними державами, які переважно ворогували з Москвою. Передаючи таємні листи до гетьмана, Виговський говорив бояринові Бутурліну: "Хотя будетъ отъ гетмана въ чёмъ й пострадать, однако готовъ великому государю нашему, его царскому величеству служить".

Услід за І. Виговським чимало людей були готові служити московському уряду за грамоти на маєтки, за хутро та за "сукно английское". Згодом І. Виговський, ставши гетьманом, висловлював протест московському урядові з приводу того, що він приймає посланців з України без його відома та ще й його ворогів. Але ж своїми сепаратними зв'язками з Москвою за спиною гетьмана Б. Хмельницького він сам показав приклад підриву авторитету влади в Україні. Люди з найближчого оточення Б. Хмельницького, такі, як І. Виговський, П. Тетеря та інші, також без відома гетьмана, випрошували собі царські грамоти на землю.

Хоча Б. Хмельницький отримав такі грамоти на Чигиринський повіт та персонально на Гадяч, він все ж не допускав відновлення старого землеволодіння. За нього, наприклад, Юрій Немирич, що приєднався до Війська Запорозького, не міг повернути своїх старих маєтків. Гетьманський уряд по завершенні національно-визвольної війни, в якій вирішальну роль відіграли селянські маси, був змушений зважати на настрої покозаченого селянства, і Б. Хмельницький намагався знайти шлях компромісу, який більш-менш відповідав би реальному співвідношенню сил в Україні. Не допускаючи відродження латифундій, гетьманський уряд наділяв потрібних для держави людей землею за їхню службу.

Козацьку старшину не задовольняло те, що право винагородження за військову службу належало гетьманові. Таємно від Б. Хмельницького вона шукала ласки у московського царя, який щедро наділяв землею в Україні "значних", коли вони зверталися за грамотами в Москву на підтвердження володіння маєтками. Проте ніхто із "челобитчиків" випрошеними в Москві местностями фактично не володів, "опасаясь отъ Войска Запорожского". Вони тільки задовольнялися царськими грамотами в надії на "ліпші часи", коли ці грамоти будуть мати реальну силу "и Павелъ Тетеря говорилъ, чтобъ де царское величество не про что про то, чемъ кто его царского величества пожалованії не велелъ, потому что про то и гетмань Бог дань Хмельницкий не ведалъ".

У цих переговорах Тетері з боярами в Москві виявилися й інші подробиці внутрішніх взаємин в Україні за гетьманування Б. Хмельницького. Війську Запорозькому після Польщі дісталася велика здобич: "И которые напередъ, сего въ той всей Украинъ, в Малой Росіи и на Подоліи были городы и мъста королевскіе и кляшторскіе и панскіе маетности и тъми всъми владеют и доходы обирають на себе гетманъ и всё войско запорожское". Однак з цих доходів у царську скарбницю "нічого не доходило". Але Тетеря пояснив боярам, що й до гетьманської скарбниці мало що доходило: "А в Ніжинськім та в инших повітах полковники збирають з двора золотих по два й по три, а гетьманові, мовляв, хоч дещо й дадуть, то ж все, а користають з того полковники, і від того у них чиниться заколот і бунт".

Державний апарат, який сформувався в Україні в ході революційних подій, не був однорідний щодо свого складу. Цей апарат не мав жодних традицій, цієї інерції історичного процесу, яка дає змогу на довший час утримуватись на поверхні життя навіть слабшим організаціям.

Складові елементи керівного військового апарату не відзначалися високими моральними і політичними якостями. Могутня індивідуальність Хмельницького отримувала егоцентричні прагнення козацької старшини, хоч, як відомо, не завжди успішно. Коли ж не стало старого гетьмана, то навіть серед "значних" відбувся розкол на групи. Саме в розбраті козацьких зверхників лежить зародок Руїни.

Перемога національно-визвольної війни в Україні зумовила значні зміни в окремих верствах населення. Насамперед, майже зникла як пануюча верства шляхта польського типу. Хоч у Переяславському договорі та в подальших "статтях" згадується про права шляхти в Україні, насправді ж шляхта залишалася тільки за назвою. Прагнучи мати вплив у державі, вона дала змогу "Військові Запорозькому" абсорбувати себе. З вищих груп козацтва формувалася нова панівна верства. Цей процес формування нового стану в умовах ще не пережитої війни був дуже болісний. Вищим колам суспільства довелося з перших кроків своєї діяльності наштовхнутися на не бажані для неї прагнення селянства до звільнення. Уже Б. Хмельницький почав відступати від черні, своєї "правої руки", і ми знаходимо його універсали монастирям і окремим особам на право володіння селами.

Звичайно, відновити стару систему шляхетського панування над посполитими селянами Б. Хмельницький не міг. Але оскільки він повертав деяким колишнім власникам їхні маєтності "кгрунта власньіе", то був змушений сам окремими розпорядженнями встановлювати стосунки між власниками й селянами у нових обставинах. Після переможної національно-визвольної війни формула "звиклое послушенство" не могла задовольнити селян, і тому, наприклад, в універсалі на ім'я шляхтича Носацевича Б. Хмельницький зазначає: "А що тамъ слободяне ройжскіе часть тихь же его власнихт засьли грунтові, абыконечно зь того десятину кождій даваль.

Хоч Хмельницький радо приймав ту шляхту, яку "Бог нахилив до Війська Запорозького", проте шляхетний стан після війни вже не міг відродитися. У післявоєнний період націю репрезентував новий козацький клас. Ця верства була не викристалізована і в своєму складі мінлива й плинна. Український уряд не знав навіть чисельності козацтва.

Повністю поділяємо думку В. Смолія про те, що Богдан Хмельницький — історична особа, оцінка якої не може бути однозначною. Він був однією з найвидатніших постатей в українській історії: відстоюючи загальнонародні інтереси, зробив справжній прорив у формуванні внутрішньої політики, згуртував у єдиний повстанський табір найрізноманітні суспільні сили, організував і повів їх на повалення влади польської шляхти в Україні, стояв біля джерел створення Української держави. Однак нині, з висоти третього тисячоліття, можна бачити непослідовність і половинчастість дій гетьмана, нелогічність окремих його вчинків, відсутність ціннісних орієнтирів тощо. Та все це треба узгоджувати з контекстом тогочасної епохи — неоднозначної і суперечливої, де перепліталися старий й новий лад, де все ще панував середньовічний світогляд і тільки зароджувалися суспільні явища, притаманні Європі XVII ст. В оточенні ворожих сил гетьманові доводилося маневрувати, йти на компроміси, часто відмовлятися від своїх планів і задумів. Однак генеральної лінії свого життя, глибокий сенс якої полягав у визволенні рідної землі від ненависного іноземного гноблення та створенні незалежної Української держави, Богдан Хмельницький дотримувався до останнього свого подиху.