Історія України - Пасічник М.С. - Формування традиційного одягу українців.

В цьому питанні використовуються цікаві сучасні дослідження М. Білан та Г. Стельмащук, які вважають, що український народний одяг — яскраве й самобутнє культурне явище, яке розвивалося й удосконалювалося протягом століть. У народному костюмі відбилися спільність походження та історичної долі східних слов'ян, взаємовпливи культур інших народів. Зберігаючи ознаки різних епох, особливості костюма являють собою важливе джерело вивчення етнічної історії населення, його соціально-класової структури, естетичних поглядів та уявлень.

Історія українського народного костюма генетично пов'язана з традиціями Київської Русі. Археологічні розкопки засвідчують широкий розвиток ткацтва та різноманітних ремесел того часу, дають певне уявлення про давньоруське вбрання. Відомості про одяг є і в давньоруських писемних пам'ятках. Так, в Іпатіївському літописі згадується кожух, у "Слові о полку Ігоревім" — кожух і опанча, в інших джерелах — сорочка, ногавиці, корзно (плащ), свита, клобук, вінець тощо. Чимало знахідок свідчать й про побутування в Київській Русі шкіряного та плетеного одягу, великої кількості прикрас. Ці матеріали суттєво доповнюються іконографією XI— XIV ст.: фрески, ікони, книжкові мініатюри дають уявлення про одяг панівних верств населення — князів, бояр, дружинників тощо. На фресках Софійського собору в Києві збереглись зображення одежі не тільки князівської сім'ї, а й музикантів, мисливців.

Костюм давньоруської селянки був самобутнім та барвистим. Він складався із довгої вишитої сорочки, поясного одягу у вигляді одного або двох незшитих (а пізніше — двох частково зшитих) шматків орнаментованої чи картатої вовняної тканини (дві запаски, плахта, паньова). На голові у дівчини був вінець, а у заміжньої жінки — рушникоподібний шматок тканини, що накидався на багато прикрашений твердий, виконаний із дорогої тканини головний убір, яким щільно закривали волосся. На ноги одягали плетені або шкіряні постоли.

Досить чітко виявлялись тогочасні регіональні відмінності костюма, які брали свій початок ще з часів давніх племінних об'єднань. Це стосувалось передусім прикрас, що їх виробляли місцеві майстри, — бронзових та срібних підвісок, якими прикрашали головне вбрання та зачіску, скроневих та нагрудних прикрас. Але ці особливості з розвитком ремісництва у містах поступово нівелювались. Стійкішими були традиції виробництва тканого одягу, плетенного взуття, а також техніка та мотиви орнаментики, особливо сорочок, які майже до кінця XIX ст. зберігали давні локальні особливості. У цьому плані слід виділити одяг населення Середнього Подніпров'я — територіального центру формування української народності.

Комплект чоловічого селянського одягу складався із сорочки до колін, що одягалась навипуск та підперізувалась шкіряним або плетеним поясом, а також нешироких штанів (портів, гачів). На поясі кріпилися різні необхідні речі — кресало, гребінь, невеликий ніж. Головним убором слугувала валяна шапка, взуттям — личаки або шкіряні постоли. У холодні пори року одягали сукняну свиту, взимку — хутряний кожух.

Вбрання простого міського населення було близьким до селянського. Городянки також носили довгу сорочку та незшитий одяг типу обгортки або запаски. На голову дівчата одягали вінець, а жінки — очіпок, який покривали рушникоподібним полотном із білої тканини (обрус, намітка). Але значно різноманітнішими були прикраси: привіски, сережки, намиста, браслети тощо. Чоловічий костюм теж генетично був пов'язаний із селянським.

Одяг заможних городян — феодалів, багатих купців — мав більше елементів, його шили з дорогих тканин як місцевого виробництва, так і привезених із закордону. Жіночий костюм складався з довгої сорочки, поверх якої одягався плечовий короткий одяг із дорогої тканини, що залишав відкритими вишитий поділ та низ рукавів. Зверху накидали корзно — плащ, скріплений фібулою на правому плечі. На ногах — кольорові чоботи, голову обвивали рушникоподібним убором, під яким носили шапки, прикрашені дорогоцінним камінням, вишивкою, підвісками — колтами. Головний убір жінки, як і багато інших елементів вбрання, мав ритуальне значення і використовувався у різних обрядах. Покривання волосся було обов'язковим. "Світити волоси" вважалось неприпустимим і, за уявленнями, могло викликати неврожай, падіж худоби тощо.

На Русь імпортували різні види тканин — шовкові (паволока), сукняні, оксамитові. Із Західної Європи привозили фризькі та фламандські сукна. Ці тканини використовували переважно князі та бояри, з них виготовляли церковний одяг. Із арабського Сходу, крім тканин, надходило намисто з кольорового, посрібленого чи позолоченого скла. У той же час широкі верстви населення користувались виробами місцевих майстрів та ремісників.

Отже, основні елементи українського народного одягу за своїм походженням були давньослов'янськими; їх можна розпізнати за такими компонентами, як тунікоподібні сорочки, поясний стрій у вигляді прямокутної смуги тканини (опинці, горботки) або вузької орнаментованої запаски, вузькі полотняні чоловічі порти. Давньослов'янські елементи виявляються і у верхньому одязі типу гуні, манти та опанчі, дівочих вінках, рушникоподібному жіночому головному уборі, домотканих поясах та ін. Вони певною мірою збереглися й у орнаментиці вишивок та художньому ткацтві: стилізовані мотиви тваринного орнаменту, ромб з гачками, який у давніх слов'ян уособлював родючість тощо.

Генетичний зв'язок народного українського вбрання з культурою Давньої Русі простежується й за іншими джерелами. Так, археологічні матеріали, що стосуються другої половини І тисячоліття н. е., засвідчують, що на території Дніпровсько-Дністровського межиріччя вирощували льон та коноплі, на базі землеробства розвивалось скотарство, постійним заняттям було й полювання на диких звірів. Отже, рослинні волокна та продукти тваринного походження були основною сировиною для тканин.

Одночасно археологічні та писемні пам'ятки засвідчують майнову та соціальну диференціацію східнослов'янського суспільства. Йдеться про численні скарби (коштовності й монети), поховання, що містили, зокрема, речі, які були ознакою влади або високого стану (гривни, поясні набори, персні, коштовну зброю). Ці прикраси декорувалися багатим орнаментом. В "Слове о богатом й убогом" (XII ст.) багатий ходить "в паволоце й в кунах, а убогий руба не имать на телесьі", у першого нога в "червлене сапозе", а в другого — "в личницьі".

Незважаючи на феодальну роздробленість та ординську навалу, що гальмували загальний розвиток давньоруської культури, традиції Київської Русі продовжували відігравати важливу роль у наступні епохи. Водночас давалися взнаки інтегративні культурні процеси, які сприяли, зокрема, формуванню народного вбрання.

Так, одяг населення Правобережної України зазнав деякого впливу польсько-литовської культури, який особливо був відчутний з переселенням польського населення на Поділля. Носіння одежі регламентувалось спеціальними законами, виданими польським урядом. Зокрема, навіть заможному міщанству не дозволялось носити шляхетський одяг; якщо ясновельможні пани носили яскраво-червоні кунтуші та жупани, то дрібна шляхта — лише сірого кольору тощо. Але городяни все ж мали змогу пишатися своїм вбранням, його тканиною та кроєм з послабленням дискримінаційних законів. Інколи костюм української міщанки міг бути багатшим, ніж у польської графині.